23 травня Сихів згадує тих, хто став на захист України — молодих, сміливих, відданих своїй землі. У День Героїв ми говоримо не лише про подвиг, а й про людей: їхні мрії, голоси, звички, жарти й любов до життя. Це історії сихівчан, які стали частиною новітньої історії України — і назавжди залишилися в пам’яті своїх рідних, друзів та району.
“Він мав бути там”. Історія про наймолодшого полеглого Героя зі Львова Павла Думанського
“Ми не виховували Героя. Ми виховували дитину”. Це перші слова, які я чую від батьків Павла Думанського – Героя України – нагородженого посмертно. На честь Павла перейменували вулицю у нашому районі (колишню Професора Буйка).
З початком повномасштабного вторгнення Павло був активним учасником будівництва оборонних споруд. У березні того ж року пішов добровольцем служити у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони. У листопаді виконував наказ разом зі своїми товаришами у селі Ямполівка, що на Донеччині. 20 листопада 2022 року їх обстріляли. Він перебував в окопі разом зі своїм однолітком, та прийняв весь удар на себе. Зараз цей хлопець живий. Коли проходив реабілітацію у Львові після контузії, зустрівся з батьками Павла. Сказав, що єдине, що зміг зробити для нього – це закрити йому очі.
Павло був дуже добрим з народження. “Цього не можна навчити. Можна привити якісь певні навички, звички, як-от прибирання в кімнаті, хоча у його шафі завжди був спортивний безлад, – усміхається батько Роман, – мабуть, як і у всіх підлітків”.
Народився Павлик у Львові 13 липня 2003 року. Сім’я оселилася на вулиці Угорській. На їхньому будинку тепер меморіальна таблиця пам’яті, з якої усміхається Павло – молодий, красивий, сміливий.
Навчався він у 80-му ліцеї. Там розвивався, ухвалював перші рішення. Тепер на фасаді навчального закладу, поруч з іншими загиблими випускниками, і його ім’я. Ім’я хлопця, який міг жити далі своє життя і робити його яскравішим, як він це умів.
“Я бачила, як він дивиться різні блоги, слухає політично-військових експертів. Коли почалося вторгнення, Роман зателефонував йому, просив зайти додому, обговорити подальші дії. Але він не прийшов. Почав шукати усі необхідні речі для облаштування блокпостів, волонтерити на “Арені Львів”, де діяв гуманітарний штаб. Він не зміг залишитись осторонь”.
ділиться мама Марія.
Батьки дивуються, де він знаходив на все час, як усе встигав за 24 години. Через тиждень Павло попросив тепліші речі і записався у мобільну групу, долучився до тероборони. А тоді зрозумів, що не буде стояти і чекати, поки ворог дійде до його дому. “Я маю бути там”, – сказав він батькам.
Якщо порівнювати фото Павла напередодні повномасштабного вторгнення, то це був мужній, красивий, молодий юнак, а вже під час служби на фронті – зовсім дорослий чоловік, перед яким – сувора реальність, в якій він вирішив бути.
Читайте детальніше про Героя за посиланням: https://sykhiv.media/vin-mav-buty-tam-istoriya-pro-najmolodshogo-poleglogo-geroya-zi-lvova-pavla-dumanskogo/
“Цей біль не проходить. Мені так не вистачає його»: спогади про Тараса Березюка
Він називав Україну своїм життям і свідомо обрав шлях її захисника. Тарас Березюк «Сихівський» був на війні з 2014 року, для вихованців був учителем і людиною, яка надихала — як на фронті, так і в мирному житті. З початком повномасштабного вторгнення повернувся на фронт вже лейтенантом – там бачив себе. Про нього як сина, воїна і людину, що ніколи не зраджувала своїм переконанням, розповідає його мама Марія Семенівна — у щирій розмові про пам’ять, втрату і силу жити далі.
