Війна забирає багато красивих людей — часто зовсім молодих. Олег пішов на фронт у 20 років, без військового досвіду, але з великою любов’ю до України. Воював у лавах 3-ї окремої штурмової бригади, до якої і мріяв потрапити. Він залишив у спадок свої ідеї, а головне — силу продовжувати боротьбу.
У цьому інтерв’ю мама захисника Олена Крилова розповідає про дитинство Олега, про те, чим він жив, про його ідеї, про вибір піти на фронт і останні розмови. А також — про те, як з’явився мурал, що став місцем пам’яті для багатьох людей, як жити після втрати, коли біль не минає, але перетворюється на пам’ять, дію і боротьбу.
На проспекті Червоної Калини, 127А сьогодні можна побачити мурал Олегу “Крилову” Христенку. Олег — молодий герой, сихівчанин, який у 20 років добровільно став на захист Батьківщини з початком повномасштабного вторгнення. Він пішов на фронт та воював у лавах 3-ї окремої штурмової бригади (тоді “АЗОВ”). Був снайпером. Олег брав участь у боях за Київ, воював на Запорізькому та Донецькому напрямках. Загинув 7 червня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі села Кліщіївка під Бахмутом на Донеччині. Тоді йому був 21 рік.
Яким Олег був у дитинстві?
Із самого дитинства він був дуже допитливим. Мені подобалося, що він почав ставити “дорослі” питання відтоді, як навчився говорити. Багато моїх знайомих губилися, бо не очікували, що дитина може так по-дорослому спілкуватися.
Його цікавило все. Він відвідував різні гуртки: музичну школу (фортепіано), театральний гурток, займався водним поло та футболом.
У нас вдома всюди були конструктори LEGO. Але він ніколи не збирав те, що було намальовано на коробці — завжди вигадував щось своє. То космічний корабель із космонавтами, то інші складні конструкції. У нього був власний куточок, який ми не чіпали з дитинства і аж до 15 років — він постійно його доповнював. Я й досі зберігаю ці конструктори.
У школі Олег найбільше любив ті предмети, у яких бачив сенс і які його справді цікавили. Звісно, ми намагалися трохи спрямовувати його увагу і на інші дисципліни заради оцінок, але в нашій сім’ї ніколи не було вимоги бути відмінником. Для нас важливішою була довіра: щоб він ділився тим, що його хвилює, що не вдається, і що він хоче робити. Ми хотіли, щоб у будь-якій ситуації він насамперед приходив додому і розповідав усе в колі сім’ї.
Пам’ятаю, як ми іноді прокидалися о шостій ранку, щоб доробити уроки, через велику кількість гуртків увечері просто не вистачало часу. Ми підтримували його в усьому, що йому було цікаво.
І ще він мав звичку попереджати в останній момент. Міг зранку перед школою сказати: «Мам, мені сьогодні потрібен костюм, у нас виступ». Я завжди сміялася і відповідала: «Дякую, що залишив хоча б 30 хвилин, щоб щось вигадати».
Коли в них були виступи чи танці, пам’ятаю, як я несла з дому колонки, магнітофон — ми були дуже активні у шкільному житті. Олег узагалі багато робив для школи: постійно брав участь у проєктах, щось ініціював.
Наприклад, коли було завдання про сортування сміття, він зробив цілий проєкт — із відео, поясненнями, розписаною системою. Олег навіть представляв її у міській раді, і завдяки цьому їхня школа тоді перемогла. Також разом з однокласниками вони знімали проєкти про правила переходу дороги. Він був дуже ініціативною дитиною.
Після 10-го класу Олег поїхав навчатися до Польщі. Провчився там рік, але, на жаль, сталася неприємна ситуація: компанія, через яку оформлювали навчання, підвела. Він планував навчатися в IT-напрямку, а його зарахували на готельний бізнес, який його зовсім не цікавив. Ми намагалися знайти можливість переводу, але для українців такої опції тоді не було — лише вступ до університету.
Йому ж було важливо закінчити саме коледж і отримати повну середню освіту. І вже після року навчання він повернувся і сказав: «Мам, я зрозумів, що подорожувати іншими країнами — це класно, але я хочу розвиватися і створювати щось в Україні. Хочу жити тут і платити тут податки. Це моє рішення».
Тоді якраз була можливість закінчити 11 клас онлайн, він цим скористався і пішов складати ЗНО. Після повернення з Польщі не дуже готувався до іспитів, бо одразу пішов працювати — хотів мати власні кошти. Паралельно навчався на курсі з рекрутингу в компанії Level Up — йому дуже сподобався цей напрямок.
Саме складання ЗНО було доволі кумедним. Я запитую: «Олег, ти хоч щось почитав?», а він відповідає: «Та не переживай, ми ж обрали психологію на контракт — навіть за саму участь я вже матиму 100 балів, не “пролечу”».
І коли він вийшов із іспиту вже за 40 хвилин, я кажу: «Ти б хоч півтори години посидів — батьки ж стоять, хвилюються». А він сміється: «Мам, припини, поїхали краще їсти піцу».
Для мене було важливо, щоб це все не виглядало так, ніби він “мамин синочок”. Я навіть запитала його, чи хоче він, щоб я була біля школи під час ЗНО. А він відповів: «Звісно. Всі мами стоять, переживають — а я що, сирота? Іди теж». Ми тоді багато жартували і сміялися.
ЗНО він склав по-різному: десь на 120, десь на 150 балів. І зрештою вступив на психологію до Львівської політехніки.
Я завжди була прихильницею того, що дитину потрібно чути і відчувати. Так, наполегливість важлива, але не ціною здоров’я. Бо коли бачиш, як діти іноді доходять до виснаження, навіть непритомніють — розумієш, що здоров’я все ж найцінніше.
