Вчителька української мови та літератури Ліцею “Оріяна” Людмила Сакович увійшла у десятку найкращих вчителів України. Тепер вона бореться за перемогу у Global Teacher Prize Ukraine. Її проєкт “ППО” актуальний, як ніколи, бо це платформа підтримки освітян, які творять сьогодні освіту – вчать дітей бути розумними, успішними та сміливими, а отже і формують наше майбутнє. Як Людмила почала навчати, що крутого придумала та які експерименти проводить, вона розповіла в інтерв’ю для “Сихів.Медіа”.
Як ви стали вчителькою?
Робота в школі поєднує все, про що я мріяла. Тут можна бути і психологом, і слідчим, адже кожного дня виникає 100-500 випадків, коли треба знайти, де підручник, хто прогуляв, де який урок.
І взагалі я – фанат навчання, воно не минає даремно. Не дарма я працювала у банку, перекладачкою, HR-менеджеркою… Життя гарно складалося, а тоді я завагітніла і пішла в декрет. Думала, через три роки повернуся і далі працюватиму, однак в мене були важкі пологи – рятували і мене, і дитину. Це була перша така операція, яку провели на Заході України. Мій чоловік жартував, що я всюди мушу бути перша, навіть в подібній ситуації (усміхається – ред.), але, на щастя, все добре – я і мій син живі, здорові.
Тільки в мене відбулася переоцінка цінностей. Я усвідомила, що не хочу йти в аспірантуру, в науку і витрачати державні кошти на дослідження того, що не врятує нікому життя. А коли малому був рочок, мене запросили працювати у 83-ту школу. Чесно кажучи, я не сприйняла цю пропозицію серйозно.
Мені здавалося, що життя внормоване: що, в принципі, я можу там робити? Але це був дуже цікавий досвід і прекрасний час. Все почалося із шести годин. У перші два роки в мене було шість-вісім уроків на тиждень. Я могла різне творити для кожного класу, для кожної дитини вигадувати окремі траєкторії. Звісно, це був смішний заробіток. Через два роки я взяла класне керівництво. Плюсом було те, що не було підручників. Мені треба було придумувати щось своє, щоб дітям було цікаво. І я досі згадую – заплющую очі і бачу, якими вони були маленькими. Мені хотілося зробити щось таке, що тепер, в принципі, в Новій українській школі стало рутиною. Коли ми, скажімо, брали пальчикові фарби і розмальовували долонями. Коли кольори вчили, не переписуючи слова. Коли проводили інтегровані проєкти – до прикладу, з польської та алгебри, їх діти досі згадують.
Пригадую 9 клас: у підручнику з алгебри було повторення – згадувалося про корову, яка випасалася на лугу. В мене діти в житті не бачили тої корови, то ж ми просто вирішили змінити контекст. Луг перетворився на магазин, а корова на покупця. Так і визначили площу. Я бачила, що дітям актуально і цікаво.
Ви не вичерпували себе?
До 2015 року все було ідеально. Мені здавалося, що я взагалі не втомлювалася на роботі. У відпустці мені набридало. Ми зустрічалися з дітьми просто на канікулах, бо я за ними сумувала. Вони були мені настільки важливі… до “ненормальності”. Я хотіла бути в їхньому серці. Нас колись дуже рідко возили в поїздки, тому мої діти їздили всюди, де тільки можна.
Я завагітніла вдруге, це був свідомий вибір. Але разом із тим мала мрію бути на “лінійці” як класний керівник, і не готова була відпустити дітей, пішовши у декрет. Тому прийняла іспити, народила дитину, і першого вересня вже була на роботі.
Я мала домовленість зі школою та адміністрацією, з батьками та дітьми, що якщо будуть якісь конфлікти, і щось вийде з-під мого контролю, я відмовлюся від керівництва. Але в мене не було жодного конфлікту. Ні одного. Моя молодша дитина в першу свою поїздку поїхала з моїм класом, коли їй було півтора місяці, а в рочок вона піднімалася на Говерлу. Я не рекомендую людям робити так само, але якби повернути час назад, я б зробила точно так.
А що було далі?