“Я дякую, що він в мене народився і дякую, що Бог допоміг виховати Тараса таким патріотом. Я дякую за його сміливість. Він казав: “Мама, ви знаєте, мене ніхто сюди не записував, мене ніхто сюди не тягнув. Я пішов своєю думкою, своїм бажанням і своїм обов’язком. Я — чоловік, і повинен захищати Україну. Для мене немає нічого найдорожчого. Для мене ціла Україна — то є все, то життя”. Казав, що не боїться вмерти, а якщо помре, то за Україну”
згадує мама Героя Марія Березюк.
Тарас Березюк загинув 24 серпня 2022 року — у День Незалежності. Був на Попасній, у Сєвєродонецьку, під Бахмутом, працював в артилерії, вивозив поранених, організовував постачання і допомагав іншим. Він не раз виходив живим з-під обстрілів. Але загинув не на передовій — під час ракетного удару по станції в Чаплиному, коли разом із побратимами чекав на потяг.
Його мама розповідає про нього довго — не відділяючи важливого від дрібного. У цих спогадах Тарас — не лише військовий, а насамперед син, дитина, вчитель, людина, яка завжди знала, що робить.
Він із дитинства був сміливим. Ще в садочку ходив на різні гуртки, був активним, не боявся нічого нового. Захоплювався іграшковими солдатиками, розставляв їх і вигадував свої сценарії. Мама цього не любила, тому Тарас ховав їх на горищі, де грався із братом Олегом. Навіть у цих дитячих речах уже було щось від майбутнього.
Футбол став ще однією великою частиною його життя. Він не просто дивився матчі — він жив цим. Збирав альбоми, вирізки з газет, знав склади команд, історії клубів. Згодом опинився серед фанатів, це стало середовищем, де він почувався своїм. Так він став активістом ультрас львівського футбольного клубу “Карпати”.
Після університету Тарас пішов до армії. Служив, повернувся, працював. Але, як розповідає мама, дуже швидко прийшов момент, який змінив усе — Майдан. Він поїхав туди, а згодом — на війну 2014 року у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Виконував бойові завдання у боях за Лиман, Слов’янськ та Краматорськ, а також на Луганському напрямку. Взяв позивний «Сихівський», бо все життя прожив у житловому масиві Львова – Сихів, і дуже любив свій район. Рік прослужив, повернувся, але, як каже мама Марія, вже не був тим самим. Він зрозумів, що військо — це його.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не мав сумнівів. 25 лютого 2022 року вже був у військкоматі. Долучився до своїх — у 24-ту. Вночі взяв таксі і поїхав у Яворів, до тих, з ким воював раніше.
Він служив в артилерії. Початок був важкий: не вистачало снарядів, не було організації, все будувалося на ходу. Але він не скаржився. Казав лише: «Ми мусимо, хто якщо не ми».
Тарас багато говорив про людей. Про те, що там — такі самі, як ми. Не ділив на «своїх» і «чужих» за місцем проживання. Розповідав, як люди допомагають: як хтось їде десятки кілометрів велосипедом, щоб привезти щось військовим. І водночас говорив про війну тверезо: що вона надовго, що історія це вже показувала.
Прочитати повністю інтерв’ю із мамою Героя можна за посиланням: https://sykhiv.media/tsei-bil-ne-prokhodyt-meni-tak-ne-vystachaie-yoho-spohady-pro-tarasa-bereziuka/
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/471716/voiny.jpg)
«Мам, тут ніхто не хоче загинути. Але за країну — готовий кожен»: спогади матері Олега Христенка
Війна забирає багато красивих людей — часто зовсім молодих. Олег пішов на фронт у 20 років, без військового досвіду, але з великою любов’ю до України. Воював у лавах 3-ї окремої штурмової бригади, до якої і мріяв потрапити. Він залишив у спадок свої ідеї, а головне — силу продовжувати боротьбу.
У цьому інтерв’ю мама захисника Олена Крилова розповідає про дитинство Олега, про те, чим він жив, про його ідеї, про вибір піти на фронт і останні розмови. А також — про те, як з’явився мурал, що став місцем пам’яті для багатьох людей, як жити після втрати, коли біль не минає, але перетворюється на пам’ять, дію і боротьбу.