Олег був змалку патріотом чи це прийшло з часом?
Ми — сім’я “за справедливість”, і він ріс саме в такому середовищі. У нас завжди було: не йти по головах інших заради досягнення цілей, якщо біле — то біле, якщо чорне — то чорне. І, мабуть, саме це вплинуло на нього — він виріс дуже чуйним.
Пам’ятаю один випадок: ми переходили дорогу зі школи додому і побачили збитого їжачка. Він каже: «Мамо, давай приберемо його з дороги, щоб машини не переїжджали ще раз. Ну і що, що він уже мертвий». Ми перенесли його. Олег завжди звертав увагу на такі речі. Для нього було важливо захищати слабших, підтримувати і не мовчати.
Навіть у школі, коли він не погоджувався з якимись думками вчителів, особливо якщо відчував несправедливість чи зверхність — він не боявся висловлювати свою позицію і відстоювати її.
У 13 років Олег долучився до патріотичного руху «Національний корпус» у Львові, і з цього почалося його більш свідоме патріотичне становлення. Ми, чесно кажучи, виросли в зовсім іншому інформаційному середовищі — з радянським спадком і викривленою історією. А він приходив і розповідав нам факти, пояснював. Виходить, що ми разом із ним теж багато чого переосмислювали.
Звісно, я хвилювалася, коли він ходив на мітинги чи заходи. У той час і поліція часто сприймала таких молодих людей не зовсім правильно. Їм важливо було назвати молодиків злочинцями, аніж зрозуміти, за що саме ці патріоти стоять і боронять. Дякувати Богу, що завдяки їм цей простір змінювався.
Особливо я це відчула, коли він поїхав навчатися до Польщі у 2017–2018 роках. Там тоді активно піднімалися складні історичні теми — про український визвольний рух, про Степана Бандеру. Олег поїхав із прапором “Нацкорпусу” і, коли почалися ці розмови, просто вивісив його з вікна гуртожитку.
Я просила: «Олеже, ми ж стільки вклали, щоб ти там навчався». А він відповів: «Мамо, цього ніколи не буде, тому що я українець, тому що це є моя історія. І ніхто не вправі вказувати мені, у що я маю вірити і чим я маю дорожити».
Якби не було війни, які у нього були б плани на майбутнє?
На момент повномасштабного вторгнення Олег уже був дуже сильним айтішником. Він розробляв додатки для компаній із Казахстану. В Україні, зокрема, у ПриватБанк використовували його новорічну маску. Він завжди ділився зі мною своїми проєктами і щиро радів своїм результатам.
Олег також брав участь у хакатонах разом із товаришем — вони займали призові місця. Пам’ятаю, був випадок, коли їм спочатку повідомили, що вони перемогли, а потім сказали, що сталася помилка. Хлопці тоді дуже розчарувалися.
Але вже під час повномасштабної війни, перебуваючи в окопі, Олег із мобільного телефону знову подав цей проєкт на хакатон. У результаті виграв 800 доларів — і витратив їх на амуніцію.
До війни він працював над великим проєктом і активно розвивався у сфері 3D-моделювання. На той момент в Україні небагато людей працювали з такими програмами, і ще менше — вели свої сторінки українською мовою. Це давало йому великі перспективи.
Попри те, що російською тоді можна було охопити більшу аудиторію, Олег принципово працював українською та англійською.
До нього звернулася людина щодо одного з проєктів — якраз у той час, коли він шукав амуніцію. Бо ми ж пам’ятаємо, як багато хто поїхав на війну фактично в спортивних костюмах.
Цей хлопець надіслав Олегу бронежилет. І з того моменту він жартома називав його: «Даня — мій платоновий спонсор». Ми й досі з ним на зв’язку: коли він у Львові — бачимося, коли я в Києві — теж зустрічаємося.
Після загибелі Олега посестри й друзі допомогли встановити сітілайти та білборди з його зображенням. І його товариш Юра написав на одному з них: «Тут мали би бути твої роботи, а не твоє зображення». Це дуже мене вразило. Вони були справді близькими друзями, і ця втрата вибила багатьох із колії.
Коли я приходжу на Марсове поле і бачу рідних інших загиблих, розумію, наскільки всім по-різному випадає переживати цей біль. У когось було більше часу пізнати побратимів сина, відчути цю спільність, а в когось — ні. Величезний біль, коли всі побратими загинули і рідні не мають підтримки, цієї опори, бо це є вкрай важливим. І тоді особливо гостро відчувається порожнеча, відсутність тієї опори, яка так потрібна.
Є моменти, коли ти просто не розумієш, як далі дихати, куди дивитися, як жити. У голові — тільки питання: чому так сталося? Чому саме він? Дивишся навколо — і бачиш інших молодих, гідних, красивих людей, яких також забрала війна. І знову те саме питання — чому?
Тоді саме підтримка інших у такі моменти допомагає вистояти. Вона буквально повертає до життя — ти ніби заново вчишся дихати.
Я досі розмовляю з Олегом. Розповідаю йому, куди їду, що сьогодні зробила, кому допомогли. Кажу: «Олег, я тобі сьогодні це принесла», «Олег, тобі передали…». Цей зв’язок нікуди не зник — він дуже сильний.
Як Ви дізналися про його рішення піти на фронт?
Рішення було миттєвим.
На той момент чоловік уже два роки працював у Польщі. Я працювала онлайн і час від часу приїжджала до нього. Ми навіть планували будувати життя там. 20 лютого я повернулася до Львова — хотіла завершити ремонт, який ми почали разом із сином.
