Голодомор 1932 — 1933 років — одна з найстрашніших трагедій в історії України. Це був свідомо організований геноцид, спланований комуністичним тоталітарним режимом, який забрав життя мільйонів українців.
У 1932 — 1933 роках комуністичний тоталітарний режим вчинив злочин геноциду проти українського народу. Радянська влада свідомо створила умови, несумісні з життям: насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл і районів, заборону виїзду за межі голодуючих територій, згортання торгівлі, репресії проти тих, хто намагався врятувати себе та інших.
Метою цього злочину було знищення українців як нації, злам опору, придушення національної ідентичності. Внаслідок Голодомору 1932 — 1933 років, а також штучних голодів 1921 — 1923 і 1946 — 1947 років, Україна втратила мільйони людських життів.
У 2006 році Верховна Рада України ухвалила Закон, яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.
За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, від голоду загинуло щонайменше 3,9 мільйона людей. Але за кожною цифрою — родина, біль, знищене дитинство, мовчазна смерть у власній хаті.
У деяких селах вимерло понад половину населення. Смерть приходила не кулями, а тишею — тихо, повільно, з відчаєм у очах.
Після примусової колективізації початку 1930-х років радянська влада забирала в селян більшість урожаю, встановлюючи непосильні хлібозаготівельні плани. Тих, хто не виконував норм, заносили на “чорні дошки” — села блокували, позбавляли торгівлі, постачання товарів, забороняли виїзд.
Будь-яка спроба зберегти зерно каралася арештом або розстрілом. Людей залишали без їжі — і допомога не надходила.
Голод охопив майже всю територію радянської України. Найбільше постраждали центральні та східні області — Київська, Харківська, Полтавська, Дніпропетровська.
“Сихів Медіа” опрацювало збірку “Памʼять народу: Геноцид в Україні. Голодомор 1932 — 1933 років. Свідчення. Книга друга” (Київ, 2003) і підготувало для вас розповіді очевидців — тих, хто пережив ці страшні роки.
Їхні слова — це правда, яку неможливо забути.
Свідчення
Опанасенко Марії Іванівни, 1915 р. н. (с. Маломихайлівка, Дніпропетровщина)
Наша сімʼя складалася з 6 чоловік. Був у нас наділ землі, який ми не засаджували, бо нічим було. 1932 р. восени весь урожай з колгоспів вивезли, а по хатах ходили активісти і забирали все зерно, навіть віничком вимітали, щоб людям не залишилося ні зернинки. Так людей прирікали на голодну смерть.
Памʼятаю, їли ми мерзлі буряки (що викопували десь на полі), траву, ховрахів. Та ховрахів і тих було обмаль, бо врожай був поганий, чим було їм живиться.
Мою старшу сестру відправили на Донбас на роботу, а я сама пішла в с. Просяну в найми, де працювала не за гроші, а тільки за їжу, щоб хоч трохи поїсти, аби не вмерти з голоду. Дві найменші сестрички залишилися з батьками. Їли тварин, які здихали – чи то корова, чи кінь. Ніхто не думав, від чого здохла тварина. Важливо було не прогавити хоч кусочок мʼяса для дітей.
Мої сестри були пухлі з голоду. Одного разу я прийшла додому погостювати і принесла трохи сухарів, що наховала у наймах. Меншенька підійшла до мене і плачучи сказала: “Порубай нас, Маріє, доки ми будемо мучитися?!”
Ось таке страхіття пережили ми у 1933 році…
Свідчення Новосельцевої М.Н., 1923 р. н. (Дніпропетровщина)
Страшно згадувати ті роки. В сімʼї нас було четверо, а залишилось двоє.
На той час мені було років 10. Ходила в школу. Зима була страшна. Прийду на уроки — бачу: сусід помер за партою… І так жодного дня не було, щоб не померло кілька учнів.
Була в селі така хатка, що одинадцять душ у сімʼї — всі вимерли. Ноги у всіх пухли, текло з них.