До моєї вчительської та менторської діяльності зі своїми дітьми додалася робота з вчителями. Ми організували клуб вчителів польської. В мене почалася співпраця з Генеральним консульством Польщі та різні заходи міського та обласного рівня.
З подругами ми створили громадську організацію “Гільдія вчителів”. Ми зайнялися актовною тренерською діяльністю і це почало захоплювати. Того року я отримала відзнаку “Успішний вчитель року”, хоча була молодою, один раз проатестувалася. Але то був фонтан емоцій. Я не шкодувала грошей на своє навчання. Якщо треба було поїхати в Київ, і цей захід коштував 5 тисяч гривень, я відкладала і їхала, бо розуміла, що мені це потрібно.
Багато людей казали, що це дивакувато: мовляв, “ти собі можеш щось купити чи просто відпочити”. Я брала участь у численних проєктах, і на цій хвилі ми дійшли до випуску мого класу. На той момент, у 2019-му році, мені здавалося, що я, в принципі, з себе витиснула все, що могла, і що більше я освіті вже дати не можу.
Тоді пішла у відпустку і планувала з неї вже не повертатися. Думала, що треба шукати щось нове. Але обставини так склалися, що раптово помер мій тато. Це був неймовірний шок, бо я була дуже близькою з ним і втратила свого найближчого друга, свою постійну підтримку. Я була розбита. Мені зателефонувала директорка ліцею, де я працювала, і запросила на зустріч. Вона сказала: “Знаю, що тобі дуже важко, я тебе вилікую роботою”, і перевела мене на посаду заступника директора.
Насправді так стало краще, бо я була довго в депресії. Довелося переключитися і працювати більше з адміністративної сторони.
А як ви почали працювати в “Оріяні”?
Почався коронавірус, а з ним вебінари, дистанційне навчання. Пам’ятаю, коли вперше спілкувалася з камерою ноутбука.
Я стала однією з десяти координаторів дистанційки у Львові. Це був виклик і досвід, бо колись для мене Zoom — це було збільшення у камері, і не більше.
Все фактично відбувалося наосліп. Я почала наповнювати YouTube канал. Мені писали перші відгуки з інших областей, що вони також почали вести онлайн-уроки і це насправді цікаво.
У той час я подумала, що, можливо, варто спробувати “піти” на підвищення. Ми з подругами пройшли курси резерву кадрів. Я була впевнена, що зможу стати прекрасним директором. Бо я все сприймаю через любов, тому розуміла, що мушу любити школу, в яку планую прийти. Я намалювала сама логотип, придумала всі локації на вулиці і що буде всередині. Я на 100% була впевнена, що ми один одному потрібні. Школа мені, а я школі.
Але я програла цей конкурс. З зовсім невеликою різницею. Мені було дуже боляче. Насправді це був такий “удар під дих”, бо багатьох людей я відкрила для себе зовсім з іншої сторони, і була не готовою до того, що відбувалося.
Я не їла, не пила, не розмовляла. Мої друзі та моя сім’я не могли мене витягнути з цього стану. Я просто відбувала час, а потім в один момент прокинулася, коли моя подруга, директорка Ліцею “Оріяна” Ірина Коропецька написала повідомлення з двох слів, які я досі зберігаю скріншотом: “Почалася війна”. Перші два місяці я спала в одязі, як і всі, до червня у мене стояла спакована валіза із речима, які я хотіла зберегти, якби влучила ракета… Ми перейшли повністю на дистанційний формат, паралельно сортували допомогу, займалися логістикою, скеровували людей з окупованих та прифронтових територій. Було багато внутрішньо переміщених людей. Оскільки я недалеко проживаю від “Оріяни”, це було те місце і ті люди, з якими я проводила час 24 на 7.
У якийсь момент, в березні, ми з подругами сіли і зрозуміли, що це кінець – ми виснажилися. Перспективи, просвітління немає. Нам треба щось змінити. І ми самоорганізувалися в “Оріяна +”: забирали дітей з актового залу і проводили для них якісь заняття: малювали, складали орігамі, робили тренінгові вправи на комунікацію, займалися українською. Окремо працювали з мамами, почали кликати психологів, говорити про оренду житла, про пошук роботи. Ми десь почали працювати в своїй стихії.