23 лютого Олег мав поїхати до свого близького друга Юрія в Івано-Франківськ на день народження. Ми домовилися: я приїжджаю — він їде.
24 лютого о четвертій ранку я прокинулася від дзвінка: «Мамо, прокидайся — почалася війна». Я ще була сонна, не одразу зрозуміла, що відбувається. А він сказав, що в Івано-Франківську вже є прильоти і що вони шукають можливість якнайшвидше повернутися до Львова, щоб я не залишалася сама.
Після цього почалися дзвінки з роботи — у нас було багато колег із Донецька, і вони шукали можливість евакуюватися, питали, чи можуть приїхати і пожити в мене.
Олег повернувся до Львова того ж дня. Але ще дорогою написав мені, щоб я знайшла його паспорт, ідентифікаційний код і документи. І тоді я вже все зрозуміла…
Я підготувала документи. Він приїхав і сказав, що їде в нашу організацію — дізнатися, хто і як буде добиратися до Києва.
А вже після цього сказав мені: «Мамо, я не маю права залишатися вдома. Якщо всі залишаться — не буде кому захищати. Я хочу мати змогу відкрито дивитися в очі дітям».
Ми міцно обійнялися, і він попросив мене не їхати з ним на вокзал. Він довго чекав на потяг і вже звідти написав, що у вагоні всього троє чоловіків — він і ще двоє, які також повернулися з Польщі.
Після приїзду до Києва їм довелося довго чекати, поки за ними приїдуть, адже переміщення містом тоді було обмежене. Згодом на базі почалися навчання.
Я зі свого боку разом із небайдужими людьми передавала коробки з ліками, одягом. Дуже шкода, що тоді не вдалося знайти всю необхідну амуніцію. Коли син писав мені про бронежилети чи інші речі, він завжди зазначав більшу кількість. Він ніколи не просив лише для себе. Казав шукати одразу для всіх, бо у їхньому взводі 30 людей.
Від побратимів я вже пізніше дізналася, як вони виходили обороняти Київ. У когось була каска, у когось — ні. Хтось одягав один наколінник — на ліву чи праву ногу, а хтось інший.
Вони були зовсім молоді, 18–23 роки, але дуже вмотивовані. Назвали себе Галицьким взводом, бо всі були зі Львова і навколишніх міст.
Які історії він розповідав під час служби?
Моя найкраща історія — його дзвінок на мій день народження.
Війна почалася в лютому, а 25 березня у мене день народження. Я дуже чекала його дзвінка. І він подзвонив… Але на фоні я чула вибухи. Я тоді ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається, і запитала: «Сину, що це?». А він відповів: «Мамо, це наші відстрілюються». Він завжди так казав — “наші відстрілюються”.
І він поділився історією. Розповів, що вони сиділи в укритті, у бліндажі. Над ними постійно щось літало, вони не могли вийти, чули, як близько прильоти. Каже: «Я бачу, що хлопці поникли. І це нормально — боятися, ми всі тут боїмося».
А потім він каже: «Мамо, знаєш, що я зробив? Сказав: так, пацани, беремо себе в руки і давайте співати». І вони почали співати «Малесенькі долоньки».
Коли він це розповідав, я відчула, як у мене на очах виступають сльози. Бо я уявляла, що там відбувається — і ця пісня, ці слова… Але я нічого не показала. Ми говорили, навіть сміялися, обговорювали щось. Він мене привітав. А вже після розмови я дуже довго плакала…
Я тоді думала: чому ці діти зараз не на відпочинку, не в Карпатах? Чому вони мають сидіти в окопах і проживати це все?
Уже по загибелі сина від його побратимів я дізналася, як після повернення зі штурмів, коли інші побратими відпочивали, спали, Олежик сідав і розвивав свої навички снайпера.
В перші місяці повномасштабного він зрозумів, що хоче бути саме снайпером, за допомогою небайдужих людей зібрав кошти і придбав гвинтівку. Коли Олегу дуже подобалась якась справа, він жив цією ідеєю і міг дуже довго не спати.
Тому після повернення з виходів Олег сідав щось записував, конспектував і навчався. Він почав розробляти додаток для українських снайперів.
Другий яскравий випадок стався вже після його поранення. Він подзвонив і сказав: «Мамо, ти тільки не хвилюйся». І я пам’ятаю, що в цей момент у мене ніби земля пішла з-під ніг. А потім він додав: «Я — 300».
Я не показувала своїх емоцій. Розуміла: якщо почну плакати, це його демотивує. Йому в той момент потрібно було думати про себе, про свій стан, а не про мене.
І навіть тоді він почав жартувати. Розповідав, що після прильоту вони отримали контузію. Каже, що коли хлопці бігали, він чітко давав їм команди — бо в такі моменти це найважливіше. Він встиг сам собі накласти турнікет, а ще два вже допомогли побратими.
Його поклали на ноші, але по дорозі тричі впустили. І він каже: «Та ну вас», — встав і почав сам іти, стрибаючи на одній нозі.
Потім розповів, що коли втратив свідомість, опинився в повній темряві й подумав, що помер. І перша думка була: «Ну і де це біле світло? Збрехали».
Я слухала його, і в мене все всередині тремтіло. Я запитала: «Сину, що в тебе в голові робиться?». А він відповів: «Найбільше я засмутився, що моя наречена Лєра навіть мільйон не отримає — ми ж не встигли розписатися».
Каже, що перші 15 хвилин плакав і не міг зупинитися. Я відповіла: «Сину, це нормально, так реагує нервова система». А він каже: «Але пацани мене швидко привели до тями».
