Вуличний художник про львівські мурали, графіті-фестиваль на Сихові і майбутнє району (інтерв’ю)
Тарас Довгалюк — вуличний художник, який почав працювати з графіті ще у 2002 році. Сьогодні він є керівником мистецького кластеру «Фарбований лис», учасники якого об’єднуються, аби розвивати вуличне мистецтво і перетворювати громадський простір на щось цікаве. Завдяки його роботі та роботі колег на стінах Львова з’явився вже не один десяток муралів і графіті.
В інтерв’ю «Сихів Медіа» Тарас Довгалюк розповів про перші львівські графіті, співпрацю з владою та про майбутнє вуличного мистецтва на Сихові.
Ти почав малювати графіті доволі давно, на початку двохтисячних. Виходить, тебе можна вважати одним з перших у цій сфері на теренах Львова?
Ні, різні вуличні художники були і до мене. Але працювали вони трохи інакше, оскільки бачили графіті тільки у якихось журналах або хтось їхав закордон і привозив звідти фото. Після вони пробували імітувати це графіті звичайними автомобільними фарбами, які продавалися в автомагазинах, хоча ті практично не пристосовані для цього. Тільки згодом, у 2002-2003 роках, з’явилася фарба спеціально для малювання у Львові — художники самі знаходили, бо до того на неї не було попиту. В принципі і досі фарба не продається у вільному доступі — буквально один гіпермаркет будівельних матеріалів має ці балони, але ціна там настільки завищена, що ніхто з художників її там не купує. Виходить, що ще художники з першої хвилі розповсюджують фарбу по всій Україні.
Тобто до 2002 ще не було класних графіті?
Навпаки. Перші і були найкращі, бо вони перші *сміється*. Із сучасними малюнками вони не співставні ніяк: ні технічно, ні каліграфічно, але сама цінність у тому, що вони були перші, задавали ритм, характер графіті. Той вплив з-за кордону, коли потрапляв до Львова, багато у чому визначав характер локального середовища для художників на кілька наступних років. Не було інших джерел інформації. Ти міг хіба сісти на трамвай, доїхати до якоїсь залізничної колії, подивитися на малюнки, сфотографувати їх вздовж паркану — все. Це і була твоя бібліотека знань про графіті. Не було доступу до інтернету чи каталогів або журналів, які можна було би погортати і сказати — це подобається, це не подобається. Це і був весь світ і ти намагався або його копіювати, або до нього щось додавати.
Перші малюнки були поза межами Львова?
Так, десь до 2013-2014 року я малював тільки на закинутих заводах чи фабриках, тому що не було легальних місць для графіті. Це не було передбачено законодавством. А на закинутих будівлях ми нікому не заважали і нам ніхто не заважав. Були стіни, які ми розмальовували на фестивалях під егідою одного з управлінь чи у рамках тематичного фестивалю, але вони не мали такої цінності, як зараз, тому що диктували якусь тематику і ми мусили відпрацювати кошти. Це міг бути малюнок до Євро-2012, наприклад, чи до якогось загальноміського заходу тощо.
То що змінилося у 2013?
У 2013 ми пішли на діалог з міською владою. Нас запросили на проект «Ревіталізація Підзамче» і запропонували зробити перші у Львові великі стінописи, а не просто якийсь малюнок. Все пішло добре — за кілька років ми вже пропонували свої проекти і отримували підтримку. Можна сказати, що вже склався якийсь діалог між владою і художниками — нам почали довіряти, зрозуміли, якщо дати гроші і фарбу, не потрібно буде стіну потім перефарбовувати, бо всім подобається результат і замість старої сірої стіни ми маємо кольорові малюнки.
Що казали люди, які бачили, як ви малюєте перші мурали, графіті?
Перші графіті — це взагалі шок, нерозуміння і страх. Людина, якщо чогось не розуміє, завжди намагається відштовхнути це від себе. Але з кожним роком все стає простішим і сьогодні ми маємо практично лояльне середовище для вуличного мистецтва у Львові. Немає ніяких прецедентів, що хтось когось побив чи вилив фарбу. Правда, є відсоток людей, які виливають свій негатив не все: неважливо, чи це графіті, чи це дерева хтось пиляє збоку. Але загалом атмосфера хороша.
“Якщо починати з якоїсь абстракції, незрозумілих форм, це не буде «заходити». Але якщо потрохи піднімати рівень художньої свідомості населення, чиновників, за деякий час можна буде не зважати на якісь побажання чи цензуру.”
У своїх роботах ти часто малюєш птахів. Чому?