Влітку стартувала співпраця зі ГО “Смарт-освіта”. Ми провели великий табір подолання освітніх втрат. Я три тижні працювала з українською мовою. Вдихнула повітря на повні груди і відчула, як я сильно скучила за школою. Тоді почався табір, який організували наші ізраїльські партнери. Це був унікальний проєкт, який змінив мій світогляд, ставлення до війни і до дітей під час війни. Коли вони увімкнули музику, я думала: “А що скажуть сусіди, мешканці, адже війна?” Тепер ми співаємо і постійно малюємо в укритті, бо дитинство триває, минає у цій війні, і воно має бути щасливим.
У нас був шалений притік дітей до школи, зокрема внутрішньо переміщених і тих, які проживають в модульних містечках. Вони мали тут і навчання, і харчування, і одяг.
Коли табір закінчився, я усвідомила, що не можу повернутися до попереднього життя. Тому написала заяву на звільнення. Її не хотіли приймати, але я пішла і прийшла сюди (в “Оріяну” – ред).
Розпочала з чистого аркуша, хоча це було місце, яке мало для мене більший контекст, ніж просто школа. Я маю тут класне керівництво. У мене з ними вже інші стосунки, доросліші, бо тут діти, яким я реально можу бути мамою. Це про дружбу, повагу і велику любов.
Я шалено радію, що мені трапляються і діти, і батьки, які підтримують мене в експериментах, які розуміють, що якщо парти переставлені в інший спосіб, то це має сенс. І вони не ставлять запитання, а чому моя дитина не бачить дошки? Та бо я на дошці рідко пишу.
Нова українська школа – це насправді філософія. Це не тільки реформа, це розуміння, як має бути краще. Тому я сьогодні дуже ціную всі аспекти своєї роботи і як вчителя, і як заступника директора, і як тренерки для молоді та для вчителів. Я дуже часто працюю на вебінарах, проводжу тренінги, воркшопи через те, хочу ділитися досвідом і тими результатами, які я спостерігаю в своїх класах.
Я абсолютно переконана, що в центрі реформи Нової української школи має бути щасливий вчитель, а не щасливий учень, як це всі говорять. Я поясню, чому. Я тільки за щасливих дітей. Але не може нещасний дорослий виховати щасливу дитину. І тому я вважаю, що наше завдання сьогодні працювати над наповненням вчителя, який прийде і транслюватиме своє наповнення тим, хто є поруч.
Саме тому наша мета – додати вчителям впевненості, довести їм, що вони важливі і потрібні. І тоді ми отримаємо дуже добрий результат у наших дітях.
Що вас найбільше надихає?
Мене насправді надихає робота. Інколи я лінуюся і мені здається, що треба полежати, відпочити, проте, відверто зізнаюся, я такі дні не люблю. Бо коли ти наповнений роботою, ти бачиш результат. Ти ввечері можеш подумати: “Боже, скільки я всього зробив”.
Мене дуже надихають учні, і, звичайно, власні діти. Тому що я роблю багато чого саме заради них. Я випробовую із ними свої нові цікавинки.
Це довгий результат. Він не є відразу. Адже це не про академічні знання, коли вивчив табличку множення і перевірив її. Це про щось значно глибше.
Також мене мотивують колеги, які навіть, коли опускаються руки, пишуть, що я була їм корисною – щось пояснила і їм стало зрозуміло.
А що вас засмучує?
Ми отримали багато викликів. І наші вчителі показують, що вони можуть все. Вони – як еквілібристи: можуть проводити уроки в укритті і без світла. Але сумно, що це є, і що вони мусять це робити. Дуже хочеться, щоби вже була стабільність, аби ми мали можливість розвиватися в іншому ключі.
Що мене засмучує? Те, що я дивлюся на дітей і не маю впевненості в їхньому майбутньому. Колись я проводила уроки, і навіть подумати не могла, що дехто з моїх учнів опиниться на передовій.
І коли мій випускник приїхав у Львів, ми зустрілися на каві, він спитав мене: “А ви взагалі думали колись, що так буде? Що ми будемо з вами говорити на такі теми?” Ніколи я цього не могла подумати.