Після цієї розмови я хотіла одразу приїхати до нього, але він мені заборонив. Сказав, що ним займається Патронатна служба. Говорив, що вони світлі люди, привезли йому речі і турбуються про нього. Згадував навіть, як захотів какао — і йому його принесли о першій ночі.
Коли він одужав, передав їм букет квітів, а медперсоналу шампанське і цукерки, а також віддячив у закладі, де харчувався. Він завжди був дуже уважний до людей, які ставилися до нього з добром.
І постійно повторював: «У мене чудові інструктори і найкращі побратими». Я навіть виставляла ці слова у Facebook — настільки часто їх від нього чула.
Як ви дізналися про трагічну звістку…
3 червня 2023 року ми розписалися з чоловіком. Ми прожили разом понад 10 років — це вітчим Олега.
Завжди щось відкладало цей крок. Спочатку моя бабуся захворіла на рак, потім важко хворіла мама. У таких обставинах не до свят чи планів. Але й просто піти розписатися без нічого ми теж не хотіли — мріяли зробити це в колі близьких.
Ми навіть планували: коли повернемося до Польщі, де чоловік хотів займатися яхтами, зберемо всіх — приїде син, рідні — і там відсвяткуємо.
Але почалася війна. Чоловік повернувся з Польщі, щойно дізнався, що Олег пішов на фронт. Він не зміг залишатися осторонь.
І коли 3 червня його бригаду вже везли на схід, він сказав, що нам потрібно розписатися зараз. Для військових це тоді робили швидко. Він пояснив: якщо хтось із нас отримає поранення, без офіційного шлюбу можуть навіть не допустити до лікарні.
Того дня ми розписалися. Я одразу відправила Олегові відео. І взяла з собою прапор — той, який він колись купив мені в Києві і з яким я ходжу на акції підтримки військовополонених, які організовують родини азовців. Це був ніби він поруч.
Син тоді ще написав: «А де ваші колечка?». Я відповіла: «Колечка купимо вже тоді, коли ти приїдеш. І саме ти нам їх вручиш — і ми їх одягнемо».
Він написав: «Добре. Ми зараз займаємося і вже на виході, всі відео передивлюся. До зустрічі». Це було його повідомлення 3 червня.
Я тоді сказала йому, що хвилююся перед розписом. А він відповів: «Не бійся, все буде добре».
Нашими свідками були дві наші собаки. Одна — та, яку ми з Олегом свого часу забрали з притулку. Друга — вівчарка, яку я привезла з Костянтинівки: вона рік жила під обстрілами.
Поруч були мій рідний брат і батьки чоловіка. Це було дуже тепле, сімейне коло. Але водночас відчувалося, як сильно не вистачає Олега.
Я щодня перевіряла його соцмережі. Раділа кожній найменшій звістці — коли бачила його онлайн в Instagram, Telegram, WhatsApp. 5 червня він був у мережі. 6-го — теж.
7-го числа чоловік приїхав додому — треба було ще підготувати автомобіль, яким їх мали везти на схід. А в ніч із 6 на 7 червня сталася велика трагедія — підрив Каховської ГЕС. І в мене відтоді було дуже тривожно на душі. Я буквально не знаходила собі місця, ходила по хаті.
Чоловік запитує: «Що з тобою?». А я відповідаю: «Не знаю… якесь дуже сильне відчуття тривоги. Мабуть, через це все».
Я читала новини, бачила, як люди тонуть, як гинуть тварини… І сказала: «Нам треба терміново зібрати все, що маємо — ковдри, клітки — і відвезти в Домівку врятованих тварин».
Чоловік каже: «Оленко, мені треба ще 2–3 години доробити машину, я хотів трохи відпочити перед виїздом, а ти мені зараз даєш стільки роботи…»
А я відповіла: «Я нічого не знаю. Ми маємо це зробити». Ми все зібрали, запакували і відвезли.
Я добре пам’ятаю той вечір. Ми були на Санта-Барбарі — обійнялися з чоловіком, і він поїхав. Було вже пізно. Я дуже люблю латте, тому купила його і сіла на лавку. Там завжди багато людей, багато молоді, але в той момент у мене було відчуття, ніби я абсолютно одна.
Я відчула страшну пустоту. Дорога додому здавалася безкінечною — ніби я йшла цілу годину. Ноги були ніби ватні. Я тоді думала, що це через усі ті переживання, через новини, через трагедію на Каховській ГЕС.
І саме того вечора я вперше заснула в кімнаті сина — на його ліжку. 7 червня я вже бачила, що він не в мережі. 8-го — теж.
У нас раніше був випадок, коли його два дні не було онлайн — я тоді підняла всіх на ноги, обдзвонювала всіх, кого могла. І він тоді сказав мені: «Мам, якщо ти ще раз так зробиш, я приїду у відпустку і видалю всі контакти».
Він пояснив: «Це війна. Так не можна. Якщо, не дай Боже, щось станеться — Патронатна служба “Янголи” тебе повідомить. Не дзвони до людей».
Серце, звісно, було не на місці. Але я намагалася триматися — бо вже були випадки, коли він не виходив на зв’язок і по п’ять днів.
9 червня о 10:30 мені подзвонили з ТЦК.
Тоді якраз у соцмережах багато говорили про можливу мобілізацію жінок. І я подумала, що, можливо, це якась перевірка чи уточнення даних. Вийшла до них у піднесеному настрої — подумала, що це правильно: якщо потрібно, всі мають ставати до захисту.
Я відкрила браму. Вони запитали: «Доброго дня, ви Крилова Олена? У нас для вас сумна звістка… ваш син загинув».
Я подивилася на них і сказала: «Ні, ви помилилися. Мій син говорив, що мене мають повідомити не ТЦК і не військкомат».