На проспекті Червоної Калини, 127А сьогодні можна побачити мурал Олегу “Крилову” Христенку. Олег — молодий герой, сихівчанин, який у 20 років добровільно став на захист Батьківщини з початком повномасштабного вторгнення. Він пішов на фронт та воював у лавах 3-ї окремої штурмової бригади (тоді “АЗОВ”). Був снайпером. Олег брав участь у боях за Київ, воював на Запорізькому та Донецькому напрямках. Загинув 7 червня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі села Кліщіївка під Бахмутом на Донеччині. Тоді йому був 21 рік.
“Ми — сім’я “за справедливість”, і він ріс саме в такому середовищі. У нас завжди було: не йти по головах інших заради досягнення цілей, якщо біле — то біле, якщо чорне — то чорне. І, мабуть, саме це вплинуло на нього — він виріс дуже чуйним.
Пам’ятаю один випадок: ми переходили дорогу зі школи додому і побачили збитого їжачка. Він каже: «Мамо, давай приберемо його з дороги, щоб машини не переїжджали ще раз. Ну і що, що він уже мертвий». Ми перенесли його. Олег завжди звертав увагу на такі речі. Для нього було важливо захищати слабших, підтримувати і не мовчати.
Навіть у школі, коли він не погоджувався з якимись думками вчителів, особливо якщо відчував несправедливість чи зверхність — він не боявся висловлювати свою позицію і відстоювати її”, розповідає мама.
У 13 років Олег долучився до патріотичного руху «Національний корпус» у Львові, і з цього почалося його більш свідоме патріотичне становлення.
24 лютого 2022 року о четвертій ранку пані Олена прокинулася від дзвінка: «Мамо, прокидайся — почалася війна». Сказав знайти його паспорт. « Якщо всі залишаться — не буде кому захищати. Я хочу мати змогу відкрито дивитися в очі дітям», сказав він.
“Війна почалася в лютому, а 25 березня у мене день народження. Я дуже чекала його дзвінка. І він подзвонив… Але на фоні я чула вибухи. Я тоді ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається, і запитала: «Сину, що це?». А він відповів: «Мамо, це наші відстрілюються». Він завжди так казав — “наші відстрілюються”.
І він поділився історією. Розповів, що вони сиділи в укритті, у бліндажі. Над ними постійно щось літало, вони не могли вийти, чули, як близько прильоти. Каже: «Я бачу, що хлопці поникли. І це нормально — боятися, ми всі тут боїмося», згадує мама.
Більше про життя Олега Христенка читайте тут: https://sykhiv.media/mam-tut-nikhto-ne-khoche-zahynuty-ale-za-krainu-hotovyi-kozhen-spohady-materi-oleha-khrystenka/
“Шлях, що сформував Ідею”: спогади в пам’ять про Юрія Руфа
До повномасштабного вторгнення Юрій писав прозу та поезію, волонтерив, викладав, був кандидатом технічних наук, ідеологом, націоналістом, засновником бренду одягу “Ґwear” та літературно-просвітницького проєкту “Дух нації”. У лютому 2022 року він обрав шлях борця та захищав Україну в складі 24-ої ОМБр імені короля Данила. Загинув Юрій Руф 1 квітня 2022 року у боях на Луганщині.
Ігор Шолтис — учасник Революції Гідності, ветеран АТО та військовослужбовець “Нахтіґаль” зізнається, що внесок Юрія Руфа у формування його як українського націоналіста, є найфундаментальнішим з усіх внесків впродовж життя.
“Коли ми вперше познайомилися у 2016 році, я був після поранення. Юра задав мені дуже просте і базове питання. На той час я відстоював різні позиції в контексті мови. Для мене не було проблемою використання російської мови українськими військовослужбовцями, зокрема я нею послуговувався спокійно. Юра задав мені питання: “що відрізняє мене від них на полі бою, окрім однострою”. Встав, широко посміхнувся, розвернувся і залишив мене шукати відповіді самотужки. З того часу я сформувався як особистість і, уподібнюючись Юрі, почав нести ідею україноцентричності, гордості за свою історичну спадщину в маси нашим нащадкам, нашій молоді. Для мене Юра величезний дороговказ не лише в період його життя, але й після загибелі”,
ділиться Ігор Шолтис.