Щодо інших причин, то можна було б говорити про зарплату, але я не буду про неї говорити. Тому що, скільки б людина не заробляла, завжди будуть ті, кому буде достатньо, і ті, кому буде замало. Я вмію шукати заробіток. Я знаю, що є проєктна діяльність, що можна писати гранти. Насправді це для мене не найосновніше.
Звісно, розумію, що зарплата вчителів мала би бути більшою, але у всіх людей, принаймні тих, що я знаю, не лише у вчителів, вона також не відповідає їхнім потребам.
Знаєте, завжди кажу, що я – егоїстка. Тому що працюю заради свого майбутнього. Пам’ятаю ще з дитинства і юності, коли казали: “От колись були не такі”, або “А що ті депутати там роблять?”. Так от питання: ви ж їх виховали, вчили, то чому тепер дивуватися?
Відповідно, я усвідомлюю: те, що сьогодні я вкладаю в дітей, як вчитель, потім буду отримувати, коли вони виростуть і стануть дорослими. Кожне слово, кожен наш рух, дуже важливі для дитини.
Одне – що ми говоримо в класі, а інше – як ми живемо та який зразок їм показуємо. Тому що Митрополит Андрей Шептицький казав, що виховувати людину можна трьома способами: власний приклад, власний приклад і власний приклад. Тому коли вчитель щасливий, задоволений, тоді і діти будуть це зчитувати.
Ми не можемо прийти і змінити відразу весь світ, як би нам цього не хотілося. Але ми можемо змінювати себе, працювати над сприйняттям власного життя. Я точно переконана, що вчителям потрібна підтримка та опора – для того, щоб вони приходили в клас щасливими, щоб їхні очі світилися і вони дарували все найкраще дітям.
Кажуть, що в Японії у суспільстві дуже сильний культ поваги до вчителя. У нас чомусь того трішечки бракує. Чи ви це відчуваєте?
Насправді, я знаю, що це є. Я теж підписана на численні групи в соціальних мережах і читаю про різні ситуації. Деякі з них мене, насправді, дуже турбують і дивують.
З іншого боку, я усвідомлюю, що, напевно, це очікувано. Чому? Тому що кожне покоління формується попередніми поколіннями, їхнім досвідом і певними ситуаціями. І, знаєте, коли я читала Ольгу Слоньовську «Дівчинка на кулі» і її спогади про шкільне життя (це був той період, коли вчителі були значно на вищому щаблі, ніж зараз) я була шокована тим, як вчителька собі дозволяла говорити з героїнею… Я плакала. Мені було дуже шкода цієї дитини і я не могла зрозуміти, як можна до дитини так говорити, як можна себе так поводити.
Так, наші вчителі сьогодні ще не встигли щось зробити, а їх вже стереотипно оцінили за діями тих, хто давно вже не працює у школі. Однак доведено, що ефективність навчання залежить від кількох дуже простих факторів. Вона не залежить від кількості учнів в класі, чи від формату – дистанційного чи очного, але вона залежить від того, чи є довіра до вчителя.
Адже коли ми приходимо до стоматолога, ми не перевіряємо його інструменти і медикаменти, з якими він працює. Коли ми приходимо в кав’ярню, то не перевіряємо термін придатності кави і чи чистоту апарату. Але дуже часто, приходячи до школи, ми не довіряємо тому середовищу, в якому перебуває наша дитина. А дитина, безперечно, для кожного з батьків, це найцінніше і найдорожче.
Я прекрасно розумію батьків, які бояться і переживають. Напевно, багато хто з них мав якийсь травматичний досвід зі свого шкільного життя, чи, можливо, був свідками певних ситуацій. І сьогодні наша роль як школи, довести, що ми на одній стороні з батьками. Ми є партнерами, і це прописано в Законі “Про освіту”. Ми маємо багато кейсів, коли саме разом із батьками творимо чудові речі.
Як, на вашу думку, мотивувати зараз дітей до навчання? Здається, що їм вже ніби нічого не цікаво. Маєте секретні поради?
Насправді, дуже часто нам треба відійти від найновішого, бо вже відчувається перенасиченість.