Мене попросили зайти до дому — і я зайшла з ними. Вони відкрили документи і почали зачитувати: “Христенко Олег, комісований в Хмельницькому, ТЦК присягу давав”, сказали де він служив, де перебував… У цей час інший працівник наливав мені заспокійливе. І поступово до мене почало доходити.
Ми зателефонували моєму брату, щоб той приїхав, тому що нікого поруч не було. Вони запитали, чи можна мене залишити саму.
Я пам’ятаю, як дивилася на ті листки в їхніх руках… І думала про те, скільки ще таких звісток вони сьогодні принесуть іншим родинам.
Перше, що я зробила — мені не вистачало простору і я взяла наших двох собак і просто пішла в поле.
Хотілося кричати — але не було голосу. Хотілося плакати — але не було сліз. Все тіло ніби стиснулося: ти не можеш дихати, не можеш кричати, не можеш навіть плакати.
Про загибель сина я дізналася 9 червня, але, власне, 7-го вже відчула, що його немає.
Що Вам допомагає зараз триматися?
Насамперед — підтримка побратимів. Їм дали відпустку, щоб вони могли приїхати на прощання і поховання. Вони були поруч і ділилися зі мною своїми спогадами про Олега — це дуже підтримувало.
Поруч була і його наречена — на той момент вона жила в Києві, але приїхала до мене на два місяці, щоб ми не залишалися самі.
Дуже допомагали жінки побратимів, які живуть у Львові. Вони витягували мене з дому, ми разом їздили на Марсове поле, доглядали могилу. Уже за кілька місяців ми встановили сітілайти з Олегом, почали працювати над створенням муралу.
Я також повернулася до ремонту — того, який ми планували разом із сином. Мені було важливо створити простір, куди зможуть приходити його рідні й близькі, де можна буде згадувати його, говорити про нього, де буде куточок сина.
Саме ця зайнятість і залученість дуже допомогли. Також дружина його побратима, Зірка Савка — талановита художниця — привела мене на Кримську, 30, де плетуть маскувальні сітки. І це теж стало важливим.
Коли ти розумієш, що робиш щось корисне для військових, які зараз на фронті, що це реально допомагає — це дає сили. Там сформувалося середовище людей, які дивляться в одному напрямку: багато хто приїхав зі сходу, у багатьох рідні воюють.
А коли я відчувала, що спілкування стає забагато і я виснажуюся, вигадала для себе інше — зробила вдома стіну для плетіння маскувальних сіток. Я почала брати матеріали на Кримській, 30, і плести сітки вдома. Цей процес — моторика, сам рух — дуже допомагав відновлюватися.
Ще за життя Олега, коли азовці вийшли в полон, їхні рідні почали організовувати акції за звільнення. Я почала ходити на ці акції і там знайомилася з людьми, які згодом стали для мене сім’єю — це родини азовців.
Ми разом ходили на Марсове поле. Там я знайомилася з рідними загиблих ще з 2022 року. Вони підтримували, ми спілкувалися, трималися разом у важливі дати.
Я також три місяці добивалася, щоб мене долучили до роботи Патронатної служби. Зараз розумію, чому вони не поспішали — хвилювалися, як я буду реагувати, коли бачитиму поранених бійців, чи витримає моя психіка.
За порадою нареченої сина я звернулася до психотерапевта. У мене було багато панічних атак: ти не можеш дихати, будь-яка згадка про сина — і ніби земля з-під ніг зникає. Я почала терапію. Патронатна служба допомогла знайти дуже хорошого спеціаліста. Під його наглядом я приймала антидепресанти.
Також одразу записалася до психологів: спочатку були групові заняття, потім індивідуальні.
Чесно кажучи, я не йшла туди з великим бажанням — буквально витягала себе. Було відчуття: «Навіщо це? Сина немає — для чого мені бути здоровою?»
Я витягала себе силою і тому зараз дуже раджу людям, які пережили велику втрату: навіть якщо немає ні сенсу, ні бажання, ні сил — все одно потрібно себе піднімати і щось робити.
Ти не відчуваєш життя, не хочеш нічого. Але це необхідно. Бо я розуміла: якщо я здамся, поруч є люди — наречена Олега, його побратими, посестри, близькі — і вони змушені будуть відкладати своє життя, щоб пильнувати мене. Я не мала права цього допустити.
З часом мене почули в Патронатній службі — і почали поступово залучати. Спершу просили про прості речі: завезти одяг пораненому бійцю, бо під час поранення все було порізано; привезти телефон, бо старий розбився і людині важливо бути на зв’язку; допомогти з логістикою — забрати дружину з дитиною, яка не зі Львова, і довезти з однієї точки в іншу.
І саме ці маленькі дії крок за кроком повертали мене до життя.
Сьогодні третя бригада вже трансформувалася у 3-й армійський корпус, і їм потрібна була людина у Львові — мобілізована, яка може працювати на місці. Я запитала, чи можу бути корисною. Мені відповіли, що це навіть дуже хороший варіант, адже я вже знаю лікарні, лікарів, розумію специфіку цієї роботи.
Зараз я проходжу процес мобілізації, щоб стати повноцінною представницею Патронатної служби. Саме це тримає мене на ногах.
Багато родин не говорять публічно про те, які суми донатять із виплат після загибелі своїх рідних. Але ми, звісно, насамперед підтримуємо побратимів, їхні підрозділи, реагуємо на збори, які бачимо. Бо навіть 10 гривень від тисячі людей перетворюються на великі, важливі результати.
Донати — це те, що має робити кожен свідомий українець. Плетіння маскувальних сіток не менш важливе. Бо військові не можуть чекати по два місяці. Нам навіть соромно, коли доводиться казати про такі черги.
