Віктор Демко — вчитель англійської мови, який вже два роки працює у Ліцеї «Оріяна». Його шлях до професії почався ще в дитинстві — з маленької дошки для крейди та перших «уроків» для мами, а згодом переріс у роботу свого життя. Він знає не лише англійську, а й китайську та іспанську. Сьогодні Віктор поєднує викладання у школі, приватні заняття та ведення блогу, де показує навчальний процес зсередини.
У розмові з «Сихів.Медіа» — якою є сьогоднішня школа, як змінюється підхід до навчання та що насправді “працює” з дітьми нового покоління. А також – як легше вивчити мову.
Як Ви стали вчителем англійської мови?
Ще з дитинства я мріяв стати вчителем англійської. Коли мені було 12 років, у мене була маленька дошка для крейди — я вивчав англійську і намагався пояснювати мамі часи. Навіть купив їй зошит і уявляв себе справжнім учителем. Мама робила вигляд, що їй цікаво, а я вже тоді проявляв свої амбіції.
У 17 років з’явилася перша можливість спробувати себе на практиці: подруга мами шукала репетитора для своєї доньки. Вони знали, що я перемагав на олімпіадах і конкурсах, тому запропонували мені. З того часу я і почав працювати.
Згодом я набирав більше учнів і приєднався до своєї першої приватної лінгвістичної школи. Саме там я отримав найбільше досвіду: працював онлайн із людьми різного віку. Моїй найстаршій учениці було 60 років — вона вирішила змінити своє життя і почати вивчати англійську.
Пізніше я працював у різних компаніях: як у лінгвістичних школах, так і в найбільших освітніх проєктах України, а також викладав англійську в IT-компанії.
Був і складний період 2–3 роки тому, коли я почав сумніватися, чи хочу далі бути вчителем, і вирішив спробувати себе в маркетингу. Насправді це була спроба втекти від того, ким я є. Робота не приносила мені задоволення — я лише намагався переконати себе, що вона може мені подобатися. У підсумку я пропрацював там лише шість місяців.
Після цього отримав запрошення від своєї вчительки з рідної школи — вони шукали вчителя англійської. Тоді я ще навчався і не міг працювати, але через рік вони знову звернулися до мене. Я погодився взяти кілька годин, щоб спробувати себе у школі.
Так у 22 роки я почав працювати у Ліцеї “Оріяна”, який поруч із моїм домом. Паралельно продовжував викладати в мовній школі та проводити приватні заняття.
Які вони — сьогоднішні школярі?
Сучасні школярі — зовсім інші. Вони народилися вже в епоху, коли телефон є з самого раннього дитинства. Фактично, вони навіть не знають, що таке життя без гаджетів.
Я, чесно кажучи, радий, що застав хоча б частину дитинства без інтернету і телефонів. Можливо, не дуже довго, але цього вистачило, щоб відчути різницю. Тоді, щоб отримати емоції, радість, спілкування — потрібні були реальні друзі. Треба було виходити на вулицю, кликати під вікнами, чекати, поки хтось вийде гуляти. Це був зовсім інший досвід.
Сучасному поколінню це, напевно, складно навіть уявити. Але це і не добре, і не погано — просто реалії часу. Кожне покоління відрізняється, і між ними завжди є певна дистанція. Ми не до кінця розуміємо їх, а вони — нас. І це нормально.
Набагато важливіше не шукати винних у цих відмінностях, а думати, як адаптувати навчання до нових умов. Наше завдання — змінювати підхід до освіти так, щоб діти приходили до школи з інтересом, із бажанням навчатися.
Якщо порівнювати з моїм шкільним досвідом, то раніше увага учнів була більш зосередженою. Ми довше могли тримати фокус на уроці й на тому, що говорить учитель. У нас було значно менше подразників — не було постійних сповіщень, дзвінків, повідомлень чи оновлень у додатках.
Чесно кажучи, тоді навіть не в кожного був телефон, щоб на нього відволікатися. А ще я пам’ятаю, як ми жартували, що «Оріяна» побудована з «титанічних стін», бо інтернет там майже не ловив.
Які ви мови знаєте і чому обрали саме їх?
Усе моє життя так чи інакше було пов’язане з мовами. Ще в 11 років я раптом вирішив, що мені терміново потрібно вивчити італійську — просто тому, що мені було нудно. Це були ще ті часи, коли людям справді було нудно, і я самостійно почав вчити її онлайн з тих матеріалів, які тоді були доступні. При цьому я взагалі не знав англійської.
