Кожен з нас зберігає власні спогади про Захисників, і коли ці історії поєднуються, постає цілісний образ людини, завдяки якій ми маємо змогу жити далі. Богдан Маркевич став на захист України, аби війна не торкнулася його студентів. Він щиро любив людей, свою справу, книги, українську мову та історію, захоплювався подорожами й музикою. Саме з любові до всього, що було для нього важливим, він пішов боронити Україну. У цьому матеріалі ми зібрали спогади друзів і близьких про Богдана.
Богдан Маркевич — сихівчанин, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, людина доброти та щирої відданості своїй справі. Його пам’ятають як світлу й небайдужу людину, яка завжди підтримувала студентів, колег, друзів і рідних.
У січні 2024 року Богдан став на захист України. Служив військовим медиком, рятуючи життя інших. 28 вересня 2024 року він загинув внаслідок російської атаки у Сумах. Богдану Маркевичу було 38 років.
Михайло Яртиш – найкращий друг Богдана Маркевича
Як ви познайомилися з Богданом?
Познайомилися ми на “журфаці”, коли почалися перші лекції. Були на різних потоках. Це була класична дружба, коли спочатку збігаються інтереси, коли тобі цікаво з людиною, а їй — з тобою, коли ви знаходитеся на схожому інтелектуальному рівні, де розумієте один одного і поділяєте почуття гумору. І в якийсь момент це просто стає дуже гармонійно, без жодних «сьогодні ти ще не друг, а завтра — друг». Це просто трапляється.
Якою рисою він відрізнявся від інших людей?
Я не хочу його ідеалізувати, але одна з ключових рис Богдана — це доброта. Він був надзвичайно доброю людиною. І навіть спостереження за його добротою було приємним. За всі 15 років, що я його знав, жодного разу не бачив у Богданові моменту, коли б я сказав, що його поведінка була нижчою за моральний рівень, який я очікував від людини. І це була одна з причин, чому я так любив з ним співпрацювати. Він ставив високу планку, і мені подобалося прагнути до такої ж висоти.
Чи є історія, яка найкраще показує, який він був насправді, в колі близьких?
Цих історій було тисячі, і якщо я зараз розповім одну, вона трішки спотворить все сприйняття, адже 999 історій залишаться за бортом. Але можна сказати так: коли ми з Богданом збиралися на пиво, наша розмова могла тривати кілька годин. І це завжди було цікаво. Богдан щось розказував, я слухав, думав, ставив питання — і це був повноцінний, гарний діалог. Не з кожною людиною так вийде. Іноді буває, що ти сидиш з кимось годину, а за п’ять хвилин обговорюєш все і не знаєш, що далі говорити. Ми з Богданом не були багатослівними, але саме це і є відчуття комфорту, коли ти перебуваєш в компанії людини, з якою тобі добре. Це було дуже важливо.
Що для нього було найважливішим у житті і які принципи він ніколи не порушував?
Богдан дуже відрізнявся від інших людей тим, що для нього матеріальна складова завжди була на останньому місці. Це питання ставало актуальним лише тоді, коли йому не вистачало грошей на книги. Він був справжнім книголюбом. Я йому прямо так і казав — що він був схиблений на книжках. Інколи він навіть “перегинав палицю”, економив на речах першої необхідності, але в той самий час заходив у книгарню і виходив з новими книгами. Продавці в книгарнях вже знали його в обличчя. Мені здається, він знав навіть більше, ніж ті продавці, де яка книжка стоїть на полиці.
Якщо говорити про його цінності, то я б сказав, що це була повна резистентність до матеріального. Мені було цікаво за цим спостерігати. Я інколи підколював його: «Богдане, може краще роби ставки на спорт, може від цього буде більше користі, ніж від цих книжок». Я, звісно, жартував. У мене теж є свої захоплення, але я готовий чимось поступитися, а Богдан був дуже впертий у своїх захопленнях. Він дуже любив Radiohead, дуже любив The Beatles. І не тільки любив, а й мав справжні енциклопедичні знання про них.
Богдан мав за звичку скидати мені фотографії нових надходжень до своєї бібліотеки. І мене часто вражало те поєднання книжок, що я бачив на фото. Комікс про «Дедпула» зі слів Богдана, цитую «з ексклюзивною обкладинкою, яку практично нереально зараз дістати» міг прийти в одній партії із «Степовим Вовком» Германа Гессе мовою оригіналу і «Оповіддю про мистецтво» Ґомбріха.
У Богдана був справжній талант фокусуватися на своїй цілі і йти до неї, незважаючи на думки інших людей. Якщо в нього була мета, він прямував до неї без вагань, і все, що відбувалося навколо, вже не мало значення. Важливою була лише його мета.
Чи пам’ятаєте день, коли він пішов на фронт?
На початку січня 2024 року Богданові прийшла повістка в університет. А вже 16 січня він написав мені «Я склав присягу».
Почалися важкі 24-годинні чергування у реанімації військового шпиталю. Але завжди має знайтись промінчик світла. Будні стають розмежовані смішними армійсько-лікарськими побутовими історіями із нової бульбашки спілкування. Богдан розповідає: «Сіли обідати з медсестрами, я змучений поклав руки на коліна. А медсетра, яка сидить поруч раптом вигукує “Ой дівчата, знали б ви де зараз Богданові руки, ніколи б не повірили!” Весь стіл заходиться сміхом». Богдан усміхається і додає «я до таких жартів на кафедрі не звик».
Середина травня – Богданові приходить наказ бути готовим до виїзду протягом 12 годин. Але все ще трохи відтерміновується.