Їм потрібні різні сітки залежно від сезону: взимку — білі, влітку — зелені, восени — жовті або коричневі. І треба розуміти, що це витратний матеріал: після прильоту його просто немає. Як і техніки.
І головне — щоб були живі люди. Це те, що ми всі маємо розуміти.
Можна було закритися у своїй мушлі. Це було моє найбільше бажання — скрутитися, як равлик, ридати і просто зникнути. Але я згадувала свого сина — пораненого. І згадувала, як чужі люди допомагали йому: передавали маскування, скидалися на донати, підтримували, коли це було потрібно.
І я зрозуміла: я не маю права зрадити його своєю слабкістю. Зрадити пам’ять про нього, про такого воїна. Я маю рухатися далі. Продовжувати те, що було для нього важливим. Про нього мають пам’ятати наступні покоління, як і про багатьох інших.
Я вклоняюся всім батькам, дружинам, нареченим, братам і сестрам, які знаходять у собі сили. Завдяки яким з’являються мурали, білборди — щоб ми щодня бачили ці обличчя.
Бо в соцмережах ти прочитав — і далі потік інформації стирає це. Їх так багато, що неможливо втримати кожну історію. А коли ти бачиш — коли проходиш повз… Ось цей двір. Ця брама. Вона мала бути прикрашена кульками, свічками. Я мала проводжати свого сина в доросле життя. Бачити, як він стає чоловіком, а згодом — батьком.
Я уявляла, як ми будемо боротися за дітей, бо він їх дуже любив. Як я буду “красти” своїх онуків, бавитися з ними. А сьогодні ця брама прикрашена його зображеннями.
І мені щоразу щемить, коли я бачу, як проходить бабуся, стає на коліна і молиться. Як зупиняються перехожі — читають, хрестяться, вклоняються.
Я безмежно вдячна своїм сусідам. Сусідка Галина власноруч робить на Великдень і Різдво віночки — я ставлю їх біля муралу і на Марсовому полі. Сусідка Христина, Настя і донечка Єва часто приносять квіти, якісь дитячі вироби. Сусідка Софійка теж регулярно приносить квіти — особливо в знакові дати: на день народження, на день загибелі.
Для мене це дуже важливо. Бо, звісно, бувають дні, коли я думаю: навіщо я це все зробила… Люди живуть своїм життям. Але коли я бачу таку реакцію — розумію: ні, я мала це зробити.
І я знаю, що навіть якщо зі мною щось станеться, побратими, його наречена, близькі друзі будуть доглядати за цим муралом.
Я дуже вдячна міській раді за підтримку — за те, що дали дозвіл на його створення. Бо ми розуміємо, що люди бувають різні, але цей мурал вже захищений.
Я хотіла б тут посадити квіти, зробити лавку. Бо, на жаль, інколи тут сидять люди, залишають після себе порожні пляшки, недопалки, і я мовчки це прибираю.
Мені дуже допомагає наша двірничка, пані Галина. Я їй безмежно вдячна — вона дбає про порядок, і я готова цілувати їй руки за це.
Але зараз я свідомо обираю інше: вкладати кошти не в облаштування простору навколо муралу, а в те, що може врятувати чиєсь життя. Чиюсь, як я кажу, бородату дитину.
Нам уже важко буде назвати це перемогою — надто багато втрат, надто багато гідних людей загинули. Але треба, щоб ми вийшли переможцями. Перемога сьогодні — це збереження нації. Збереження мови, культури, любові до свого. Це про можливість сказати світові: я українець — і я цим пишаюся.
На дереві біля муралу вже вицвіли стрічки. На 30 серпня, у день пам’яті загиблих, я поставила скриньку зі стрічками і маркером, щоб люди могли написати імена своїх рідних, позивні, і зав’язати їх на гілках.
І я бачу, що для багатьох це місце стало важливим. Що цей мурал — не просто зображення, а місце пам’яті.
Як прийшла ідея створити мурал і які там символи зображені?
Я бачила у стрічці соцмереж, як щодня гинуть прекрасні, красиві люди — цвіт нації. У мене всередині прокинулося відчуття, що моя дитина може загубитися у такому жахливому, величезному числі загиблих. І я задумалася над муралом.
Я поділилася своєю думкою з нареченою сина, з його побратимами, з посестрами, з дружинами і нареченими побратимів, з сусідами. Мене підтримали.
Коли вибирала місце, то ходила навколо і роздивлялася висотні стіни дев’ятиповерхових будинків, так як це заведено із зображенням муралів на всю стіну дев’ятиповерхового будинку.
Мені нічого не відгукувалося. Я не бачила свого сина на такій довгій стіні, тому що йому був 21 рік, він був дуже сонячний і любив спілкуватися з дітьми. І коли я задумалась про це спілкування, я чомусь відчула, що це має бути доступна стіна по висоті дітей, які можуть підійти й доторкнутися.
Я побачила стіну магазину біля нашого будинку. Я підійшла до директора магазину, поспілкувалася. Він мене підтримав у цій ідеї.
Так розпочалась наша робота. У будівельних роботах допомагали мої сусіди, за що я дуже вдячна. Художників знайшла дружина побратима Олежика.
Мурал створений на волонтерській основі, і я безкінечно дякую усім людям, які мене підтримали.
І коли виникло питання, що саме зображати і яка ця стіна має бути, я відчувала, що це має бути в мілітарі стилі. Не щось таке дуже світле, недосяжне, в білих відтінках, бо війна — це не про романтику, війна — це про біль, про недоспані ночі, війна — це про холод, про спеку, про важку амуніцію. І, відповідно, ми з побратимами обрали світлини, які дуже подобалися сину.