Три місяці я вчив італійську, а потім так само раптово вирішив: чому б не спробувати іспанську? Частково це була дитяча цікавість, а частково — практичний інтерес, в мене є родичі в Іспанії, і я до них їздив. З того моменту я почав вивчати іспанську, і паралельно якось підтягнулася й англійська.
Парадокс у тому, що більшість думає, ніби я завжди добре знав англійську. Насправді, до 7 класу я її майже не знав: мав дуже низькі оцінки, і вважався одним із найслабших учнів у класі з цього предмета. Мені просто не була зрозуміла логіка мови, і через це не було жодного інтересу.
Усе змінилося в один момент, коли я нарешті «зловив» цю логіку. Одного літа я почав дивитися серіал «Друзі» і буквально перекладати його. Тоді ще не було субтитрів — я знаходив сценарії серій на сайтах і працював із ними. Спочатку дивився серію українською, потім — англійською, а далі детально перекладав кожне речення.
За те літо я виписав понад 1300 слів у зошит і щодня займався по 6–7 годин. Мене ніхто не змушував — все було на ентузіазмі. Поки однокласники гуляли, я з ранку до вечора дивився, перекладав і вчив.
У результаті восени я повернувся до школи вже зовсім з іншим рівнем. Почав говорити англійською — з помилками, але вільно. Вчителі були шоковані, адже ще недавно я мав двійки. Того ж року мене відправили на олімпіаду, де я здобув перше місце в районі і друге — по місту.
Особливо запам’ятався момент, коли я випадково почав дивитися серію англійською і лише через 15 хвилин зрозумів, що все розумію без перекладу. Це був справжній переломний момент.
Після цього я продовжив вчити англійську тим самим способом: багато дивився, читав, занурювався в мову. І фактично з найслабшого учня став одним із найсильніших— без значних фінансових вкладень, більше за рахунок часу і зацікавлення.
Якщо чесно, зараз мені самому важко уявити, щоб я зміг так само концентруватися по 6–7 годин щодня. Соціальні мережі та телефони сильно змінили наш стиль життя і здатність до фокусу. І я радий, що застав той період, коли міг повністю зануритися в навчання.
Під час пандемії я вирішив серйозніше зайнятися іспанською. Фактично саме в період COVID-19 мені вдалося вивести її на певний рівень. Через карантин було багато вільного часу, тож я знову повернувся до свого методу — дивився серіали і детально їх перекладав, але вже іспанською.
І саме тоді я почав вивчати китайську мову. Це було доволі раптове рішення: я побачив, що заняття з носієм коштує лише один долар за годину, і вирішив спробувати — просто з цікавості, без конкретної мети. Перші заняття були складними: ми майже не розуміли одне одного. Але я продовжив, і з часом це переросло в особистий виклик.
Я вивчаю китайську вже близько чотирьох років, і для мене це радше експеримент: наскільки далеко я зможу зайти, вже маючи досвід з англійською та іспанською. Мені дуже цікаво порівнювати логіку різних мов. Наприклад, я помітив, що в китайській є багато спільного з українською — особливо в прислів’ях і народній мудрості. Деякі речі звучать дуже природно українською і китайською, але зовсім не передаються англійською.
Окрім мови, мене захоплює і культура. Наприклад, звичка пити гарячу воду — для китайців це норма. Вони майже не п’ють холодної води, навіть у спеку. Цікаво, що моя бабуся завжди пила гаряче, і раніше це здавалося дивним. Але коли я почав спілкуватися з китайцями, зрозумів, що це частина їхньої культури і підходу до здоров’я. З часом я і сам звик — зараз мені навіть складно пити холодну воду.
Щодо самої мови, китайська дуже відрізняється від європейських мов. Тут немає граматики в тому вигляді, як ми до неї звикли — немає відмінків, часів чи змін слів. Вся суть полягає саме у вивченні слів та ієрогліфів і правильному їх поєднанні. Тобто, чим більше слів ти знаєш — тим більше ти розумієш і можеш сказати.
Саме тому рівень китайської складно оцінити звичними методами. Поки ти не накопичиш достатню кількість слів, ти не можеш впевнено сказати, що володієш мовою.