21 травня Богдан забирає з пошти репродукцію картини Ван Гога «Поле з круками». Це одна з останніх картин художника, написана за кілька місяців до його смерті. Ця картина вражає своїм невловимим відчуттям тривоги, яке береться нізвідки і зникає нікуди. Богдан пише мені «Не маю часу повісити. Тільки розкрив. Але це просто шедеврально».
23 травня Богдан вішає картину над дверима своєї знаменитої бібліотеки – «Повісив поле з круками. Поки чекаю на виїзд».
10 червня виїзд все ще відкладається, але Богдан часу не гає. Нарешті склав собі усю аудіосистему із програвача вінілових пластинок і добротних колонок. Нарешті може слухати Radiohead на вінілі, казав, що звук фантастичний і жартував, що буде вмикати для всіх сусідів. Мені різко стало шкода сусідів.
В цей час Богдан постійно хвилювався. Але зовсім не через майбутній виїзд на схід. А через те, що може не встигнути на вручення дипломів на факультеті журналістики, переживав, щоб наказ на виїзд не прийшов раніше цієї події. Та Богдан встиг на вручення дипломів. З його слів, все пройшло якнайкраще, він був дуже дуже радий, що потрапив на цю подію.
Там були зроблені фото Богдана, які пізніше ілюструватимуть багато статей та дописів його друзів та колег. В мене за 20 років назбиралось може з дюжини наших спільних світлин, той чоловік геть не любив фотографуватися.
Приходить наказ на виїзд.
На війні Богдан звикло не жалівся, мав напрочуд сталеві нерви. Писав мені, що сухпайки дуже смачні. Розповідав різні історії, яким позаздрив би Швейк. Замовляв книжки, але вже на львівську адресу сестри. За його словами, насолоджувався незвичним для себе звучанням української мови від місцевих.
28 вересня я приїхав в Івано-Франківськ і за звичкою пішов у «Десятку». Ми бували там з Богданом не раз. Чи коли просто приїжджали у це чудове місто, чи коли це був перевалочний пункт по дорозі до велопоїздки Карпатами чи трекінгу у горах.
О 15:12 я написав Богданові повідомлення «Дясятка в Франику тримає рівень!». Це повідомлення вже ніколи не було прочитане. Кілька годин перед тим росіяни вбили Богдана.
Чи була у Вас спільна мрія?
Одним із наших планів на майбутнє була поїздка в Аргентину. Ми часто і у напівжартівливій формі обговорювали цю майбутню подорож. Думаю, якби не повномасштабне вторгнення ми цілком могли б вже втілити цей план у життя. Буенос-Айрес… звучить багатообіцяюче. Місто, вулицями якими ходив сам Борхес. Таке треба побачити на власні очі.
І Богдан часто згадував ще одне місце, яке б хотів відвівати — «Куева-де-лас-Манос» — «печера рук». Це печера на півдні Аргентини із сотнями відбитків людських рук на стінах, зроблених тисячі років тому. На думку вчених, там проходив обряд ініціації хлопців, коли вони залишали там відбиток лівої руки. Хлопців цих вже давно немає, а слід їхній і досі там, та ще й такий що запав у пам’ять викладачеві факультету журналістки десь по той бік планети.
Чи є історії, які він розповідав під час служби?
Богдан був дуже емоційно стабільний, а я трохи холерик. Мені здається, він був би на першій лінії, де літали б дрони, і він пережив би це доволі стоїчно. Вся його комунікація про фронт відбувалася якось споглядально.
Він розповідав про одну дівчину, яка працювала на рецепції, здається. Розповідав, як захоплюється її українською мовою, і пояснював мені відмінності між українською, якою говорять там, і тією, що на Галичині. І ось цікаво: людина приїхала туди, де навколо літають дрони, поранених привозять, в той час йшла операція на Курчині, а він мені розповідає, як йому подобається українська мова місцевого населення. Отак воно все виглядало.
Що, на вашу думку, людям найважливіше зберегти в пам’яті про Богдана і загалом про військових?
Мабуть, те, з чого я почав, — не можна перетворювати людину на ікону. Я би хотів, щоб вся комунікація про героїв була максимально людяною, без завуальованих фраз і бюрократії.
Є така фраза, що там, де полягають українські герої, з їхньої крові проросте трава, і з цієї трави проростуть нові герої. Це, звісно, спрощена інтерпретація, але вона створює певну національну пам’ять, а національна пам’ять створює націю. Герой — це той, хто несе ліхтар світла для цієї нації.
Якщо матиму дітей, точно розповідатиму їм про Богдана. Я відверто вихвалятимусь цією дружбою. Скажу, «еее, дітки, та таких друзів не роблять із 1986 року».
Богдан був таким, яким він був. І цього було більш ніж достатньо, щоб я хотів і міг дружити з ним 20 років. 5 чудових років в університеті, 15 чудових років після закінчення факультету журналістики.
Олег Бабій – друг Богдана Маркевича, журналіст “Спорт24”
Як ви познайомилися і коли це було?
Це було дуже давно, напевно в епоху динозаврів, і тоді молодь була різною. Більшість хлопців намагалися виглядати крутими, а я був спокійний, мав свої захоплення — любив читання, футбол, книги, розв’язував кросворди. Тому шукав компанію за інтересами. Перші дні на факультеті, перший курс — ти придивляєшся до людей, знайомишся. Але далеко не з усіма виникав конект, який мені був потрібен. З Богданом зв’язок виник одразу. По ньому було видно, що він спокійний, вдумливий, розумний. На курсі таких хлопців, з якими я подружився з перших днів, було, мабуть, двоє чи троє. Бодя потрапив в ту категорію.