Ці світлини із Запорізького напрямку, коли вони там воювали. Перша світлина, яка обов’язково мала бути — з шевронами його галицького взводу, на початку вони називалися ОСП «Азов», а далі перейменували в «Третя штурмова бригада».
Син дуже пишався, коли отримав цей шеврон, на якому зображено три мечі. Це вкрай важливий шеврон і символ для справжніх патріотів України.
Також Олежик зображений зі своєю зброєю, з якою він працював як марксмен-снайпер.
Він дуже любив головні убори, що видно на зображенні. Також обов’язковий атрибут — це бригадний шеврон «Третьої штурмової бригади».
Зображено QR-код, куди може підійти будь-яка людина, відсканувати й ближче познайомитися з життям мого сина. Це сайт, який створила його наречена. Там дуже багато цікавої інформації про його життя.
Також зображена автівка, яка дуже подобалася Олегу. Це був медевак, який вивозив поранених.
На муралі є маскувальні сітки, бо це невід’ємний атрибут фронту. Маскувальні сітки допомагають берегти і техніку, і життя, коли на позиціях бійці.
Ми написали на муралі слова сина в художньому стилі. На день народження синочка, коли йому виповнилося 21 рік, я побажала йому миру. Ну і там було решта багато слів, побажань.
І син відповів записавши відео:
«Мам, дякую за привітання. Нам мир не потрібний. Він уже був у нас і він нам нічого не приніс. Нам потрібна лише перемога. З цією країною у нас ніколи миру не буде».
І саме ці слова ми нанесли навколо зображення сина. Написали, до якого батальйону, роти, взводу він відносився. Також задіяли третю стіну, оскільки я розуміла, що люди рухаються саме в цьому напрямку.
І, таким чином, вийшов мінімальний історичний опис про мою дитину. На цій стіні ми також зобразили слова молитви українського націоналіста, адже саме цим духом живуть воїни на війні, йдуть у штурми. Так само ці слова звучать під час прощання із загиблими військовими.
Важливим елементом є і зображення QR-коду Патронатної служби. Коли син зазнав поранення, саме вона повноцінно допомогла Олежику відновитися і повернутися у стрій.
Олег дуже дорожив цією командою, цим колективом. Адже на початку повномасштабної війни практично жодні бригади не мали Патронатної служби, яка б після поранення допомагала бійцю відновитися, а після загибелі — підтримувала рідних у питаннях поховання та оформлення документів. Так само вона допомагає у пошуку зниклих безвісти та полонених.
Під час реабілітації Олежик створив цілу бізнес-ідею, до якої залучив і художників, і айтішників. У нього було своє ком’юніті, з яким він працював, щоб поширювати інформацію про Патронатну службу “Янголи Азову”. На той час вона називалася так, а зараз — “Янголи Трійки”. Вони виконують величезну, кропітку роботу.
І, на мою думку, там також має бути QR-код, який дозволяє перехожим відсканувати його і задонатити на цю важливу справу. Бо дуже багато бійців Армійського корпусу, вважають честю якнайшвидше відновитися і повернутися у стрій до своїх побратимів.
Оскільки Олег працював в ІТ-напрямку, ми створили QR-код на стіні з елементом доповненої реальності. На жаль, зараз Instagram прибрав ці маски, тому ми перенесли її в TikTok.
Ще потрібно дещо допрацювати, але раніше, коли маска була в Instagram, людина могла навести телефон, відсканувати QR-код — і там голосом звучала молитва українського націоналіста, з’являлося зображення Олежика й дракара. Адже дракар — це символ корабля, який забирає величних воїнів, що загинули зі зброєю на полі бою.
Як Ви гадаєте, що б Олег сказав сьогодні українцям?
Мені здається, я знаю, що він сказав би.
Коли він уперше за пів року приїхав у коротку відпустку — всього на три дні — ми гуляли Львовом. Я тоді сказала: «Подивися, скільки дорослих людей просто сидять. Їх теж треба на фронт, щоб заміняли вас».
Він подивився на мене своїми світлими очима і відповів: «Мамо, я щасливий, що люди відпочивають. Значить, ми там робимо все правильно».
Але коли він повернувся через рік… його очі були іншими. Я намагалася ніколи не показувати йому свого болю — для мене було важливо, щоб коли він приїжджає, вдома була легкість. Але я побачила у своєї 20-річної дитини очі 50-річного чоловіка. Я лише на мить уявила, що він уже пережив. Скількох побратимів ніс на руках…
Це дуже боляче. І з часом він почав говорити про це відкритіше. Писав своїм підписникам:
«Я бачу, як ви активно поширюєте різні новини, обговорюєте владу. Але мене розчаровує, як мало ви донатите і поширюєте збори. Війна триває. Вона зараз ще масштабніша. Мої побратими гинуть. Ніхто вам не розповідає, скільки контузій ми пережили. Як нас нудить, скільки крапельниць нам ставлять і в якому стані ми виходимо, щоб витягнути своїх. Ми йдемо і ризикуємо життям, щоб витягнути побратимів з поля бою».
Він з часом почав більш жорстко і прямо говорити в соцмережах. Доносив людям: ви трохи розслабилися, ви забули, якими згуртованими були на початку повномасштабної війни.
Я згадую ще одну історію. Під час реабілітації Олег вирішив отримати водійські права — раніше їх не мав. Побратими трохи його вчили.
І якось він розповідає: «Мам, я лежав під крапельницею. Всі мої — поранені, на виході. Треба було терміново їхати забирати хлопців. Я сів за кермо».
Я питаю: «Як ти сів за кермо?». А він каже: «На механіці, не автомат. Під гору їхав — тричі заглох. Військові, що проїжджали повз, сміялися, але всі підтримували».
