“Ми не виховували Героя. Ми виховували дитину”. Це перші слова, які я чую від батьків Павла Думанського – Героя України – нагородженого посмертно. На честь Павла перейменували вулицю у нашому районі (колишню Професора Буйка).
Павло був дуже добрим з народження. “Цього не можна навчити. Можна привити якісь певні навички, звички, як-от прибирання в кімнаті, хоча у його шафі завжди був спортивний безлад, – усміхається батько Роман, – мабуть, як і у всіх підлітків”.
Народився Павлик у Львові 13 липня 2003 року.
Сім’я оселилася на вулиці Угорській. На їхньому будинку тепер меморіальна таблиця пам’яті, з якої усміхається Павло – молодий, красивий, сміливий.
Навчався він у 80-му ліцеї. Там розвивався, ухвалював перші рішення. Тепер на фасаді навчального закладу, поруч з іншими загиблими випускниками, і його ім’я. Ім’я хлопця, який міг жити далі своє життя і робити його яскравішим, як він це умів.
“У нього був неймовірний запал. Все було розплановано. Павло умів посміятися, розпочати розмову, презентувати власні ідеї, заводити знайомства, переконувати. Його не можна було не любити. Був дуже сонячною, теплою людиною”,
ділиться мама Марія.
Десь у першому класі Павло бачив, як батько став на захист літньої жінки, в якої намагались відібрати гаманець. Тато кинувся до злодюг, тримаючи у руці портфель сина. Павло, звісно, злякався, але це стало поштовхом до того, аби у другому класі він пішов на секцію карате у Спортивний клуб кіокушинкай “КАНКУ”, що у 1-шій школі. Там він займався майже десять років, показував чудові результати, був неодноразовим призером різних змагань. Йому залишився останній крок до отримання чорного поясу, але не встиг. Після загибелі Павла у клубі провели змагання у пам’ять про нього. На стіні висіло його фото – знову красивого, рішучого, дужого. Павло назавжди залишився частиною цього клубу, частиною великої родини “КАНКУ”.
Хлопець був близьким із батьками, неймовірно любив молодших сестер Юлю, Олю, і меншого братика Юрчика. Малого навіть виніс на спині на Говерлу, аби найбільшу вершину України могла підкорити вся сім’я. Майже все обговорював із батьками. Окрім, мабуть, рішення долучитися до тероборони. Тут вирішив сам.
“Він був найдобрішим з усіх, кого я знаю. У нас є молодший син Юрко, він теж такий. Знаєте, іноді мені здається, що в сучасному світі то радше вада, аніж перевага, але ми розуміємо, що всього іншого можна у житті навчитися, а доброти – ні”,
каже мама.
Сім’я мала традицію щонеділі разом сідати за стіл і ліпити вареники. Цю традицію зберігають досі. Вони багато подорожували, проводили час разом. Безцінний, як виявилося, час. Сестричка Юля, мабуть, ще відважніша за Павла. В неї його очі, і погляд такий самий бунтарський, до болю на нього схожий. Оля і Юрчик більш м’які за темпераментом.
“У школі його всі знали, він мав хорошу репутацію, навіть приймав участь у виборах президента школи, зайняв друге місце. Був дуже комунікабельним, активним, харизматичним. Не боявся говорити про себе”, – розповідають батьки.
Коли Павло закінчив 9 класів, сім’я вирішила, що хлопець вступатиме у Львівський автомобільно-дорожній коледж, а тоді у “Львівську Політехніку”.
Павло був природженим лідером, старостою групи, розповідають далі Марія і Роман. Любив бути в епіцентрі подій. Хтось міг відсиджуватися, стиха споглядати на ситуацію, але не він. Мав свою активну позицію, формував навколо себе гідне середовище. Але не ставив свої амбіції на перший план, часто дослухався до порад, аналізував, вирішував будь-яке питання чи проблему. З ним було цікаво. Йому все вдавалося.
А ще хлопець захоплювався модельною справою. Був сам моделлю, і врешті вирішив відкрити свою модельну агенцію, винайняв приміщення. Уже розпочав набір дітей. Багато думав про це, планував.