Ми справді дружили з осені першого курсу. Я дуже швидко дізнався, що він вже працює, і це мене здивувало. Бо я ще в 10-11 класі починав писати свої матеріали, ходив на футбольні матчі, публікувався в районній газеті — це було для мене дуже цікаво, я справді цим жив. А тут приходить хлопець, у якого вже виходять матеріали на обласному рівні в газеті. Тоді газети були дуже популярні, інтернет тільки починав розвиватися, ще не було сайтів, TikTok чи YouTube. І газети для нас тоді були чимось таким «вау».
І от Бодя мав цілу сторінку спорту в досить відомій газеті, і це мене дуже підкупило. Я ним захоплювався з першого курсу. Він став для мене дороговказом — я зрозумів, що треба бути активнішим, що все реально і що все залежить лише від твоєї ініціативи. Треба ходити, цікавитися, шукати різні варіанти, пропонувати себе, і тебе помітять. Так можна стати журналістом, як і він.
Я не вірив у теорію ще з першого курсу, в цей «граніт науки». Я розумів, що тільки практика, тільки власна ініціатива зможе просунути тебе в досягненні успіхів у професії, на вибраному шляху.
У нас було дуже багато тем для розмов, починаючи від навчання та газет і закінчуючи спортом. Звісно ж, ми не могли обійти стороною львівські «Карпати». Ми почали разом ходити на футбольні матчі на стадіон «Україна».
В той час я був досить обмежений у своїх музичних смаках та смаках щодо кіно. Зазвичай ти споживаєш те, що тобі пропонує телевізор чи радіо. А Богдан, він якось швидко розібрався в цьому всьому. Все-таки я був з провінції, а він — львівський. Тому прогрес до нього доходив швидше, він вже навчився користуватися інтернетом, мав вдома комп’ютер. В ті часи далеко не кожен мав ПК, таких людей було одиниці. Мій комп’ютер з’явився лише під кінець навчання в університеті.
Мій сусід по кімнаті в гуртожитку привіз комп’ютер з дому, і ми вже тоді підключили перший інтернет. Це було справжнє знайомство з новим світом. А в Богдана це було раніше, він мав все вдома. Він черпав інформацію з інтернету, дізнавався новинки музики та кіно. Він відкрив для мене багато музичних груп та фільмів. Також Богдан дуже багато читав. Просто неймовірно багато. Він став для мене своєрідним наставником, давши мені свій світоглядний курс.
Чи маєте Ви спогад з Богданом, який для Вас є найціннішим?
Богдан був величезним патріотом ще тоді, коли багато хто не задумувався над нашою історією, над тим, в яких координатах ми живемо, і чому потрібно “геть від Москви”. Багато хто з наших ровесників споживав кацапський контент — музику, фільми. Богдан завжди знав, хто є хто. Він цікавився історією, зокрема періодом ОУН та УПА.
І ось у нас на курсі сформувалася така коаліція: я, Богдан і Михайло. Одного разу ми поїхали до Михайла на дачу. Це був Перемишлянський район, і там стояла польська хатина. Батьки переробили її в дачний варіант, щоб можна було раз на місяць приїжджати та заночувати, відпочити. Ми поїхали туди, я вже не пам’ятаю, з якої нагоди, але ми святкували щось утрьох. Поїхали з ночівлею. Це була рання весна, ще лежав сніг. Ми топили піч, розмовляли про історію, футбол. Десь згадували й про дівчат, хоча не все спілкування було присвячене цьому. Ми щось готували, робили шашлики. Загалом, це був дуже затишний та особливий вечір, що запам’ятався мені. У такій незвичній локації і форматі ми провели час разом.
І я пам’ятаю, що вже був доволі пізній вечір, ми готувалися до сну. Але ось Михайло десь згадував одну історію. Він сказав, що неподалік цього будинку в ті часи була Криївка. Десь отам на горбах, а місцевість була доволі горбиста. Будиночки були розкидані між горбами, а вже за ними починався ліс — такі маленькі Карпати.
Тоді й з’явилася пропозиція піти знайти ту Криївку. Я пам’ятаю, як ми в темряві, в снігу по коліна, пробиралися туди, в напрямку, де мала бути та Криївка. Звісно, ми її не знайшли, бо вже був доволі пізній час. Але це було таке відчуття єднання друзів, які є тут і зараз, з тими хлопцями, які тоді загинули за Україну, які боролися за всі ідеали. Це відчуття було просто фантастичне в моменті. Воно мені дуже запам’яталося.
Здається, ми навіть тоді зупинилися на деякий час, коли зрозуміли, що вже не знайдемо конкретної точки. Просто послухали вітер, послухали ніч. Мабуть, ми навіть молитвою вшанували тих хлопців і потім повернулися назад.
Насправді, ми бачились доволі часто в університеті, майже щодня. Після закінчення підтримували регулярний контакт. Зустрічались на пиві, на футболі. Я деякий час жив на Сихові, і часто перетинався з Богданом просто на вулиці. Він міг йти на роботу або повертатись з неї, а я бігав по своїх справах.
Богдан був ідейною людиною. Для нього матеріальне не мало значення, якщо це не стосувалося книг. Книги для нього були найбільшим скарбом. Насправді, ви не знайдете другої такої людини серед тисяч. Я таких більше не зустрічав. Можливо, поки що. Він віддавав останню гривню на новинки, на збірки, на класику, яку давно мріяв прочитати. Бібліотека — справді найбільший скарб, який він залишив після себе в батьківському домі.
