Він називав Україну своїм життям і свідомо обрав шлях її захисника. Тарас Березюк «Сихівський» був на війні з 2014 року, для вихованців був учителем і людиною, яка надихала — як на фронті, так і в мирному житті. З початком повномасштабного вторгнення повернувся на фронт вже лейтенантом – там бачив себе. Про нього як сина, воїна і людину, що ніколи не зраджувала своїм переконанням, розповідає його мама Марія Семенівна — у щирій розмові про пам’ять, втрату і силу жити далі.
“Я дякую, що він в мене народився і дякую, що Бог допоміг виховати Тараса таким патріотом. Я дякую за його сміливість. Він казав: “Мама, ви знаєте, мене ніхто сюди не записував, мене ніхто сюди не тягнув. Я пішов своєю думкою, своїм бажанням і своїм обов’язком. Я — чоловік, і повинен захищати Україну. Для мене немає нічого найдорожчого. Для мене ціла Україна — то є все, то життя”. Казав, що не боїться вмерти, а якщо помре, то за Україну”
згадує мама Героя Марія Березюк.
Тарас Березюк загинув 24 серпня 2022 року — у День Незалежності. Був на Попасній, у Сєвєродонецьку, під Бахмутом, працював в артилерії, вивозив поранених, організовував постачання і допомагав іншим. Він не раз виходив живим з-під обстрілів. Але загинув не на передовій — під час ракетного удару по станції в Чаплиному, коли разом із побратимами чекав на потяг.
Його мама розповідає про нього довго — не відділяючи важливого від дрібного. У цих спогадах Тарас — не лише військовий, а насамперед син, дитина, вчитель, людина, яка завжди знала, що робить.
Він із дитинства був сміливим. Ще в садочку ходив на різні гуртки, був активним, не боявся нічого нового. Захоплювався іграшковими солдатиками, розставляв їх і вигадував свої сценарії. Мама цього не любила, тому Тарас ховав їх на горищі, де грався із братом Олегом. Навіть у цих дитячих речах уже було щось від майбутнього.
Спочатку він навчався у школі №98, а коли поруч збудували нову №1 — перевівся туди. Вчився добре, але найбільше — читав. Книги супроводжували його змалку, і особливо його захоплювала історія.
Він міг годинами читати, запам’ятовував дати, події, і з часом це стало частиною його життя. Любив подорожувати, займався спортом, проводив час із друзями. Але мав одну рису, яку мама згадує особливо часто — самостійність. Ще зовсім малим, років у шість, він казав: «Мамо, я поїду сам. Я вже дорослий. Я не боюся». Таким він і залишився у дорослому віці.
Футбол став ще однією великою частиною його життя. Він не просто дивився матчі — він жив цим. Збирав альбоми, вирізки з газет, знав склади команд, історії клубів. Згодом опинився серед фанатів, це стало середовищем, де він почувався своїм. Так він став активістом ультрас львівського футбольного клубу “Карпати”.
Після школи Тарас обрав історію — вступив до університету, закінчив історичний факультет і став викладачем. Його любили студенти — він умів із ними говорити, пояснювати, бути не лише викладачем, а й людиною поруч.
Історія для нього була живою. Він не просто вчив її — він її збирав. Ходив у селі до старших людей, записував їхні спогади, хотів написати книжку про своє село. У родині ця тема була глибокою. Були родичі, пов’язані з УПА, були історії, які передавалися з покоління в покоління. Він це знав і сприймав як частину себе.
Після університету Тарас пішов до армії. Служив, повернувся, працював. Але, як розповідає мама, дуже швидко прийшов момент, який змінив усе — Майдан. Він поїхав туди, а згодом — на війну 2014 року у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Виконував бойові завдання у боях за Лиман, Слов’янськ та Краматорськ, а також на Луганському напрямку. Взяв позивний «Сихівський», бо все життя прожив у житловому масиві Львова – Сихів, і дуже любив свій район. Рік прослужив, повернувся, але, як каже мама Марія, вже не був тим самим. Він зрозумів, що військо — це його.
Йому було важко бути просто солдатом. Тому вступив до військової академії в Києві, щоб стати офіцером.
Повернувшись, знову працював у коледжі. Але паралельно жив війною — займався волонтерством, допомагав побратимам. У коледжі плели сітки, відправляли допомогу на фронт. Це стало частиною його щоденного життя.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не мав сумнівів. 25 лютого 2022 року вже був у військкоматі. Долучився до своїх — у 24-ту. Вночі взяв таксі і поїхав у Яворів, до тих, з ким воював раніше.
Він служив в артилерії. Початок був важкий: не вистачало снарядів, не було організації, все будувалося на ходу. Але він не скаржився. Казав лише: «Ми мусимо, хто якщо не ми».
Коли не було чим стріляти, він не сидів без діла — возив воду, їжу, боєприпаси. Фактично став логістом. Знав, де що потрібно, куди їхати, як об’їхати небезпеку. Його підрозділ воював у найважчих точках: Попасна, Сєвєродонецьк, Бахмут. І навіть там він знаходив у цьому певну впевненість — казав, що знає ті дороги ще з 2014 року, і це допомагає.
