Повернення до цивільного життя після війни – це не лише реабілітація та адаптація до нових обставин, а також оформлення виплат, пошук роботи, розв’язання юридичних питань і спроби зорієнтуватися в системі державної підтримки. Водночас рішення, які стосуються ветеранів, нерідко ухвалюють без їхньої участі.
Сергій Красноженний знає про ці труднощі з власного досвіду. Він служив у 2014 році та після початку повномасштабної війни, отримав важке поранення, а після звільнення з війська сам зіткнувся з труднощами повернення до цивільного життя. Тепер працює фахівцем із супроводу ветеранів на Львівщині та вдруге очолює Раду ветеранів у Шептицькому. Він детальніше розповів, чим займається Рада, які питання вже вдалося порушити перед місцевою владою та чому такі представницькі органи потрібні кожній громаді.
Розкажіть, чим ви займалися і ким працювали до повномасштабної війни? Коли й чому вирішили долучитися до війська?
Ще до війни я працював на вугільному підприємстві – був заступником директора з виробництва на одній із шахт.
Загалом я є ветераном з 2014 року. Тоді проходив службу у львівській 80-й окремій аеромобільній бригаді, яка тепер має назву 80-та окрема десантно-штурмова Галицька бригада. Під час служби на Луганщині отримав поранення, тож звільнився зі служби і повернувся у вугільну галузь. Загалом пропрацював там понад 20 років – пройшов шлях від звичайного працівника до інженерно-технічного працівника.
Повномасштабну війну у 2022 році зустрів на роботі. Оскільки за рішенням ВЛК був непридатний до військової служби і взагалі виключений з військового обліку, долучитися до війська було непросто – у ТЦК мені відмовляли.
Один із побратимів записався до нашої місцевої територіальної оборони – 63-го батальйону 103-ї бригади ТрО. Тож я теж туди пішов. Командири переглянули мої документи, оцінили досвід. Оскільки у 2014 році я був головним сержантом взводу, тут теж запропонували посаду головного сержанта. Так і долучився до лав ЗСУ.
Скільки часу ви провели на війні та як відбулося ваше повернення до цивільного життя? Що було найскладнішим у цей період?
Під час осіннього контрнаступу, 14 листопада 2022 року, на кордоні Харківської та Луганської областей я отримав важке поранення. Ми потрапили під авіаудар із гелікоптера. Тоді загинули двоє моїх побратимів, а я та ще один побратим отримали важкі поранення. Я втратив одне око. Далі були тривале лікування та реабілітація. У вересні 2023 року був змушений звільнитися з війська, оскільки за станом здоров’я став непридатним до військової служби.
Реабілітація та звикання до цивільного життя були непростими, навіть важкими. Через стан здоров’я я не міг ані повернутися на попередню роботу, ані продовжувати службу. Потім почалися мої поневіряння з оформленням пенсії та одноразової виплати.
Зізнаюся: коли вперше почув про посаду фахівця із супроводу ветеранів, то подумав, що це якась нісенітниця – мовляв, що там понавигадували. Але коли сам зіткнувся з проблемами, незнанням і паперовою тяганиною, зрозумів, що непогано було б мати когось поруч, хто допоміг би чи підказав.
Чого саме вам тоді найбільше не вистачало і що хотіли б змінити в системі підтримки ветеранів, зважаючи на власний досвід?
На початку мого повернення до цивільного життя в Україні саме розвивався проєкт «Помічник ветерана». Не всі розуміли, що він має робити та які функції виконувати. Я теж цього не розумів, тому був досить скептично налаштований. Але коли сам почав проходити шлях повернення, усвідомив, наскільки потрібною була б така допомога. Мені не вистачало дієвого інформування, чітких алгоритмів: що, де і куди.
Також було відчуття, що оточення не розуміє потреб і бажань ветеранів. Здавалося, що суспільство не готове їх приймати. На мою думку, зараз ситуація залишається такою самою.
Ветерана, та й навіть чинного військовослужбовця, потрібно готувати до повернення. Для цього має якісно працювати відділ ЦВС – цивільно-військового співробітництва – у військових частинах. Вважаю, що саме звідти має починатися процес повернення до цивільного життя. Щоб не було так, що поки ти служиш, ти потрібен державі і війську, а щойно звільняєшся, з тобою ніхто не хоче спілкуватися.
Чому після служби ви вирішили кардинально змінити професію і стати фахівцем із супроводу ветеранів? Це був свідомий вибір ще під час відновлення чи рішення прийшло згодом?
Нова професія – це був цілком свідомий вибір. Перед тим я намагався знайти себе в інших галузях, навіть в ІТ, але мені було заскладно через велике навантаження на око. Сидіти цілий день за комп’ютером мені проблематично.