Батько Роман 19 років пропрацював автомеханіком, тож хотілося, щоб син продовжив його кар’єру. Але Павло вирішив по-іншому, захотів бути тренером з карате, вступив у Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського. Коли почалася війна, був студентом першого курсу. Відклав навчання і записався добровольцем. Батькам сказав пост-фактум.
Молодий, красивий, харизматичний, у чудовій спортивній формі, з безліччю мрій, амбіцій та планів – він обрав шлях боротьби.
Батьки розповідають, що на той момент він уже жив окремо, в центрі міста. Павло більше вірив, що розпочнеться війна з росією, зізнається мама. Вона ж сумнівалася, що таке можливо у сучасній Європі.
“Я бачила, як він дивиться різні блоги, слухає політично-військових експертів. Коли почалося вторгнення, Роман зателефонував йому, просив зайти додому, обговорити подальші дії. Але він не прийшов. Почав шукати усі необхідні речі для облаштування блокпостів, волонтерити на “Арені Львів”, де діяв гуманітарний штаб. Він не зміг залишитись осторонь”.
Батьки дивуються, де він знаходив на все час, як усе встигав за 24 години. Через тиждень Павло попросив тепліші речі і записався у мобільну групу, долучився до тероборони. А тоді зрозумів, що не буде стояти і чекати, поки ворог дійде до його дому. “Я маю бути там”, – сказав він батькам.
“Я розуміла, що всі хочуть бути корисними, що я не можу його закрити, втримати вдома. То була не така людина. Тому у нас не залишалося іншого вибору, як зробити так, аби у нього, і в тих, хто поруч, було все необхідне. Ми шукали все: приціли, тепловізори, дальноміри”,
розповідає мама.
Павло записався у тероборону у березні, після свого дня народження 19 липня поїхав на Краматорськ. Мав тоді вже водійське посвідчення, тому сів за кермо.
“Всюди його було багато. Навіть командир казав, що Павло був йому, наче син. Завжди був першим у будь-якій справі, не боявся роботи і відповідальності. Його не можливо було зупинити. Ним керувала неймовірна рушійна сила. Навіть його вчителька не сумнівалася, що він вчинить саме так”.
Якщо порівнювати фото Павла напередодні повномасштабного вторгнення, то це був мужній, красивий, молодий юнак, а вже під час служби на фронті – зовсім дорослий чоловік, перед яким – сувора реальність, в якій він вирішив бути.
Остання зустріч з батьком відбулася, коли він пригнав Павлу машину, у жовтні, на свято Покрови. Хлопець ніколи не казав, що йому складно. Говорили на рівних, і розмова була вже дорослою.
А Марія згадує їхню крайню відеорозмову. Вона була довгою і дуже чесною.
“Я бачила, як прийшло це дорослішання. Розуміння того, що у світі не так все, як в книжках. Не таке все однозначне, чорне і біле. І це дуже “читалося” на його обличчі,в погляді, який він відводив. Що не все так ідеально, як він собі уявляв, не всі такі чесні, і не все так справедливо”.
За час своєї служби Павло мав певне завдання, спеціальне доручення, яке фактично звільняло його від бойового виїзду на позиції, але він цим не скористався, не захотів сидіти і чекати своїх побратимів. “Я маю бути з ними”, – сказав.
І пішов виконувати наказ разом зі своїми товаришами у селі Ямполівка, що на Донеччині. 20 листопада їх обстріляли. Він перебував в окопі разом зі своїм однолітком, і так склалося, що прийняв весь удар на себе. Зараз цей хлопець живий. Коли проходив реабілітацію у Львові після контузії, зустрівся з батьками Павла. Сказав, що єдине, що зміг зробити для нього – це закрити йому очі.
Відбулося 16 пострілів вздовж лінії оборони по них і по сусідніх окопах. А 17-й постріл був останнім для Павла… Коли працював танк, хлопці знайшли у собі сили і мужність віджартуватися, ніби нічого й не відбувається, ніби це не кінець, і попереду подарунок на Різдво.