У нього була повага до історії і прагнення виховати нове покоління, яке не було би заплямоване спадком Совєтського Союзу. Він працював над цим, особливо коли після університету почав працювати на рідному факультеті. Богдан мав справжнє бажання формувати молодь, яка б усвідомлювала важливість своєї національної ідентичності та історії.
І на війну він пішов з ідейних міркувань, абсолютно сам. Це не була ситуація, коли його кудись насильно забрали. Це була ініціатива самого Богдана. Він не шукав шляхів, щоб уникнути війни — він кинувся в цей вир з головою.
Яким Богдан був журналістом і що теперішні журналісти могли б у нього навчитися?
Мені тяжко говорити про Богдана як про журналіста в такому великому, широкому понятті. Я знаю його як спортивного журналіста, саме в цій ніші. Він доволі швидко пішов з практики в теорію — почав працювати на кафедрі, на факультеті, і більше зосередився на виховному та навчальному процесі. Через це він писав менше. Можливо, він щось писав для себе, у шухляду.
Щодо його талантів у спортивній журналістиці, то, звичайно, він був дуже майстерним у володінні словом. Писав грамотно та читабельно. У його текстах не було забитих кліше. Як правило, спортивні журналісти часто вживають затерті фрази, але у Богдана мова була жива, оскільки він мав величезну базу, словниковий запас, який сформувався завдяки великій кількості прочитаних книг. Це відчувалося в тому, як він писав.
Він був справжнім ентузіастом. Коли працював у спортивному відділі газети, то завжди бігав на якомога більше матчів, завжди був дуже пунктуальним, не спізнювався, все точно фіксував — результати, факти.
Одним словом, Богдан був зразковим спортивним журналістом, і якби зараз була така можливість, якби він був живий, я думаю, я б доклав усіх зусиль, щоб переманити його на свій спортивний проєкт. Зрештою, я кілька разів намагався це зробити, але Богдан був дуже вірним університету. Він не хотів кидати його, змінювати кардинально свою кар’єру. Він казав, що стільки зусиль вже доклав у цьому напрямку, і ще відчуває, що не дав свого максимуму у теоретичній, навчальній роботі. Тому він продовжував залишатися на факультеті.
Богдан дуже любив людей, особливо молоде покоління. Він справді насолоджувався взаємодією зі студентами. Він тим жив. Це давало йому величезне задоволення, і він справді кайфував від цієї роботи.
Чи була у вас спільна мрія?
Спільної мрії, мабуть, і не було, хоча були плани на кшталт поїхати на концерт якоїсь групи. Пам’ятаю, ми з Богданом і Михайлом їздили в Київ на концерт білоруської групи Ляпіс Трубецькой. Ця група вважалася дуже протестною як в Білорусі, так і в Україні, адже в ті часи, в кінці 2000-х, Україна мало чим відрізнялась від Білорусі. У нас теж був режим Януковича, починалося його президентство, і ми, по суті, жили в умовах, схожих на білоруські, тільки протестний настрій був вищим, бо українці завжди були більш рішучими в протестах.
І ось приїхала ця група, в якої багато протестних гасел, бунтарської музики, і ми, пам’ятаю, планували цю поїздку, поїхали на цей концерт в Києві.
Як ви дізналися про загибель Богдана…
Я прочитав новину про Суми, що прилетів шахед, і, по-моєму, було двоє загиблих. Я знав, що Богдан там, але спочатку не надав цьому особливого значення. Потім побачив пост у Фейсбуці, фото — і одразу мороз пробіг по шкірі.
Далі почалося спілкування. Я повідомив тих, хто ще не знав і намагався отримати більше інформації від тих, хто вже був в курсі.
Чи є щось таке, що ви хотіли б сказати йому зараз?
Я б сказав йому насамперед, що я дуже сильно скучав за ним. За ці три роки було багато ситуацій, коли я згадував про нього, і розумів, що якби Бодя був тут, все було б по-іншому. Було б якось простіше, веселіше. Я б сказав, що захоплююсь його відданістю ідеї. Далеко не кожен зміг би зробити те, що зробив він — суто на ідейному пориві піти в саме пекло.
Ну і, звісно, подякував би йому за всі ті роки, які ми провели разом. Це була значна частина мого життя. Це, мабуть, найпрекрасніший період, тому що ми були ще максимально молоді, максимально романтичні, сповнені мрій і фантазій. Він був поруч саме в цей час, і за це я йому дуже вдячний.
Що людям найважливіше зберегти про нього в пам’яті?
Я вважаю, що потрібно зберегти про нього все, максимально все. Людина жива доти, поки про неї пам’ятають. Чим більше буде спогадів різних, тим краще. Серед нас немає ідеальних людей, які б тільки ходили у вишиванці і спілкувались виключно літературною українською мовою. Хоча Богдан, до речі, завжди спілкувався максимально літературною мовою, він завжди старався, і навіть іноді виправляв співрозмовників, якщо вони вживали якісь покручі чи русизми.
Чому берегти пам’ять і передавати її наступним поколінням сьогодні так важливо?
Важливо, тому що це частина нашої історичної пам’яті, і саме вона визначатиме нашу націю в майбутньому. Ми не повинні забувати, що ми українці, і усвідомлювати, яких жертв коштувало попереднім поколінням наше українство, наша держава, наша свобода. Багато десятиліть історичну пам’ять у нас витравлювали.
Я маю власну історію, яка це підтверджує. Моя бабуся, навіть коли Україна стала незалежною, боялася розповідати в найближчому родинному колі, що її брат був в лавах УПА. І таких історій безліч, коли люди, народжені в тому поколінні, настільки були залякані тоталітарним совєтським режимом, що боялися передавати наступному поколінню інформацію про “не таких” своїх родичів.