Однокласник Юрія, Тарас Кобза – кандидат медичних наук й фронтовий хірург поділився словами Руфа, де той говорить про свою мотивацію йти на захист України:
“Ти розумієш, я у своїх віршах чи лекціях закликаю молодь до рішучих дій та вчинків, не терпіти зло чи несправедливість, не боятися та не ховатися за спинами, сідати не лише у перший ряд в залі, але й ставати у першу лаву до боротьби. Я часто у своїх дискусіях із «ватанами», вже розбиваючи їхні недолугі аргументи, стикаюся із підлою фразою: “А про шо з тобою говорити, якщо ти не воював?”. І цей удар нижче пояса вибиває опору з-під моїх ніг. Я повинен показати молоді, що треба бути готовим не лише патякати про вищі і правильні матерії, але й у разі смертельної загрози мати силу відстояти свої переконання зі зброєю в руках. Я дуже радий, що доля надала мені другий шанс і я його не втрачу (Юрій Руф)“.
Зоряна Арнаут – співголова навчально-виховного центру “Гайдамацька Січ” наголошує, що Юрій Руф вписав великими літерами своє життя, як борця за волю України, як справжнього гідного громадянина.
Він почав приїжджати у табори-вишколи ще у 2017 році. В наметі біля ватри збирав дітей й багато про що з ними говорив. А вже з 2019 року приїжджав із лекціями, всі заняття та розмови викликали у хлопців і в дівчат подив і захоплення від Юрія. Хлопці після цих розмов говорили, що знають ким треба бути: таким як Руф. А дівчата: що добре було б мати такого чоловіка.
Юрій Руф був багатогранною особистістю і чудовою людиною, хорошим батьком, патріотом, сином і другом. І за його харизмою, сильним тембром голосу, його фізичною підготовкою, його поглядом — сміливим і впевненим, ховалася щира, тепла, добра, чуйна й правильна людина.
“До сьогодні у наших таборах-вишколах про Юрка ми говоримо дуже багато. Ми готуємо презентації про його життя, творчий шлях, громадську діяльність. Він посеред нас, щоразу, і нам досі не віриться, що він зараз у небесному війську. Юрко є, Руф присутній. Я звертаюся до молоді, до дітей: він взірець, досліджуйте його життя, цікавтеся, намагайтеся стати такими як Юрій Руф. Тоді наша Україна буде справді найкраща й найсильніша країна у світі”
підсумувала Зоряна Арнаут.
Прочитати більше спогадів друзів та близьких можна за посиланням: https://sykhiv.media/shlyah-shho-sformuvav-ideyu-spogady-pro-yuriya-rufa/?doing_wp_cron=1779442941.2257161140441894531250
«Він був доброю людиною і любив книги». Спогади про сихівчанина й викладача Богдана Маркевича
Кожен з нас зберігає власні спогади про Захисників, і коли ці історії поєднуються, постає цілісний образ людини, завдяки якій ми маємо змогу жити далі. Богдан Маркевич став на захист України, аби війна не торкнулася його студентів. Він щиро любив людей, свою справу, книги, українську мову та історію, захоплювався подорожами й музикою. Саме з любові до всього, що було для нього важливим, він пішов боронити Україну. У цьому матеріалі зібрано спогади друзів і близьких про Богдана — Героя, який віддав життя, захищаючи нашу державу.
Богдан Маркевич — сихівчанин, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, людина доброти та щирої відданості своїй справі. Його пам’ятають як світлу й небайдужу людину, яка завжди підтримувала студентів, колег, друзів і рідних. У січні 2024 року Богдан став на захист України. Служив військовим медиком, рятуючи життя інших. 28 вересня 2024 року він загинув внаслідок російської атаки у Сумах. Богдану Маркевичу було 38 років.