Коли почув, що набирають людей на посаду фахівця із супроводу ветеранів, подумав: «А може, спробувати?». Наприкінці 2024 року мені не вдалося долучитися до команди через освітні вимоги, але згодом їх змінили, і я зміг пройти відбір. У лютому 2025 року я пройшов відбір, а з 1 квітня мене працевлаштували фахівцем із супроводу ветеранів у Будинку воїна.
Наскільки власний військовий досвід допомагає вам тепер у роботі з ветеранами? Чи є речі, які може по-справжньому зрозуміти лише той, хто сам пройшов війну та повернення до цивільного життя?
Безумовно, це допомагає. Набагато простіше спілкуватися з ветераном, ніж із людиною, яка не має військового досвіду. Я добре розумію зсередини «військову кухню»: знаю, як оформлюються довідки і навіть акти розслідувань. Це значно спрощує розуміння різних ситуацій.
Це допомагає і під час спілкування з військовими частинами. Коли я представляюся і кажу, що теж ветеран, відчуваю більше розуміння та краще ставлення.
Ви працюєте фахівцем із супроводу ветеранів у Соснівці, що в Шептицькому районі. У чому конкретно полягає ваша робота, з якими питаннями найчастіше звертаються ветерани та їхні родини?
До мене звертаються з усіма можливими питаннями. Фахівець із супроводу для ветерана або членів його сім’ї – це свого роду сімейний лікар: ти звертаєшся до нього, а він скеровує тебе туди, куди потрібно.
Найчастіше ветерани звертаються щодо оформлення пенсійних виплат, отримання одноразових допомог, проходження реабілітації та санаторно-курортного лікування. Інколи в хлопців можуть бути виконавчі провадження. Тоді я шукаю контакти юристів та адвокатів і скеровую ветеранів до фахівців, які можуть допомогти з відповідними питаннями.
Насправді мені простіше працювати з ветеранами, ніж із родинами полеглих Героїв чи сім’ями зниклих безвісти. Це дуже вразливі категорії людей. Особливо складно працювати з родинами зниклих безвісти, адже вони переживають невизначену втрату. Ти маєш бути дієвим, але водночас не можеш бути неспівчутливим до людського горя.
На мою думку, зараз із ветеранами вже спілкуються інакше, з більшою повагою. Але при цьому часто забувають про їхні родини, тому потрібно надалі розвивати етику спілкування з членами сімей ветеранів.
Загалом варто змінювати всю систему спілкування з отримувачами послуг. Погодьтеся, не дуже приємно, коли приходиш до державної установи, наприклад Пенсійного фонду чи органу соціального захисту, а на тебе починають кричати. Повага та належна комунікація мають бути з усіма.
Скільки людей зараз перебувають у вас на супроводі?
Наразі на офіційному супроводі в мене 85 людей. Активних кейсів, тобто тих, із якими я безпосередньо працюю, близько 15. Також є чимало одноразових консультацій, коли людина приходить чи телефонує, щоб щось уточнити або попросити пояснити.
Спочатку фахівців було небагато – я і ще одна колега. Ми працювали на весь Шептицький район. Навантаження було колосальне. Зараз мережа фахівців із супроводу ветеранів розширилася, і фактично в кожній громаді нашого району є такі фахівці.
Безпосередньо в Шептицькому працюють п’ятеро фахівців із супроводу ветеранів, і це дещо зменшує навантаження. Ми обмінюємося досвідом, можемо радитися одне з одним у складних випадках, адже кожна ситуація індивідуальна.
Ви вже вдруге очолюєте Раду ветеранів у Шептицькому. Які завдання вона має виконувати і чим ця робота відрізняється від роботи фахівця із супроводу ветеранів?
Рада ветеранів – це насамперед консультативно-дорадчий орган. Минулого року на одному з форумів наш міський голова сказав, що хотів би, аби в нас було таке представництво ветеранів. Ми, ветерани, зібралися, почали обмірковувати цю ідею і зрештою створили Раду ветеранів.
Під час першого скликання багато ветеранів не розуміли, що це за орган і для чого він існує. Хтось думав, що Рада матиме владні повноваження, зможе, наприклад, виділяти землю. Хтось вважав, що сюди можна буде прийти, гримати кулаком по столу чи вимагати певних преференцій. Ми ж пояснюємо: насамперед це майданчик для комунікації ветеранів із міською владою.
Насправді дуже погано, коли в громадах питання, що стосуються ветеранів, вирішують без самих ветеранів. Якщо ж є Рада ветеранів, то до розробки програм ветеранської політики в громаді, обговорення різних питань і пошуку рішень можна залучати самих ветеранів.
Ми розуміємо, що не маємо великих повноважень чи безпосереднього впливу на рішення міської ради, а можемо лише надавати рекомендації. Чи прислухатиметься міська рада до них – уже її справа. Проте ми робимо все, що від нас залежить.
У жовтні цього року відбулося друге скликання Ради ветеранів. Її склад оновився на 60%. Загалом у Раді 18 людей разом зі мною як керівником. Максимально можливий склад – 27 осіб, але наразі нас стільки.