“Я не знаю, як можна було сидіти, розуміти, що зараз ти можеш померти, а потім якось розвернутися і накрити собою іншу людину. Я не знаю. Напевно, і він розумів: я можу просто померти, або можу щось зробити, когось врятувати. Ймовірно, такий сценарій був обдуманий задовго до цих подій. І він накрив собою побратима”.
Обстріли продовжувалися. Забрати тіло було складно. Коли трішки стих обстріл, десь під обід, четверо хлопців винесли Павла. Один із них уже теж загинув.
Тої неділі Думанські знову ліпили вранці вареники. Пообідали, увімкнули телевізор і задзвонив телефон. “Я маю вам повідомити, що ваш син героїчно загинув”….
“Я не вірила… Мовляв, то якась помилка. Він не міг. Він живий… У ньому було стільки життя, стільки сили… Здавалося, він міг викрутитися зі всього. Я була певна, що то не про Павла говорили. Я так цього хотіла…”
Коли сім’я зустрілася із його побратимами після відкриття меморіальної таблиці, Марія каже, що дивилася на тих хлопців і бачила свого Павла.
“Вони сміялися, щось говорили. Подивишся: ну, дітиська. Але скільки вони пережили, скільки того болю сховано всередині. Зранені молоді серця. І побратимство – то не просто слова. Коли ти танцюєш зі смертю, весь час ризикуєш своїм життя і біля тебе стоїть твоя людина, яка може прикрити спину, то це братерство. Я чітко зрозуміла, чому він не міг їх залишити”.
Павло мав плани, він чітко знав, що хоче відкрити свій бізнес, модельну школу, хотів розвиватися і працювати в Україні. І, власне, ці плани допомагали матері боротися з тривожністю та внутрішніми страхами.
“Здавалося, якщо людина має такі наміри, таку впевненість, то все має вдатися… Але то була і є війна технологій. Той дрон, який прилетів і знайшов їхню позицію, показав, наскільки потрібні антидронові рушниці, на які ми потім збирали гроші. Якби ж то знати наперед. Та й то був початок, ніхто не знав, як правильно”.
Павло мав позивний “Дум” – скорочено від Думанського. Він вирішив собі зробити тату — “забити весь рукав”. І він його зробив – червоно-чорну карту України. Батько його відмовляв, бо знав, що в очах росіян то найбільший тригер. Але Павло сказав, що в полон ніколи не потрапить. І не потрапив. Батькам теж сказав зробити, і вони зробили на тому ж місці, що й у Павла, але після його загибелі. Тепер у них є тату – “Дум”.
Павла відзначили почесним званням Героя України посмертно. Командування подало рапорт, без участі і прохань батьків. Чекали майже рік на підписання указу. Сім”я звернулася до міської ради з проханням назвати вулицю у Львові на честь Павла. Місто запропонувало колишню вулицю Буйка, що пролягає від вулиці Панаса Мирного до вулиці Луганської.
Саме у цьому районі, на Новому Львові, Павло навчався в школі, ходив на карате, бігав, гуляв, ганяв на скейті. Тепер ще й сквер на вулиці Панаса Мирного назвали на його честь. Батьки не сумніваються, що з часом їхній син став би командиром. Мав усі задатки та здібності для цього. Він був прикладом. І залишається ним.
“Для мене важливо, щоб Павло не був просто цифрою у статистиці чи прізвищем на вказівнику, розумієте? Я би дуже хотіла, щоб люди знали про нього більше, надихалися ним і його вчинком. Хай він пробуджує у людях благородну лють, хай спонукає до боротьби за свій дім, народ і майбутнє своїх дітей, і до помсти за тих, чиї мрії вже не стануть реальністю. Будьмо достойними тих жертв, які складають на вівтар свободи наші військові. Вічна пам’ять нашому Герою і слава ЗСУ”,
розповідає пані Марія.
Герой похований на Полі Почесних поховань на Личаківському кладовищі.
Фото з архіву Думанських
Зазначимо, що повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