Бо це доступно і зрозуміло для людей. Якщо починати з якоїсь абстракції, незрозумілих форм, це не буде «заходити». Але якщо потрохи піднімати рівень художньої свідомості населення, чиновників, за деякий час можна буде не зважати на якісь побажання чи цензуру.
Протягом останніх кількох років у Львові діє організація, де ти засновник — «Фарбований лис». Що це таке?
Ідея виникла в рамках тренінгу по соціальному підприємництву. Я туди потрапив від «Інституту міста» після того, як ми з художниками реалізували ідею «Вуличної галереї». Спершу не хотів йти на ці курси, не міг зрозуміти, чим займатися там, але зрештою пішов, послухав і запропонував свій проект у рамках одного з завдань. Я створив схему роботи соціального підприємства, яка стала прообразом «Фарбованого лису». Проект отримав фінансування і я подумав, що він має право на життя. На ці гроші організував виставку «Вулична абетка». У нас був дуже маленький бюджет, тож ми купили півсотні полотен, я розіслав їх по всій Україні художникам, запропонував зобразити одну літеру з абетки. Спочатку українські роздали, потім вже перейшли до латинських — був дуже великий ажіотаж.
Далі я потрапив на тренінг вже від Британської ради по креативному підприємництву. Вдосконалив проект, отримав грант і зрозумів, що, напевно, час вкладати кошти в якусь нерухомість. Зрозумів, що актуальне питання зараз — це локація, де можна було би всім збиратися і генерувати свої ідеї. Звісно, можна було зустрічатися у ресторанчику, але навряд чи це було би щось дієве. Треба було створити якусь свою атмосферну локацію, яка би працювала як галерея чи як майстерня. Я провів кілька зустрічей з художниками, зрозумів, що є люди, які будуть зі мною працювати, і ми стартанули у 2015 році. Півроку комерційними замовленнями заробляли на себе і зрештою знайшли приміщення на заводі «РЕМА» на Підзамче.
За минулий рік там провели кілька виставок, реалізували Lviv WallKing, цього року будуть персональні виставки, які вже розписані аж до липня. Стартуємо 12 травня.
Розкажи детальніше про Lviv WallKing.
Це поки що найбільший проект «Фарбованого лису». Ми подалися з ідеєю створення туристичного маршруту по Підзамче на початку минулого року на грант і отримали фінансування. Грошей було недостатньо, але художники були готові робити це на власних засадах, щоби закласти фундамент для майбутніх проектів. Цього року вже легше працювати, бо є що показати.
В рамках цього проекту ми створили ще 6 великих стінописів, які стали хребтом цього напрямку. Вийшов маршрут на 2 години, який включає більше 20 локацій і завершується заводом «РЕМА», який ми потрохи розмальовуємо і перетворюємо на галерею під відкритим небом.
Завод «РЕМА». Фото: «Фарбований лис»
Завод «РЕМА». Фото: «Фарбований лис»
У Львові також вже не перший рік проходять графіті-фестивалі. Чи планується щось подібне цього року?
Наступний такий фестиваль буде у червні. Це класичний графіті-фестиваль, де ми ніякої теми не задаємо, обмежень немає і кожен художник малює те, що хоче. Ми можемо собі дозволити запросити найкращих графіті художників з усієї України, дати їм велетенські простори, стіни, достатньо фарби і все. Далі вони малюють все, що хочуть.
Вперше фестиваль відбувся у 2015 році. Він проходив не тільки у Львові, а ще у Луцьку, Ужгороді. Передумовами його було те, що активісти з інших міст вже пробували робити якісь фестивалі, я у Львові організував два чи три на той момент і вже не знав, як їх називати. Вирішили вигадати одну назву — «АЛЯРМ» — і напрацьовувати фундамент для нього, щоби у майбутньому ми могли рости, більше показувати і більшого вимагати. І пішло-поїхало. До нас підключилися Одеса, Дніпро… Черкаси зараз пробують знайти фінансування. Те, що починалося локально у нас, поширилося по всій території України. Ми мріємо провести в Києві такий фестиваль, єдине — там повинні бути активісти, адже кожен фестиваль покликаний розвивати локальну сцену.
Фестиваль «ALARM 2017», Сихівський міст
Фестиваль «ALARM 2017», Сихівський міст
Які локації у Львові вже піддалися змінам у рамках фестивалю і які розмалюєте цього року?
Перший фестиваль ми зробили на вулиці Сахарова, вздовж трамвайної колії. Ми вирішили, що час зробити галерею, оскільки хлопці там малювали, їх ганяли… Тому отримали дозвіл на стіну. Також є малюнки на вулиці Тиктора і на площі Теодора — там розмалювали електрощитову.