До Ради ветеранів входять представники ветеранських громадських організацій, старостинських округів, а також ветерани-самовисуванці, які заручилися підтримкою побратимів. Водночас ветерани, які не входять до Ради, теж можуть прийти чи зателефонувати нашим представникам і висловити свою позицію. Ми передамо їхні пропозиції міській раді.
Приблизно раз на місяць збираємося і обговорюємо різні питання. Крім того, маємо чат, у якому завжди залишаємося на зв’язку.
Можливо, у більших громадах, наприклад у Львові, є більше можливостей створювати осередки та програми для ветеранів. У нас немає великих надходжень, тому й можливості місцевих програм для ветеранів відрізняються.
У Львові, наприклад, ще немає Ради ветеранів, проте є окремий відділ ветеранської політики. А в Шептицькому такого відділу немає.
Чи можете навести приклад проблеми, яку вдалося розв’язати або зрушити з місця завдяки роботі Ради ветеранів. А які питання поки залишаються невирішеними – і чому?
Наприклад, ми порушували питання щодо реабілітаційного відділення в Соснівці (реабілітаційний підрозділ у Соснівці офіційно функціонує як КНП ЛОР «Львівська обласна лікарня відновного лікування №3», яка була раніше приєднана до Львівської обласної клінічної лікарні, а тепер це Університетська лікарня ЛНМУ. – Ред.). Там проходять лікування та реабілітацію військові після ампутацій кінцівок. Це дуже гарне місце для відновлення, адже воно розташоване поруч із лісом та озером. Ми ініціювали облаштування інклюзивних тротуарів, щоб хлопці могли пересуватися на кріслах колісних.
Також зверталися до міської ради щодо ремонту палат у Лікарні Архангела Рафаїла в Соснівці, де лікуються чинні військовослужбовці. Наразі нас запевнили, що коштів немає, але щойно вони з’являться, до цих питань повернуться.
Також було кілька питань і звернень щодо перейменування вулиць. Але ми вирішили, що поки триває війна, цього робити не варто. Наприклад, одну вулицю хотіли перейменувати на честь Ірини Фаріон, а іншу – на честь Героя одного зі спецпідрозділів Нацгвардії. Ці питання поки відклали, оскільки Героїв багато й до цього потрібно підходити комплексно. Вирішили повернутися до них після завершення війни, і міська рада нас у цьому підтримала.
Зараз розглядатимуть питання щодо санаторно-курортного лікування та місцевих програм соціального захисту ветеранів.
На вашу думку, чи повинна Рада ветеранів діяти в кожній територіальній громаді? Чому важливо, щоб ветерани мали власний представницький орган, а не покладалися лише на рішення місцевої влади?
Звісно, у кожній громаді мала б бути Рада ветеранів. Принаймні це було б добре, адже сприяло б діалогу між ветеранами, членами їхніх сімей та громадою. Питання в іншому: чи є в нас активні ветерани? У великих громадах їх більше, а в менших – менше.
Також було б дуже добре, якби в кожній громаді працював окремий відділ ветеранської політики.
Ви фактично одні з перших у Львівській області, де вже працює Рада ветеранів. Чи звертаються до вас за порадами інші громади?
В одній із громад неподалік Шептицького теж хотіли створити Раду ветеранів, але зіткнулися з нерозумінням з боку місцевої влади. Мовляв, депутати не бачать у цьому потреби. Така позиція неправильна, адже подібне свого часу можна було почути й про фахівців із супроводу ветеранів. Тепер ми бачимо, наскільки виправданою є їхня робота.
Навіть якщо в громаді буде лише п’ять-шість ветеранів, спільна робота має вестися. Зрештою, не варто забувати й про членів сімей військових та ветеранів.
Щодо інших громад, то було кілька звернень із проханнями розповісти про створення та роботу Ради ветеранів. Ми радо ділимося досвідом.
Наразі найважливіше і найскладніше в роботі – зібрати ветеранів. Багато хлопців повертаються зі служби, але через стан здоров’я або сімейні обставини не всі готові долучатися до додаткової роботи.
Раніше казали: прийдуть ветерани й наведуть порядок. Насправді не кожен готовий братися за це. Хлопці хочуть повернутися додому, побути з родиною, пожити в спокої, а не перейматися ще й громадською роботою.
Які головні пріоритети ви ставите перед собою на новий термін керівництва Радою ветеранів? Які конкретні зміни хотіли б реалізувати для ветеранів Шептицької громади та за якими результатами можна буде зрозуміти, що Рада справді ефективна?
Основний пріоритет – щоб мені не було соромно за ту довіру, яку висловили побратими. Також хотілося б покращити наші місцеві програми підтримки ветеранів.
Партнерська публікація
Джерело: Ветеран Медіа
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Ти можеш допомогти врятувати життя”: захисник Василь Галамай — про донорство крові