Як виникла ідея почати вести TikTok?
Спочатку я пробував вести блог, але це був інший формат. Я знімав відео, де просто пояснював різні фрази англійською. Це був досить «сухий» і не дуже цікавий контент, тому він майже не набирав переглядів. Назбиралося десь близько тисячі підписників, але результату як такого не було. У якийсь момент я навіть трохи розчарувався.
Але сторінка вже була створена, і я продовжував щось іноді викладати. Одного разу в школі я випадково зняв смішний момент і вирішив опублікувати — відео набрало близько 200 тисяч переглядів.
Саме тоді я зрозумів, що людям насправді цікаво. Після цього почав знімати ще — одне відео, друге, третє. Учні почали мене впізнавати, знаходити в соцмережах, активно включатися в процес.
Згодом вони навіть почали самі пропонувати ідеї для відео, ініціювати різні формати, підказувати, що зняти. Це стало спільною творчістю — мені вже не потрібно було все вигадувати самому, бо діти самі активно долучилися до створення контенту.
Чи була критика через ведення соцмереж?
Так, найчастіше пишуть, що я нібито знімаю TikTok прямо під час уроків і замість навчання ми «розважаємося». Насправді це не так.
Приблизно 90% відео знімаються на перервах. Навіть якщо здається, що це урок — це просто атмосфера, яку діти відтворюють для відео. Інша частина контенту — короткі моменти, які я фіксую під час заняття, але це не постановка і не перешкода навчанню. Я просто записую довший процес і потім вирізаю найцікавіші фрагменти.
Головне — це жодним чином не впливає на навчальний процес. І саме тому я не стикався з критикою з боку батьків. Вони в першу чергу запитують у дітей, як усе відбувається, і діти чесно розповідають.
Більше того, багато батьків навпаки підтримують таку діяльність. Вони бачать, що це мотивує дітей: їм цікаво приходити на уроки, вони більш залучені.
Іноді TikTok навіть використовується як елемент мотивації: якщо діти добре працюють, ми можемо наприкінці заняття або на перерві зняти якесь відео.
Також у мене було багато приємних моментів у спілкуванні з батьками. Часто вони дякують за те, що я зацікавлюю їхніх дітей навчанням, що у них з’являється мотивація і бажання вчитися. Звісно, не з усіма дітьми це просто — бувають складні ситуації, різні життєві обставини. Але саме тому я постійно шукаю підходи і намагаюся адаптувати методи навчання.
Чи повинні вчителі використовувати соцмережі? Це більше плюс чи мінус?
Мені часто пишуть у коментарях, що я «найкращий вчитель України». Звісно, це дуже приємно читати, але я завжди наголошую: є величезна кількість вчителів, які не ведуть соцмережі, але є неймовірно сильними фахівцями — інколи навіть кращими за мене.
Я сам звертаюся до своїх колег за порадами і багато в чому в них вчуся. Просто в нашому суспільстві часто так працює: ми більше помічаємо і хвалимо тих, кого бачимо. А дуже велика частина важливої роботи залишається «за кадром».
В Україні працюють сотні тисяч освітян, і я точно не претендую навіть на місце серед найкращих. Просто в мене є можливість і ресурс поєднувати роботу в школі з блогом, а блог — теж повноцінна робота, яка потребує часу і зусиль.
Тому я вважаю, що вести соцмережі — не обов’язок вчителя. Це радше інструмент, який хтось може використовувати, а хтось — ні. І обидва варіанти є абсолютно нормальними.
Особисто для мене соцмережі — це можливість показати, як виглядає навчальний процес зсередини, як працює школа, які є живі емоції на уроках. Я ніби представляю не тільки себе, а й своїх колег.
Що найскладніше у професії вчителя сьогодні?
Найскладніше сьогодні — не просто навчити чи пояснити матеріал. Це постійно зацікавлювати дітей і утримувати їхню увагу, маючи для цього достатньо ресурсу — як технічного, так і ідейного.
Дітям природно цікавіше те, що дає швидкі емоції, постійну зміну картинки, рух і новизну. А школа часто асоціюється зі статичністю: сидіти, писати, слухати. І це вже не зовсім відповідає потребам сучасної дитини.
Тому вчителю сьогодні доводиться буквально «завойовувати» увагу учнів. Важливу роль тут відіграє і технічне забезпечення. Без сучасних інструментів — інтерактивних дошок, проєкторів, візуального контенту, ігрових елементів — школі дуже складно конкурувати за увагу дітей.