Діти сидять в телефоні, приходять додому – в телефоні, і мене інколи відверто дивує, та навіть дратує, коли я приходжу в якесь громадське місце, і батьки дають телефон маленькій дитині, щоб вона тихенько сиділа і не заважала. Але дуже рідко чую і бачу, як дитині читають, щоб у сім’ї був культ читання, щоб дитина бачила маму-тата з книжкою.
Я часто зараз намагаюся відійти від новітнього. Так, в нас є квізи, кахути, ми маємо мультиборд, працюємо з новітніми технологіями і я ніколи не відбираю в дитини телефон, тому що, на моє переконання, забрати телефон – не означає отримати увагу дитини.
Коли я вчилася в школі, не було мобільних телефонів, але були хрестики-нулики, морський бій, записочки. Саме тому я не беру особисті речі дітей, а стараюся зацікавити їх елементарними речами, як-от м’якими кубиками, яйцями від кіндерів, куди я ховаю завдання, чи слаймами.
Я зараз дуже багато працюю над тим, щоб уникати прірви між початковою і середньою ланками. Буквально днями ми ходили з п’ятим класом читати в перший. І це було дуже класно.
Що ще я беру з початкової школи для себе? Це, наприклад, тихе читання. Це абсолютно проста річ, всього кілька хвилин на уроці – коли діти мають простір і час для читання. Тому що вдома вони його не матимуть, бо вдома буде “тік-ток”, прибирання, уроки, десь вони захочуть погуляти, а тут є час для того, щоб просто тихо почитати.
Також я часто застосовую інтеграцію, коли ми говоримо на якусь тему, і діти розуміють, де її використають. Це зв’язок із реальним життям. Ми можемо говорити про комунальні послуги на уроці української мови, працювати з різними текстами. І діти в шоці, бо, виявляється, мама і тато стільки грошей платять за інтернет, світло, газ, чого вони навіть не знали раніше. Тоді все складається в дуже гарний результат.
Також я обожнюю ротаційну модель, коли діти працюють в групах і певний проміжок часу проводять на кожній станції. За урок вони проходять їх всі, в кінці відбуваються презентації. Це методика СООП (самоорганізований освітній простір – ред.), коли ставиш звичайне відкрите запитання і дозволяєш учням досліджувати. Вони самі шукають відповіді і в них виходять фантастичні результати.
Загалом я обожнюю всякі підручні штуки. До прикладу, у мене є мухобійки, які не вбили жодної мухи, але ми можемо водити ними по дошці, по стіні, по парті, коли шукаємо певний елемент. Коли діти генерують слова за певними критеріями, можуть постукати – і для них це додатковий ігровий момент. І я не можу, до речі, сказати, що це працює виключно в п’ятому чи шостому класі. 11-й бавиться так само.
Головне – це любов, і вчителю має бути цікаво на своєму ж уроці.
Тому, власне, мій проєкт, з яким я зайшла цього року на «Global Teacher Prize Ukraine», це – платформа підтримки освітян. В сучасних обставинах дуже навіть актуально звучить “ППО”. І це про такий собі марафон, про середовище, де вчитель зможе подивитися відео, прочитати якусь інформацію, спробувати те, що йому пропонують. Це будуть нові методики, технології та інструменти. А також – психологічна підтримка. В найкращих моїх мріях – це буде зі зворотним зв’язком.
Ми часто чуємо сварки, невдоволення, але дуже рідко чуємо, коли хвалять. Людям це потрібно. Я провела найбільшу кількість тренінгів для вчителів української мови та літератури в проєкті “Наздоженемо” від ГС “Освіторія”, які пройшли 600 освітян Львівської та Івано-Франківської областей. І я бачила, наскільки важливо людині сказати: “Ти дуже крутий, ти молодець”. Я кажу одній вчительці: “Ви така зірочка, ви така класна”, а вона відповідає: “Мені ніколи цього не говорили”. І вона починає світитися зсередини і сяяти для своїх дітей.
Тому що, коли вчитель буде зацікавлений, повірте, він знайде ресурс, знайде можливості. І навіть без нічого проведе мега-бомба-крутий урок.
Христина Гоголь
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дитяча школа народних мистецтв: де творчість і свобода формують дух