Михайло Яртиш – найкращий друг Богдана Маркевича розповідає, що Богдан дуже відрізнявся від інших людей тим, що для нього матеріальна складова завжди була на останньому місці. Це питання ставало актуальним лише тоді, коли йому не вистачало грошей на книги. Він був справжнім книголюбом. Інколи він економив на речах першої необхідності, але в той самий час заходив у книгарню і виходив з новими книгами. Продавці в книгарнях вже знали його в обличчя.
“Богдан мав за звичку скидати мені фотографії нових надходжень до своєї бібліотеки. І мене часто вражало те поєднання книжок, що я бачив на фото. Комікс про «Дедпула» зі слів Богдана, цитую «з ексклюзивною обкладинкою, яку практично нереально зараз дістати» міг прийти в одній партії із «Степовим Вовком» Германа Гессе мовою оригіналу і «Оповіддю про мистецтво» Ґомбріха”.
У Богдана був справжній талант фокусуватися на своїй цілі і йти до неї, незважаючи на думки інших людей. Якщо в нього була мета, він прямував до неї без вагань, і все, що відбувалося навколо, вже не мало значення. Важливою була лише його мета.
На початку січня 2024 року Богданові прийшла повістка в університет. А вже 16 січня він написав мені «Я склав присягу».
Почалися важкі 24-годинні чергування у реанімації військового шпиталю. Але завжди має знайтись промінчик світла. Будні ставали розмежовані смішними армійсько-лікарськими побутовими історіями із нової бульбашки спілкування. Богдан розповідав: «Сіли обідати з медсестрами, я змучений поклав руки на коліна. А медсетра, яка сидить поруч раптом вигукує “Ой дівчата, знали б ви де зараз Богданові руки, ніколи б не повірили!” Весь стіл заходиться сміхом». Богдан усміхається і додає «я до таких жартів на кафедрі не звик».
У середині травня Богданові прийшов наказ бути готовим до виїзду протягом 12 годин. Але все ще трохи відтерміновується.
21 травня Богдан забрав з пошти репродукцію картини Ван Гога «Поле з круками». Це одна з останніх картин художника, написана за кілька місяців до його смерті. Ця картина вражала своїм невловимим відчуттям тривоги, яке береться нізвідки і зникає нікуди. Богдан написав: «Не маю часу повісити. Тільки розкрив. Але це просто шедеврально».
23 травня Богдан повісив картину над дверима своєї знаменитої бібліотеки – «Повісив поле з круками. Поки чекаю на виїзд».
10 червня виїзд все ще відкладається, але Богдан часу не гає. Нарешті склав собі усю аудіосистему із програвача вінілових пластинок і добротних колонок. В цей час Богдан постійно хвилювався. Але зовсім не через майбутній виїзд на схід. А через те, що може не встигнути на вручення дипломів на факультеті журналістики, переживав, щоб наказ на виїзд не прийшов раніше цієї події. Та Богдан встиг на вручення дипломів. З його слів, все пройшло якнайкраще, він був дуже дуже радий, що потрапив на цю подію.
Там були зроблені фото Богдана, які пізніше ілюструватимуть багато статей та дописів його друзів та колег.
Тоді прийшов наказ на виїзд. На війні Богдан звикло не жалівся, мав напрочуд сталеві нерви. Писав, що сухпайки дуже смачні. Розповідав різні історії, яким позаздрив би Швейк. Замовляв книжки, але вже на львівську адресу сестри. За його словами, насолоджувався незвичним для себе звучанням української мови від місцевих.
О 15:12 друг Михайло написав Богданові повідомлення «Дясятка в Франику тримає рівень!». Це повідомлення вже ніколи не було прочитане. Кілька годин перед тим росіяни вбили Богдана.
Читайте усі спогади друзів, колег та студентів за посиланням: https://sykhiv.media/vin-buv-dobroyu-lyudynoyu-i-lyubyv-knygy-spogady-pro-syhivchanyna-j-vykladacha-bogdana-markevycha/
Пам’ять про Героїв складається з історій людей, які їх знали й любили. Якщо ви хочете поділитися своїми спогадами — ми завжди відкриті до ваших розповідей. Пам’ять про них живе у кожному слові.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Місця пам’яті Героїв у Сихівському районі: де подякувати захисникам