На щастя, в «Оріяні» частково є такі можливості, але я знаю багато закладів, де про це навіть не йдеться. І чесно кажучи, важко уявити, як там вдається утримувати інтерес учнів.
Чи є у вас мрія для школи?
Я хочу, щоб в українських школах з’явилися спеціальні ресурсні кімнати для вчителів, як це є в багатьох країнах Європи та в США.
Це простір, де є все необхідне для якісного проведення уроків: принтери, папір, канцелярія, навчальні матеріали, іграшки для молодших класів — усе, що може знадобитися вчителю в роботі. Щоб учитель міг спокійно прийти, підготувати матеріали до уроку і не думати про технічні чи фінансові питання.
Зараз, на жаль, вчителям доводиться або витрачати власні кошти, або звертатися до батьків із проханнями скинутися на базові речі: зошити, ручки, папір, навіть техніку. І це, чесно кажучи, створює відчуття, ніби ти постійно щось просиш, хоча мова йде про елементарні потреби навчального процесу.
Я вважаю, що це має забезпечуватися державою. Такий підхід зняв би фінансове навантаження з батьків і частину стресу з учителів. А найголовніше — дав би вчителям більше часу і ресурсу на підготовку до уроків.
Бо коли ти на перерві бігаєш і шукаєш, де роздрукувати матеріали, чи є папір, чи працює принтер — це забирає енергію, яку ти міг би спрямувати на дітей.
Яка ваша улюблена справа, окрім роботи?
Уся моя робота — постійна комунікація з людьми: і в школі, і на приватних заняттях. Це вимагає дуже багато ресурсу — як емоційного, так і фізичного. Тому для мене було важливо знайти хобі, які, навпаки, не потребують розмов і дають тишу.
Одне з моїх головних захоплень — рослини. У мене вдома близько 150 вазонів. Для мене це дуже медитативний процес і спосіб відновити баланс. Рослини не говорять, і це саме те, що мені потрібно після насиченого дня.
Особливо люблю антуріуми та філодендрони. Наприклад, філодендронів у світі існує близько 600 видів, і всі вони абсолютно різні.
Також я граю на фортепіано. Колись батьки змусили мене ходити в музичну школу, і зараз я їм за це дуже вдячний. Музика — ще один спосіб відключитися і побути наодинці з собою.
Окрім цього, я продовжую вивчати мови — це вже стало частиною мого життя. Майже кожного вечора я дивлюся серіали китайською або іспанською.
Загалом усі мої хобі об’єднує одне — вони допомагають мені відновитися, побути в тиші й набратися ресурсу перед новим днем.
Часто мені кажуть, що я не маю дітей, але в мене є дитина — моя кішка, з якою я відпочиваю. І в мене фактично такий куточок природи дома, бо я люблю природу, і квіти, і рослини, і ця атмосфера мене абсолютно відновлює.
Чому професія вчителя залишається однією з найважливіших?
Вчителі разом з батьками стараються знайти підхід до дітей, які будуватимуть наше майбутнє. Дуже важливо, щоб ми змогли дійсно виховати свідомих громадян, які любляче ставитимуться до своєї країни, які будуть експертами і спеціалістами, щоб розвивати наш район, наш Сихів, нашу країну.
І дуже важливо, щоб була ця співпраця дітей, батьків і вчителів, а не перекидання відповідальності. Щоб це була спільна відповідальність, бо в наших руках майбутнє країни. І ми його будуємо: вчителі це роблять в школі, батьки — вдома.
Яка ваша особиста мрія?
Моя мрія — одного дня випустити власні підручники та навчальні матеріали з англійської мови. Тому що більшість підручників, які є зараз, мені не дуже подобаються або потребують суттєвого вдосконалення. Сучасні діти потребують іншого, адже змінюються теми, підходи, і часто в підручниках є багато застарілого, неактуального або просто нецікавого.
Я дуже хочу реалізувати своє бачення вивчення мови — створити підручник, який буде цікавим, сучасним і корисним. Можливо, колись він стане матеріалом, який використовуватимуть у школах або для приватного навчання.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Крук – це маленька мрія, яка зараз живе»: інтерв’ю з Павлом Дьокіним про спортивний клуб