Відповідно, цей ланцюг спадщини традицій, правил, спогадів і самої історії може бути втраченим в якийсь момент. І якщо ми втратимо цей зв’язок, то наступні покоління не матимуть орієнтира, не знатимуть, ким вони є. Вони можуть запитати: “Хто ми? А може, ми якісь кацапи, може, ми єдиний народ?” Тому збереження цієї пам’яті дуже важливе.
Чи є у вас ритуали, які Ви зберігаєте у пам’ять про Богдана?
Насамперед, далеко не завжди, але стараюся прийти до нього на могилу. Також кожну неділю я запалюю свічку на службі Божій за його душу. І, звісно, я завжди згадую його у спогадах. Іноді, перед сном, можу просто помолитися за нього. Богдан не забувається. Нема такого, що от він був, три роки тому загинув, трішки про нього згадали і забули. Насправді він завжди поруч. Якісь нічні історії з ним згадуються, і навіть іноді щось абсолютно спонтанне приходить до пам’яті, що давно вже було забуто.
Вже багато часу пройшло, страшно уявити, що більше 20 років тому ми познайомилися — це вже майже чверть століття. Але Богдан — це усмішка. Який би не був день, скільки б проблем не існувало, наскільки б він не був втомлений роботою чи клопотами, при зустрічі завжди усміхався вже здаля — коли тільки бачив тебе на горизонті. І цей позитив завжди передавався. Неможливо було не посміхатися у відповідь.
Наталія Більовська – викладач факультету журналістики, колега Богдана Маркевича
Як Ви познайомилися із Богданом і коли це було?
Богдан Михайлович навчався на старшому курсі. Коли я прийшла на спеціалізацію, він уже працював лаборантом на півставки на кафедрі. За якийсь час він закінчив навчання і почав працювати. Я ж у той час ще навчалася: спочатку на четвертому курсі, потім у магістратурі — на тій самій кафедрі. Пізніше і я прийшла працювати на кафедру. Так, фактично, ми з ним і познайомилися.
Чи була у нього особлива риса, яка одразу привертала увагу?
Це, напевне, доброта Богдана Михайловича. Мені здається, що він щиро тішився, коли міг комусь допомогти. Він завжди хотів це робити і відчував себе потрібним. Бували такі моменти: скажеш, між іншим, що треба щось роздрукувати, а вже на наступну перерву після пари в тебе вже все роздруковане. Це було якесь таке невидиме добро.
Це могли бути дрібниці, але саме з них складалося дуже багато його позитивних рис. І, напевне, одна з найважливіших — він ніколи не очікував похвали за те, що робив. Просто спокійно робив свою справу, бо сам був дуже спокійним і хотів, щоб іншим поруч із ним було легше. Доброта — це те, що його вирізняло.
І навіть коли Богдан Михайлович пішов служити в армію, ця риса нікуди не зникла. Він дуже хвилювався за факультет: питав про студентів, про групи, чи все добре. Навіть у складних умовах, коли працював із пораненими і йому було психологічно важко, ця його доброта й турбота про факультет залишалися з ним.
Чи є у Вас найцінніший спогад із Богданом?
Один із найбільш цінних спогадів пов’язаний із періодом, коли Богдан Михайлович тільки пішов в армію. У суботу він сказав, що його відправляють в понеділок. Ми думали, що вдасться це якось відтермінувати, але він таки поїхав.
Коли вони прибули на Харківщину, він написав, що вже на місці, і надіслав фото з підписом: «Тут дуже багато собачок і котиків». Це було дуже мило, бо в нього вдома теж були тварини, він їх дуже любив.
Коли були обстріли в Сумах і ситуація була важкою, нам завжди хотілося якось підняти йому настрій. У нас із Богданом Михайловичем і Мартою Юріївною був спільний чат — ще з тих часів, коли він працював. Ми назвали його «Українська мова – це складно», бо часто говорили про різні речі і казали: «Це дуже складно», так ми і назвали чатик.
У нас навіть склалася невеличка традиція: незалежно від того, хто де був, зранку надсилати фото своєї кави чи соку. Так ми намагалися підтримати його і трохи підняти дух.
Які у нього були хобі і чим він любив займатися?
Богдан Михайлович дуже любив книги — це справді була його пристрасть. Він часто надсилав фото своєї бібліотеки. Пам’ятаю, якось між парами сказав, що піде трохи пройтися. Повертається — зима, куртка ніби здулася, розстібає, а там п’ять книжок. У нього не було пакета, тож він просто склав їх під куртку після того, як зайшов у книгарню і закупився. Книги — це була його велика любов.
Він також дуже любив футбол — і дивитися, і грати. Любив подорожувати: разом із друзями вони місяць їздили Європою, жили в різних країнах, і він надсилав дуже цікаві фото. Любив гори, цей дух гір його дуже заспокоював.
Чи були у нього принципи та цінності, які він ніколи не порушував?
Він ніколи не поступався своїми переконаннями. Дуже добре знав історію та мову, і завжди це відстоював.
Пам’ятаю ситуацію: він жив на Сихові і якось розповідав, що вийшов на вулицю, а з маленького магазинчика лунала російська музика. Він зайшов туди, поговорив із власником, але той почав хамити. Тоді Богдан Михайлович сказав: «Якщо це повториться — викличу поліцію». І навіть через кілька днів зайшов перевірити, чи знову це відбувається.
Мене це дуже здивувало, бо, здавалося, він був дуже спокійною людиною. Але це були ті принципи, яких він ніколи не зрадив би.
