Захисник носить зі собою оберіг іконку від доньки і маленьку іграшку від сина.
Павло був щасливим сім’янином, виховував доньку та сина з дружиною Надією. Але коли росія відкрито напала на Україну, 26 лютого пішов добровольцем захищати державу від окупанта.
До війни працював машиністом тепловоза — водив пасажирські і важковагові вантажні поїзди. А тепер Павло — воїн 45-тої окремої артилерійської бригади ім. генерала Мирона Тарнавського, не дає ворожим безпілотникам атакувати наше землю.
Під час повномасштабного вторгнення у Павла народився другий синочок. Зараз йому рік. Чоловік був на Херсонському та Куп’янському напрямках, під Бахмутом, і тепер виконує завдання під Часовим Яром. Бахмут був найскладнішою точкою.
Вперше присягу на вірність українському народові склав, коли проходив строкову службу у 2008 році.
“Я пішов на війну, бо вважаю, що кожний чоловік має захищати свою державу від окупантів. Хтось на лінії фронту, а хтось допомагати в тилу. Та й взагалі я колись присягав захищати державний суверенітет і цілісність України, тому це мій обов’язок.”
ділиться Павло Крупчак
Також він згадує, що багато патріотично налаштованих хлопців на початках готові були “вбивати і гризти ворога”. Захисник каже, що під час першого бойового завдання відчув усі емоції, які тільки може пережити людина. За його словами, на війні завжди є виклики, але найбільший — це зміна ритму життя — зі спокійного на відверто екстремальний. Втім для військового найважливіше — завжди зберігати спокій і тверезо оцінювати ситуацію, яка навколо нього.
“Страх — річ підступна. Він, як допомагає, так і може нашкодити. Звісно, страх завжди присутній, але з ним треба вміти “дружити”. Не можна давати йому заволодіти собою”.
Після завдання найскладніше, каже, нормально відіспатися, бо навіть коли тиша, то важко зімкнути очі і розслабитися.
“Інколи краще спиться під вибухи.”
каже оборонець.
За його словами, боротьба за свободу змінила не тільки військових, але і все свідоме суспільство.
“Війна взагалі змінює все, і не тільки ставлення до життя. Я теж за цей час, мабуть, став більш серйозним.”
задумується він.
За його словами, у війську допомагають будь-які навики: досвід будівельників, водіїв та загалом всіх цивільних професій, а із рис характеру — “потрібно залишатися людиною навіть на війні”.
За його словами, армія починає змінюватися — відходити від старих стереотипів та радянщини, впроваджувати нові сучасні технології.
“Вона стає професійною і сучасною, але, звичайно, зміни — це довгий процес. Я вірю в те, що ми переможемо. Вірю, що все відбудуємо і більше ніколи не матимемо тісних стосунків з окупантом. На жаль, не так швидко, як би нам того хотілося.”
каже Павло Крупчак.
При цьому захисник вважає, що дуже важливо вивчати історію України.
“Адже, як показує практика, історія в тому чи іншому вигляді повторюється. І для того, щоб наші діти та внуки не воювали, їм потрібно добре знати минуле.”
Тому необхідно активно працювати з молоддю, проводити навчання, всіляко заохочувати молодих людей, говорить він.
На питання, як сім’я сприйняла рішення чоловіка йти на фронт, Павло відповідає, що, звичайно, спочатку збентежилася, переживала і переживає щодня. “Але, напевне, пишається мною”, — додає він.
Павло щодня телефонує по кілька разів додому. Обіцяє після війни більше приділяти часу та уваги сім’ї. Зі собою завжди носить два обереги: іконку, яку намалювала донька, ховає у бронежилеті під бронеплитою, і м’яку маленьку іграшку, яку дав йому син.
Нещодавно він приїжджав додому на 15 днів і нарешті взяв свого маленького сина Лук’янчика, який народився під час “великої” війни, на руки, з’їздив на шопінг та суші із донькою та досхочу набавився з середульшим — Андрієм. Надія спекла шоколадний торт. Павло має надію, що сім’я пишається ним, поки він далеко — на східних рубежах. А сім’я ним дуже пишається, бо він — мій тато.
Анастасія Крупчак, вихованка Гуртка журналістики “Жур-вогник” ЦДЮТ МЖК-1 (керівниця гуртка — Христина Мацукевич (Гоголь), для конкурсу “Я — журналіст”
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реабілітаційний центр Галичина на Сихові: шлях до відновлення