Ми маємо розуміти, без достатнього досвіду вони змушені сідати за кермо, евакуйовувати, бо немає кому. Вони виснажені. І це нормально — людина не може воювати роками без заміни. Хтось із 2014-го, хтось — уже четвертий рік повномасштабної.
Ми маємо це усвідомити.
Я переконана: має бути система, де кожен проходить підготовку. Як, наприклад, в Ізраїлі — незалежно від статусу, посади, всі проходять навчання. Бо історія показує: нас постійно намагаються знищити.
Кожен має знати, як накласти турнікет. Як тримати зброю. І що означає честь носити вишиванку — не просто для фото, а як усвідомлення її сенсу, орнаменту. Що означає наш жовто-блакитний прапор, яка це ціна і яка це цінність.
Мені здається, Олег сьогодні знову писав би те саме: що боляче дивитися на пасивність. Що нам потрібно знову згуртуватися. І згадати, що означає бути свідомим українцем.
Що б ви сказали матерям, у яких діти зараз воюють?
Кожна мама живе в постійній тривозі, у молитвах за свою дитину. Просиш у всіх святих, щоб повернувся живий і неушкоджений. Це важливо, але не можна бути в цьому стані постійно.
Коли ти потрапляєш у середовище людей, які допомагають — плетуть маскувальні сітки, роблять вітамінні суміші для бійців, готують їжу, тому що її треба скидати зараз піхотинцям, до яких важко добратися — ти відчуваєш, що не безсила. Навіть маленькі речі мають значення: донати, допомога, поширення зборів.
Обов’язково варто виходити на акції підтримки військовополонених, навіть якщо там немає ваших рідних. Це дуже важливо для їхніх сімей. Вони бачать, що не самі.
І ще важливіше — для самих полонених. Коли вони повертаються і бачать, скільки людей виходили за них, це дає силу відновлюватися.
Так само важливо допомагати пораненим. У лікарнях часто не вистачає рук. Не всюди пускають сторонніх, але можна дізнаватися, де є ветеранські корпуси, як можна бути корисним.
Там є і психологи, і можливість просто побути серед людей, які проходять через схоже. Нас розділяють: у когось загинули рідні, у когось діти на фронті, у когось — у полоні.
Може здаватися, що це не має сенсу. Але коли ти проговорюєш це в такому середовищі, з’являється відчуття, що ти теж можеш щось зробити. Коли твоя дитина воює, хтось інший передає їй їжу, допомагає, донатить, плете маскування. І ти розумієш: ти можеш зробити це для когось іншого.
Не можна залишатися наодинці зі своїми думками 24/7 — вони виснажують. Якщо є можливість — забирайте тварин із притулків. Після загибелі сина саме собака, яку я привезла з Костянтинівки виводила мене на вулицю.
Дуже важливо бути серед людей, які переживають подібне. Бо тільки вони можуть по-справжньому зрозуміти. Люди, які не мають близьких на війні, можуть сказати: «Я тебе розумію». Але це не так. Вони не можуть відчути цей стан до кінця.
І саме тому так важливо триматися разом.
Що би ви хотіли сказати своєму сину зараз?
Передусім, я хочу сказати своєму сину велике дякую за те, що він вносив величні зміни в моєму житті.
До його появи я жила більш напевно в матеріальному світі. Олег мені показав іншу сторону життя, іншу сторону любові до своєї країни, до України. І Олег передав мені це в спадок, за що я йому дуже дякую, неймовірно красивих людей. Це команда Патрунатної служби, це його побратими і їхні дружини, наречені. І передусім свою наречену Валерію, яка увесь цей час з моменту загибелі просто стала моєю опорою, підтримкою і надійним плечем.
Вона розповіла мені дуже багато про сина, як про про прекрасного мужчину. Я його знала як сина, а вона мені розповіла про нього як про чоловіка. Вона казала: “Пані Олена, ваш Олежик поставив таку велику планку в розумінні, що таке справжні відносини, що мені тепер буде важко знайти іншу половинку”.
Син, я хочу тобі сказати, що я продовжую те, що для тебе було важливим. Я продовжую співпрацювати з Патронатною службою.
Я живу і прокидаюся з думкою про те, що сьогодні я можу бути комусь корисна. Я підтримую хлопців, дівчат, які отримали поранення у Львові та за межами Львова. І це мій ковток повітря.
Твої побратими, я хочу, щоб ти знав, зі мною на зв’язку. Вони знають, коли в мене день народження. На День матері я отримую від них неймовірні слова підтримки, подарунки. Я бачу, наскільки ви дійсно були злагодженим колективом і що означає така побратимська підтримка.
Я відчуваю велику порожнечу від того, що тебе зараз немає у цьому світі. Це дуже боляче. Але я пам’ятаю, як ти мені завжди говорив: “Мам, тут ніхто не хоче загинути. Але якщо доведеться віддати своє життя за суверенітет нашої країни, це зробить будь-хто з нас”.
Я пишаюся тобою, твоїм вибором. Так, я могла би дійсно тримати тебе, не пускати, але у мене не було такого морального права. Ти справжній чоловік. І я люблю тебе понад усе і буду любити тебе до кінця свого життя.
Сайт пам’яті Героя України Олега «Крилова» Христенка “In Memory of Krylov”, що створила його наречена, доступний для кожного, хто хоче дізнатися про Захисника більше. Перейти на сайт можна за посиланням: https://memoryofkrylov.com/
Анна Баранчук
Фото: “In Memory of Krylov”
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Цей біль не проходить. Мені так не вистачає його»: спогади про Тараса Березюка