Коли йому прийшла повістка, він казав, що мусить йти, бо інакше йому буде соромно дивитися в очі студентам.
У нього був племінник, якого він дуже любив, між ними був особливий зв’язок. Він говорив: «У мене немає своїх дітей, але є племінник, і я мушу йти, щоб не довелося йти йому».
Це були дуже глибокі, загальнолюдські принципи, яких він дотримувався завжди. Його не можна було зламати. Він сповідував національні цінності.
Я потім спілкувалася з його сестрою, і вона багато розповідала про нього. Бо коли знаєш людину лише з роботи — це одне, а вдома вона може бути зовсім іншою.
Сестра розповідала, що він інколи жартома казав: «Що б не сталося — у всьому винні москалі». У нього була дуже чітка і непохитна позиція щодо української державності та незалежності. Ще з 2014 року, від початку Революції Гідності і російсько-української війни, він готувався до того, що, можливо, доведеться йти захищати країну. На жаль, так і сталося.
Чесно кажучи, коли його сестра це розповідала, я дуже здивувалася. Мені завжди здавалося, що Богдан Михайлович — це людина «дім–робота». Але вона сказала, що він ніколи не любив сидіти вдома: постійно був із друзями, з родиною, кудись ходив. Тобто в сімейному колі це була зовсім інша людина.
Він багато часу проводив зі своїм племінником. Є дуже зворушлива історія: коли Богдан Михайлович уже мав їхати на службу в Суми, в останні вечори у Львові він приходив до нього, вони сиділи в кімнаті, дивилися відео, їли чіпси і пили колу.
І вже після того, як його відправили, сестра зайшла до кімнати сина і побачила обгортку від чіпсів. Хотіла викинути, але син сказав не чіпати — це були ті останні чіпси, які вони їли разом із Богданом.
Вона подзвонила йому, розповіла про це. А через деякий час подзвонив кур’єр — і привіз племіннику чіпси й колу.
Чи були у вас спільні ритуали або мрії, які ви хотіли здійснити разом?
Це, напевне, про літо і наші походи на КапуОранж. Щойно починалося перше тепло — ми йшли туди, відкривали для себе нові заклади. Це була така маленька традиція.
У Богдана Михайловича була велика бібліотека, і я теж почала збирати свою. Є одна річ, яку ми так і не встигли зробити разом. Я казала, що мені потрібно купити вазони. Ми навіть домовилися, що коли він повернеться з ротації, підемо разом обирати — кожен для своєї бібліотеки. Але, на жаль, цього так і не сталося.
Чи пам’ятаєте день, коли він поїхав на фронт?
Це була дуже тягла ситуація. Спочатку йому казали, що поїде на ротацію наприкінці травня — на початку червня, і він майже щодня повторював, що «завтра відправлять».
Ми навіть тоді зустрілися з колегами — я, Марта Юріївна і Богдан Михайлович. Після зустрічі написали в чаті, що забули сфотографуватися. Він сказав: «Завтра сфотографуємося» — і ми справді це зробили.
Потім знову було очікування. І вже наприкінці серпня, у суботу, йому написали, що він поїде. Ми писали йому, що, можливо, як і раніше, все ще перенесеться, що він не поїде. Надія ще була. Але йому видали зброю і у понеділок він вирушив. Хвилювання з’явилося вже тоді, у день, коли він поїхав, це було близько 17-ї години, хоча до того в його бригаді не було втрат.
Які історії Богдан розповідав під час служби?
Чесно кажучи, він мало про це говорив, працював із важкопораненими як військовий медик. Часто це були люди, які після шпиталю помирали, тому він не любив про це розповідати.
Він намагався більше жартувати і не навантажувати інших цими темами. Єдине, що його гризло — те, що в лікарнях дуже багато важкопоранених, а люди тут ходять, ніби нічого не відбувається.
Але був один момент, який запам’ятався. Якось увечері я запитала, як справи, він відповів: «Та нічого, їв кавун, щойно повернувся з трепанації черепа».
Що, на вашу думку, найважливіше зберегти про нього в пам’яті?
Кожна людина, яка знала Богдана Михайловича, збереже щось своє, бо всі ми бачили його з різних боків. Але, напевно, є щось спільне для всіх — і для мене це передусім його любов до студентів.
Я пам’ятаю, як ми якось говорили про навчання. Я вже закінчила аспірантуру, а він тоді ще навчався і запитав: «Як ти думаєш, що найважливіше в процесі навчання?» Я відповіла: «Напевно, студентоцентричність», а він сказав: «Ні, напевно людиноцентричність» — тобто бачити в студентові передусім людину.
І саме так він і ставився до кожного. Ця любов до студентів, зрештою, вилилася і в його вибір — піти захищати країну, щоб не довелося цього робити їм.
Від початку повномасштабної війни було видно, що його дуже турбує думка про те, що наші студенти чи випускники можуть опинитися на фронті. Він цього дуже не хотів.
Він прагнув, щоб виросло нове покоління, яке зможе захищати нашу незалежність, але вже на інтелектуальному фронті.
На вашу думку, чому берегти пам’ять і передавати її наступним поколінням сьогодні так важливо?
Історія настільки циклічна, що інколи це доходить до трагізму. Якщо прибрати історичні назви, імена героїв і залишити лише контекст, нам було б важко розрізнити, про який час ідеться — чи це 2000-ні роки, чи 1910-ті, 1920-ті, чи навіть значно давніші періоди.
На жаль, непокаране зло повертається. Те, що не було зупинене раніше, повторюється знову — і ми бачимо це в різні історичні періоди, аж до сьогодні. Важливо пам’ятати, щоб не гинули інші.
