Якщо ви досі розмірковуєте, чи йти на «Богемну рапсодію» у кіно, чи ні, радимо прочитати рецензію від нашого оглядача Артура Сумарокова. Попередні його роботи можна знайти в архіві.
Фільми про знаменитих музикантів найчастіше діляться на два типи: мюзикли на основі їхньої творчості і найочевидніших деталей біографії (як «Дівчата мрії» Білла Кондона про The Supremes або недавнє «Літо» Кирила Серебреннікова) або байопіки, які прагнуть детально простежити життєвий і творчий шлях (як «Дорз» Олівера Стоуна). Втім, надзвичайно рідко такі стрічки дотримуються достовірності і відвертості; чим більше визнаним, культовим і поважним є тій чи іншій музикант, тим складніше, розповідаючи про нього у вигляді фільму, позбутися будь-якої прихованої міфологізації особистості.
«Богемна рапсодія» Брайана Сінгера відноситься якраз до таких обережних фільмів, яким важливо не зруйнувати образ кумира, а скоріше ще сильніше змусити глядача полюбити його, його музику і його в музиці.
Історія зйомок кінобіографії Фредді Меркьюрі і групи «Queen» сама по собі гідна окремої стрічки, адже проект запускався, перезапускався, режисер Сінгер потрапив під низку серйозних звинувачень, а найбільш ймовірний виконавець головної ролі Саша Барон Коен з проекту пішов. Доля картини деякий час взагалі була неясною.
Попри все, «Богемна рапсодія» не вийшла в підсумку вимученою. Це якісне студійне кіно, без претензій на своє місце у вічності (на відміну від музики Queen), яке працює на рівні яскравих, помітних ілюстрацій, фатально не відкриваючи нічого нового ні про групу, ні про Фредді Меркьюрі. У той же час картина, завдяки чуйній режисерській роботі і низці вдалих акторських перформансів (Рамі Малек, Гвілім Лі), сприймається на одному диханні.
Це живе, заряджене від початку і до кінця музикою і стилем «Queen» кіно, яке однозначно не прагне до точності, але, без жодного сумніву, таке, що дозволяє практично на тактильному рівні доторкнутися до епохи 70-80-х рр., через призму лідера групи Фредді Меркьюрі, якому в картині приділено максимальну кількість екранного часу.
Безумовно, від фільму хочеться більшої складності, багатогранності і суперечливості, які були притаманні Фредді Меркьюрі. Але й того, як фільм працює з естетикою епохи і ролі особистості в ній, безумовно, не робить стрічку прохідною і необов’язковою.
Сценарист картини Ентоні Маккарті від свого героя не відсторонюється на максимальну відстань, але і не наближається до нього до такої міри близько, щоб затьмарити інших членів знаменитого колективу. Зрештою, Брайан Мей брав безпосередню участь в роботі над сценарієм.
Фільм позбавлений провокаційної гостроти, весь епатаж Фредді Меркьюрі існує здебільшого на сцені, тоді як поза нею бісексуальність Меркьюрі не підкреслює зайве. Акценти у фільмі розставлені виключно так, щоб стрічка не намагалася бути калькою з реальності. Автори не женуться за точністю дат і вірною хронологією подій, не всі реальні герої відображені в картині з повноцінною драматургічною глибиною, але все спокутує фінал, що вдає із себе потужну і переконливу реконструкцію Live AID, яка по суті повертає глядача саме в ті роки, на той знаменитий виступ Queen.
Все в картині веде саме до цього моменту, коли відбувається звірення реальності і кіно, міфу і правди. А шоу адже має тривати, чи не так?!