Трохи рятувала нас кукурудза, захована в попелі, але і їй кінець прийшов. Збирали ми пусті качани, товкли їх і млинці з них пекли.
Померли незабаром мої братик і сестричка менші. Батько пішов шукати їжу та не повернувся більше.
А якою було радістю для нас, коли ми знайшли гніздо їжаків. Запалили солому, їжачка у вогонь… Страшно згадувати — зʼїли ми його, ще й пальці пооблизували.
А коли потепліло, трава зазеленіла – ходили по посадці й їли бруньки, ловили горобців.
Ховали мертвих в одну могилу.
Свідчення Менжеги Миколи, 1924 р. н. (с. Семиполки, Київщина)
Я бачив те страшне лихо. Бачив, як люди вмирали поодинці й сімʼями. Як їздили селом підводи, збирали трупи й везли на цвинтар до спільної ями.
Поховання відбувалося без плачу, голосінь. Не було кому оплакувати небіжчиків.
Знаю, як ловили ворон, горобців, аби врятуватися від голодної смерті.
Навесні 1933-го пекли хліб із відвійок ячменю, додаючи подрібнену кору дерев.
Одного разу на зораному полі знайшов пів картоплини. Радості не було меж. Приніс додому, попросив маму зварити.
Коли ті півкартоплини зварилися, схопив гарячі, щоб їсти. Але ошпарили мамині слова: “Синку, а твої братики теж їсти хочуть…”
Взявши ножа, я разрізав картоплю на 3 рівні частини — точно, мов у аптеці — всім порівну. Лише забув тієї хвилини, що в хаті нас було не троє — пʼятеро. Ще й батько з матірʼю. Згадав потім. Як же соромно було дивитися в голодні, згорьовані, виплакані мамині очі. Вони і досі переді мною.
Свідчення Хміля Федора Федоровича, 1923 р. народження (Київщина)
Коли почався навчальний рік, то діти на уроках сиділи сонні. Знань від них ми й не вимагали. Кожного дня по 2-3 учні в школу не зʼявлялися. У звідомленнях заборонялося писати, що та чи та дитина померла. Робили помітку, що той чи інший учень вибув…
Свідчення Салової Парасковії Архипівни, 1906р.народження (с.Драбівка, Корсунь-Шевченківського р-ну Київської (нині Черкаська) обл.)
Згадувати страшно, тільки зі сльозами думати тяжко. Померли тої голодної весни тато, мама, померли також менші братик і сестричка. Залишившись одна, бігала я до сусідів, у яких трішки підгодовувалася. Ні чоловіка, ні дітей у мене не було. Я і сама не знаю, як вижила. Спасибі людям, які підтримували. Я ціле життя плачу за своєю родиною: за що, за які гріхи такою смертю вони померли?!
Свідчення Саломатіна Анатолія (м. Макіївка Донецької обл.)
У моєї бабці в селі Слобода Вінницької області був сусід Павло Руденко. Якось бабуся – Наталя Володимирівна Солоненко – побачила, що він віз якусь тачку. Провезе пʼять метрів і лягає на землю, то він віз свого десятирічного сина, померлого два тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп дитини дома, бо отримував на нього черпак чечевиці і сам зʼїдав. І коли від смороду не стало вже життя сусідам, вони почали вимагати вивезти дитя на кладовище. А через тиждень не стало і самого Павла.
Свідчення Романець Євгенії Семенівни, 1907 р. народження (с. Великомихайлівка Покровського р-ну Дніпропетровської обл.)
Я вийшла заміж молодою в 1926 р. У мого свекра було 16 десятин землі, він звик господарювати на землі і не хотів йти до колгоспу. Батько побудував нам хату, дав коня, корову, сільськогосподарського реманенту, четверо овець.