І якщо ми не збережемо пам’ять, якщо не збережемо ці емоції й історії про таких людей, як він — а новітніх героїв, на жаль, дуже багато, — то через 50 чи 100 років ми ризикуємо знову опинитися в подібній ситуації.
Чи важливі сьогодні комеморативні практики?
Звичайно, це потрібно робити. Мене завжди гнітить думка, що останні студенти, які ще встигли працювати з Богданом Михайловичем, — це фактично теперішній третій курс. Другий і перший курс, на жаль, його вже не знали і не знатимуть особисто.
Вони знатимуть про нього з наших розповідей, але це зовсім інше, ніж безпосередній досвід спілкування і співпраці.
Ми, звісно, будемо розповідати, якою він був людиною і що зробив. Але особисте знайомство — це зовсім інший рівень відчуття. І дуже хочеться, щоб наші студенти знали, які в нас були випускники, які були викладачі. Бо насправді таких людей дуже мало, і вони не з’являються так часто, щоб про них можна було забути.
Як на мене, це справді необхідно. Бо кожен, хто прийде, зможе прочитати, ким була ця людина, що вона зробила і яке значення має для нас і для нашої держави.
Коли загинув Богдан Михайлович, він був похований у середній секції на Марсовому полі. Через якийсь час ми прийшли туди з подругою, і вона каже: «Через кілька могил — мій колишній сусід». Потім приходимо знову — вже інша секція, і знову знайоме ім’я. І так — раз за разом. Усі поруч.
Ти ніби приходиш до однієї людини, а там — ще багато твоїх знайомих. Дуже багато втрат. І про цих людей потрібно говорити, коли всі у щоденному шумі.
Перші півроку чи рік я заходила на кафедру, там висить портрет Богдана Михайловича, і щоранку віталася з ним — казала «добрий день» чи «привіт» — і вже потім починала свої звичні справи.
Як ви бережете пам’ять сьогодні?
У мене є папка «Наш Богдан», і я навіть не можу перемістити її з робочого столу. Я намагаюся підтримувати зв’язок із його батьками, хоча познайомилася з ними вже після загибелі Богдана Михайловича. Так само спілкуюся з його сестрою — вони дуже хороші, душевні люди. І я намагаюся розповідати студентам про нього.
Випускники факультету журналістики, студенти Богдана Маркевича
Наталія Гамалій, випускниця факультету журналістики, навчалася у 2020 – 2024 роках
Богдан Маркевич почав викладати у нас ще з першого курсу у 2020 році. Щороку вів предмети, пов’язані з українською мовою. Хоча він не був куратором нашої групи — я навчалася у першій групі, а він був куратором третьої чи п’ятої — з часом саме він став одним із найближчих для нас викладачів. Після першого курсу ми йому дуже сподобалися, як і він нам, тому в наступних семестрах Богдан Маркевич знову працював із нашою групою.
Він був дуже простим і щирим у спілкуванні, тому на його парах завжди панувала легка та комфортна атмосфера. Уже на першому занятті попросив кожного розповісти, чому ми обрали журналістику, якими журналістами хочемо стати та чому вступили саме до Львова. І сам часто ділився історіями зі свого життя — зокрема розповідав про мрію стати спортивним журналістом.
Його манера викладання дуже відрізнялася від інших. Він ніколи не критикував різко й завжди намагався нікого не образити. Якщо хтось помилявся під час відповіді, то Богдан Маркевич не перебивав і не казав прямо, що це неправильно, а уважно дослуховував до кінця і лише потім м’яко виправляв. Навіть оцінки не оголошував при всіх, щоб ніхто не почувався незручно. Він був дуже розуміючим і завжди залишався на боці студентів. А завдання, які давав, були справді цікавими — особливо на третьому курсі під час редагування текстів, коли він добирав хороші матеріали для роботи.
Богдан Маркевич був тим викладачем, до якого можна було звернутися з будь-яким питанням — не лише про навчання, а й про університетське життя загалом. Ми тоді були першокурсниками й часто не знали навіть, де проходять пари, але він завжди допомагав, пояснював і підказував. Йому було важливо, як ми себе почуваємо, які предмети маємо до чи після його заняття.
Наша кураторка майже не брала участі в житті групи, зате Богдан Маркевич став людиною, якій справді можна було написати чи підійти без страху. Він завжди відповідав, допомагав розібратися з навчанням, а інколи навіть контактував з іншими викладачами, якщо студент не мав їхніх контактів.
Він запам’ятався мені дуже добрим. Завжди усміхнений, привітний, у костюмі й налаштований на роботу. Навіть коли ми намагалися трохи «схалявити», він це розумів і ставився до цього з гумором та поблажливістю.
На першому курсі, під час дистанційного навчання, ми вирішили зробити йому сюрприз. Зазвичай на його парах усі сиділи з вимкненими камерами, бо він ніколи не змушував їх увімкнути. Але одного разу ми попросили його подивитися на екрани — і всі одночасно ввімкнули камери, тримаючи аркуші з написами про те, що ми його любимо. Він дуже засоромився, сказав, що йому неймовірно приємно, і було видно, наскільки він зворушений.
Йому також було цікаво, хто ми і звідки. Він навіть аналізував нашу вимову й намагався вгадати регіони, з яких ми приїхали. Особливо тепло ставився до студентів, які вже під час навчання починали працювати. Багато моїх одногрупників працювали ще з другого курсу, і він завжди ставився до цього з повагою: дозволяв надсилати роботи дистанційно, цікавився, де ми працюємо, читав наші матеріали. Навіть якщо студент довго не з’являвся на парах через роботу, але попереджав про це, Богдан Маркевич усе одно зустрічав його з усмішкою та щиро запитував, як справи.