Пізніше вже були масштабніші стіни — у 2016 стіна на вулиці Ковча. Комунальні служби, які готували нам її, не вірили, що ми зможемо все розмалювати за два дні.
Минулого року ми вибрали кілька локацій — транспортні розв’язки. Одна — на перехресті Червоної Калини і вулиці Луганської. Інша на перехресті вулиць Володимира Великого і Наукової.
Цього року ми плануємо фестиваль на Сихові. Поки що плануємо, адже наразі у нас немає офіційного дозволу на цю стіну. Це буде інженерна споруда, яка належить 4-й лікарні. Сам заклад розташований на проспекті Червоної Калини, а споруда захована за ним, у дворику. Вона велика і на рівні першого поверху вже вся пописана якимись підлітками. Думаю, ми змогли би її перетворити на цікавий арт-об’єкт на Сихові, біля якого люди могли би гуляти. Тим більше Сихів район спальний, звідки навпаки люди висипають у центр. А так буде привід приїхати туди і побачити щось цікаве.
Наразі ми у процесі отримання дозволів і фінансування. З цим нам допомагає ГО «Інститут суспільних ініціатив» та міська рада.
На фестиваль мають з’їхатися 60-70 художників з усієї України. Трохи важкувато доїхати зі Сходу і я дуже дивуюся, коли хлопці приїжджають тільки заради того, щоби побути в цьому середовищі графіті художників.
Чи ти бачиш Сихів як район, де буде з’являтися все більше муралів і графіті?
Звичайно він має потенціал, бо там живе чверть всього Львова. Практично це населення, як в якомусь обласному центрі. І люди потребують візуального благоустрою, щоби життя було комфортнішим. А графіті чи вуличне мистецтво якраз це завдання вирішує — перетворює громадський простір на щось цікавіше, надає йому нових сенсів.
Це перспектива скількох років?
Важко сказати. Можливо, це буде як доміно і буде дуже багато подій. Можливо, це будуть якісь точкові події раз на рік. Все залежить від мешканців, активістів і влади — їх бажання у тому напрямку працювати.
У Києві спальні райони замальовують давно і доволі активно. Чому такий тренд обійшов Львів і Сихів зокрема?
Перш за все тому, що це вимагає великих коштів. На Підзамче ми малювали стінописи висотою 2-3 поверхи — це зовсім інший бюджет, ніж у випадку, коли потрібно створити щось на 9 поверхах.
По-друге, є хаотичне утеплення на стінах. Немає жодного будинку, де не було би плями пінопласту десь на торці. Я вже мовчу про фасад. І районна адміністрація це не контролює. Відповідно, немає гарантій, що коли ми зробимо стінопис, на його місці за тиждень-два чи навіть за рік не з’явиться якийсь шматок пінопласту. Великих шансів його домалювати потім немає, тому що це виконують за допомогою альпіністського спорядження.
А якщо утеплять всі будинки, по них можна буде малювати?
Так, у Києві це і відбувається. Там утепленням керує районна адміністрація. Наприклад, Святошинська попередньо утеплювала будинки, а потім запрошувала художників на ці стіни. Тому мешканці дуже активні — вони розуміють, якщо запросити художника, то їм утеплять стіни. У нас таких програм немає. Минулого чи позаминулого року утеплювали будинок на вулиці Кульпарківській, де створили ОСББ. Мені запропонували написати «ОСББ «Берегиня». Я ж хотів зробити якийсь стінопис і люди не були проти, але сказали, що не мають коштів. Тоді я погодився за власний кошт все зробити, тільки попросив, щоби вони риштування не знімали. Так у співпраці і вийшло щось створити.
А Сихів перш за все має отримати нормальну концепцію розвитку. Це моя суб’єктивна точка зору. Поки що район думає тільки грошима. Концепція розвитку є, вона була ще у 2008 створена у рамках Міжнародного архітектурного конкурсу, але вона постійно ігнорується.
Чого не вистачає Львову, аби стати столицею вуличного мистецтва, і чи потрібно це йому?
Я не знаю, чи потрібно. Львів є таким, яким він є. Він виконує своє завдання реалізації потенціалу вуличних художників настільки, наскільки він виконує. І цього достатньо. Є люди, яким це потрібно, з якими можна працювати. Єдине, чого не вистачає, так це банального фінансування. А у всьому іншому все добре.
Фото: «Сихів Медіа» / Ярослав Тимчишин