Як почалася примусова колективізація, то у батька забрали землю, хліб, навіть ганчірки позабирали, щоб йшов у колгосп, але він не здався. Коли батька вже й з хати вигнали, він поїхав на Донбас, дали довідку, що він маломущий середняк, то він з цією довідкою влаштувався на роботу. Налякані цією розправою, ми поступили до колгоспу. Але в 1932 р. і в нас все позабирали: і зерно, і прядиво, і корову. Жаліться тоді не було кому, бо тих, хто жалівся, відсилали далеко…
У мене тоді вже було двоє дітей, годувати їх не було чим. Одного разу я і ще декілька жінок, рятуючи дітей від голоду, пішли до колгоспного двору, відбили замок та й позабирали своїх корів. Але нас догнали, побили, а корів забрали назад у колгосп. Їсти зовсім не було чого, діти з голоду попухли, син мій помер, а згодом і старша дочка. Після цього я змушена була з меншою донечкою переїхати в Луганську область, де прожила два роки.
Свідчення Мелещенко О.А., 1911 р. народження (с. Топчине Магдалинівського р-ну Дніпропетровської обл.)
У 1933 р. зерно було, так його все повивозили, а людям нічого не дали.
В одній хаті пʼять душ і двоє батьків вимерли тоді з голоду. Батько у них був з війни інвалід — контужений. І багато людей вимерло тоді.
Я робила в колгоспі і возила кіньми зерно на станцію. Ідеш ото і вкрадеш зерна, бо їсти хочеться. Та залишала його в невістки, бо жила вже в неї. Прийшли уповноважені. Із засіки геть усе повивертали. У них двоє дітей після того висохло на печі з голоду.
Тато наш того року від голоду вмер. Я робила в колгоспі, а згодом служила в одного вчителя. Ідеш уранці, або корову женеш — лежить на дорозі мертва людина. Кинуть мертвого на бричку, вкинуть в яму, загорнуть – і все.
Колгоспним коням возили ячну солому. Як почала я сіяти навесні 1933 р., в мене було четверо коней. Так двоє з голоду здохли. Та що коні?! Тоді мало не пів села людей у нас вимерло.
Свідчення Перевертун Любові Антонівни, 1919 р. народження (с. Шпендівка Кагарлицького р-ну Київської обл.)
Люди падали, як мухи. Мерли діти, великі і старі. Окремо нікого не ховали, а викопували яму і вкидали трупи прямо з підводи, навіть живих забирали.
Весь хліб, зерно, скотину забирали. Дехто з людей хоч і намагався сховати у вузлику пшона чи жита, все забирали.
В кого з селян не зосталося й хати, то вони жили в землянках, які викопували, ніби погріб. Їли сиру мерзлу картоплю і буряки, які збирали на полі. Ходили також через яри у село Стави на винокурню, де було багато відходів з браги.
Люди жменями нагрібали, разом із землею і склянками, і їли, деякі на цьому місці і вмирали, а дехто доходив додому.
В одній сімʼї всі повмирали, зостався лише один хлопчик, який лежав на лаві з пухлими ногами. Піднятися він вже від голоду не міг. Все, що в нього було — це лише одна подушка під головою. І от вбігла до хати баба і забрала в нього цю подушку, сказавши, що він все одно помре, а їй ще жити треба.
Голодомор — це не просто сторінка минулого, а відкрита рана, що болить і сьогодні. Це трагедія, яка забрала мільйони життів, але не змогла знищити український народ. Ми вистояли тоді — вистоїмо завжди, бо сила нашої нації в пам’яті, єдності й правді. Пам’ять про Голодомор – це не лише скорбота, а й нагадування, наскільки дорого коштує свобода. Вона вчить нас цінувати життя, берегти хліб і ніколи не дозволяти злу виростати з байдужості.
22 листопада (четверта субота листопада) — День пам’яті жертв Голодомору та масових штучних голодів.
О 16:00 українці всього світу зупиняються на хвилину мовчання й запалюють Свічку пам’яті — символ життя, що перемогло смерть.
“Де б ти не був – запали Свічку пам’яті”.
Ірина Пилипчак
Фото з архіву
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Наша лінія фронту проходить по звивинах мозку”: інтерв’ю з Юрієм Вовкогоном
Зазначимо, що повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