Пам’ятаю, як він казав, що читав мої статті на сайті й що вони йому дуже сподобалися. Він часто хвалив нас за хорошу мову та вміння чітко висловлювати думки. Ми багато жартували на парах, і я дуже добре пам’ятаю його сміх.
Про його загибель я дізналася із соцмереж. Ми почали пересилати цю новину одне одному й довго не могли повірити. Згодом інформацію опублікував і факультет. Коли стало відомо про прощання, ми разом з одногрупником відпросилися з роботи. З нами була ще одна колега — випускниця старшого курсу, яка теж добре пам’ятала Богдана Маркевича. Майже вся наша редакція прийшла до Гарнізонного храму. Там було дуже багато людей — переважно студентів та викладачів.
Особливо запам’яталися слова священника про те, що Богдан Маркевич був світлом для своїх студентів. Після цього студенти почали підходити до труни, щоб попрощатися. Я не змогла цього зробити через важкий емоційний стан, але пам’ятаю, що тоді плакали майже всі. Хтось знаходив у собі сили підійти востаннє, а хтось — ні. На прощанні була вся наша група, а потім частина студентів поїхала ще й на кладовище.
Про захисників потрібно говорити й писати, організовувати події на їхню честь, називати їхніми іменами вулиці, сквери чи інші важливі місця. Їхні історії мають жити далі й передаватися наступним поколінням. Важливо також відвідувати місця поховання, вшановувати пам’ять загиблих і згадувати їх у медійному просторі, щоб про них не забували.
Соломія Добрянська, випускниця факультету, навчалася у 2021 – 2025 роках
Богдан Маркевич викладав у мене різні предмети протягом трьох років. Усі вони були пов’язані з українською мовою. Це був саме той викладач, до якого завжди хотілося йти на пари. Він не лише досконало знав свій предмет і вмів чітко та доступно пояснювати матеріал, а й був дуже доброю людиною, яку щиро цінувала вся наша група.
Пам’ятаю, наскільки відповідально він ставився до роботи: ніколи не запізнювався, завжди приходив у діловому костюмі — це була його особлива риса. Він часто давав цікаві й творчі завдання. Найбільше мені запам’яталося одне із них — написати текст із конкретним переліком слів. Тоді я створила вірш про війну. Це був 2021 рік, і ніхто ще навіть не думав про повномасштабне вторгнення. Але тема війни була мені близька, адже мій батько був учасником АТО. Саме тому той набір слів наштовхнув мене саме на такий текст.
Я читала цей вірш під час пари в Zoom. Пам’ятаю, як це розчулило Богдана Маркевича — після мого виступу на кілька секунд запала тиша. І тепер, коли перечитую той вірш, завжди згадую про нього.
Також пам’ятаю флешмоб, який започаткували студенти старших курсів. Під час дистанційної пари кожен із нас написав на аркуші різними мовами, що ми любимо Богдана Маркевича. Потім ми одночасно підняли ці листки перед камерами. Він тоді був дуже зворушений і щасливий.
Окрім занять, я кілька разів бачила його на Сихові, бо він жив неподалік. Він завжди йшов на роботу з усмішкою. Особливо запам’яталася наша остання зустріч. Це було під час його ротації. На мості на вулиці Сихівській я помітила знайомий силует. Спочатку навіть не впізнала його — Богдан дуже змінився. Але коли підійшла ближче, зрозуміла, що це мій викладач. Він ніс якісь речі, а я поспішала в ательє.
Тоді Богдан Маркевич сказав, що дуже сподівається потрапити на випуск 2024 року в університеті, і поділився, що скучив за нашою групою. У той момент мені дуже хотілося обійняти його на прощання, але я вирішила, що зроблю це вже тоді, коли ми знову зустрінемося на факультеті журналістики. На жаль, цього так і не сталося. І я досі шкодую, що тоді його не обійняла.
Про загибель Богдана Маркевича я дізналася від одногрупників. У це було надзвичайно важко повірити. У голові була лише одна думка: «Чому Бог забирає найкращих?». Я й досі згадую його як дуже світлу людину, яка заряджала всіх навколо позитивом.
Якби я могла сказати йому щось сьогодні, то насамперед подякувала б за всі знання, які він нам дав. Це справді було важливо й не марно. Минулого року я робила матеріал про школу журналістики імені Богдана Маркевича. Це було емоційно складно, але водночас дуже важливо, адже про наших Героїв потрібно писати й пам’ятати їх.
Нагадаємо, що у сихівській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що на проспекті Івана Павла ІІ, 1, у 2025 році відкрили Школу журналістики імені Богдана Маркевича. Її створили для молоді віком від 14 років, що мріють спробувати свої сили в журналістиці.
«28 вересня, обороняючи Україну, загинув викладач факультету журналістики Богдан Маркевич ― надзвичайна людина. Він жив тут, на Сихові. Ще малим хлопчиком із батьком вкладав цеглинки в будівництво майбутнього храму. 1 жовтня, на свято Покрову Пресвятої Богородиці, ми звершили парастас. Вважаємо, що така світла, надзвичайна людина переходить від смерті до життя і наш обов’язок зберегти пам’ять про нього. Всі, хто знав Богдана, кажуть, що він залишив світлий слід. Тож вирішили нашу Школу журналістики назвати на його честь»
розповідав о. Орест Фредина на відкритті парафіяльної школи.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Мам, тут ніхто не хоче загинути. Але за країну — готовий кожен»: спогади матері Олега Христенка