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/471716/voiny.jpg)
Тарас багато говорив про людей. Про те, що там — такі самі, як ми. Не ділив на «своїх» і «чужих» за місцем проживання. Розповідав, як люди допомагають: як хтось їде десятки кілометрів велосипедом, щоб привезти щось військовим. І водночас говорив про війну тверезо: що вона надовго, що історія це вже показувала. Та завжди повертався до одного — це його обов’язок. Коли мама переживала, він заспокоював її. Казав, що вона має бути сильною, і що він знав, на що йде.
Залишався собою і на війні. Дисциплінований, зібраний, уважний до деталей. Любив порядок — ще з дитинства, тому завжди казав побратимам мити своє взуття, щоб було чистим. Якщо щось задумував, доводив до кінця. Ніколи не перекладав відповідальність на інших. Його любили і студенти, і побратими. Він читав хлопцям Біблію. Говорив про віру. Казав, що Бог його береже.
І справді — багато разів виходив живим із небезпечних ситуацій: дрони, обстріли. Сам жартував, що, мабуть, це мама молиться, або Бог його любить. Він вивозив поранених і загиблих, був там, де найважче. І повертався.
У серпні 2022 року їхній підрозділ змінював дислокацію. Вони прибули до Чаплиного, завантажили техніку, чекали на потяг. Локомотив затримувався. Він телефонував мамі, казав, що стоять і чекають вже близько 6 годин. Потім повідомили, що локомотив уже їде і він одразу зрадів. Сказав побратимам готуватися до від’їзду, казав: «Хлопці, що ви так розслабилися? Та ми не їдемо до Львова. Ми їдемо на Херсон». Саме тоді почався обстріл.
“Хлопці розповідали, що коли приїхав локомотив, то інші офіцери кликали Тараса забрати посилки на пошті і тоді ті поїдуть разом машиною. Тарас відповів, що не може покинути своїх хлопців і буде з ними. Вони від’їхали кілька кілометрів від станції і почався обстріл”,
згадує мама.
Ракети впали поруч із вагонами. Частина хлопців встигли відскочити, але не всі. Загинули і цивільні. Тарас був серед тих, хто не вижив.
Його мама дізналася спершу з новин — повідомляли про обстріл, але без деталей. А потім подзвонили побратими.
Вона не пішла на впізнання. Хотіла пам’ятати його живим. Зараз часто приходить на кладовище. Там, каже, легше. Там інші мами — ті, які теж втратили синів. Вони стали однією родиною. Говорять, моляться, згадують.
“Ми вже як одна родина. Там поховано багато хлопців, вболівальників «Карпат», його друзів. Приходять футбольні фанати, ми за його життя не зналися, а зараз спілкуємося, підтримуємо один одного. Плачемо, згадуємо, молимося за них, і все думаємо, що вони з нами. Бо людина вмирає, а душа залишається. Вони наші ангели охоронці”.
Після загибелі Тарас часто снився мамі. Розповідає, що снилося, як вона йшла на цвинтар, а син їй сказав: “Не йдіть центральною алеєю, йдіть біля огорожі, я тут шикую хлопців”.
“Цей біль не проходить. Мені так не вистачає його”.
На Сихові є мурал із зображенням Тараса — його зробили друзі, фанати «Карпат». На ньому — степ, українська земля, і Тарас йде на захист цієї землі. Таким вони його і бачать — захисником.
За словами мами, не всі це розуміють. Для когось це зайве нагадування, але для неї — це присутність.
Пам’ять про Героя України Тараса Березюка «Сихівського» живе — у спогадах рідних і близьких, друзів, студентів, яким він передавав знання, у серцях побратимів. Вона живе й на рідній вулиці в Сихівському районі.
Нещодавно у Центрі Довженка відбувся допрем’єрний показ фільму пам’яті Тараса Березюка. Переглянути стрічку та вшанувати Захисника прийшло чимало людей.
Перед початком перегляду амбасадор «Unbroken» ветеран Володимир Рудковський звернувся до львів’ян, зокрема до молоді з промовою.
“Кожен з тих, хто зараз безвісті зниклий, лежить в полях української землі. Кожен з них тримав зброю в руках заради нашого майбутнього. А наше майбутнє – це ви, діти. Заради вас ми воюємо, ми проливаємо кров, ми втрачаємо один одного, втрачаємо кінцівки, щоб ви завтра брали відповідальність за нашу країну в свої руки… Тому коли ми говоримо “Героям Слава!”, ми це маємо говорити так, щоб вони нас на небесах чули.
Від кожного з вас залежить, якою буде наша країна завтра. Ми хочемо, щоб ви посміхалися. Ми воюємо за це. Ми віддаємо життя за те, щоб воно продовжувалося. Тому щиро дякую вам. Дякую Тарасу — я впевнений, що він тут, разом із нами. Дякую його батькам, друзям, які сформували його.
І повірте, у нас є величезна кількість справжніх патріотів, з яких варто брати приклад щодня. Цінуйте кожен день, любіть одне одного і робіть те, що від вас залежить. А від нас залежить усе, бо ми — тил.”
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мурали району: історії Героїв у стінах Сихова
