Тарас-Тимофій Гаврилишин, або просто ТТ, — людина, яку друзі згадують як авантюриста, що мав у серці любов до гір, свободи та подорожей. Його шлях пролягав крізь Карпати, морські хвилі та, зрештою, крізь фронтові дороги. Його життя, сповнене сміливості та щирості, обірвалося 1 листопада 2022 року під ворожим артилерійським обстрілом. У його пам’ять пластуни звели туристичний прихисток на горі Парашка — місце сили, спокою і пам’яті. Про це у своєму матеріалі розповіла журналістка Української правди.
Тарас сихівчанин, у 12 років він вступив до скаутської організації “Пласт”, і з того моменту його життя стало невіддільним від мандрів. Попри любов до гір, його стихією стало море — він спеціалізувався на морському пластуванні. Згодом обрав географічний факультет, але через службу в армії довелося перервати навчання. Після демобілізації Тарас повернувся в університет і здобув диплом.
Він був інструктором із морського пластування, виживання, астрономії та навігації. Прокладав гірські маршрути в Карпатах, ночував просто неба, маючи лише спальник і сокиру під головою на випадок зустрічі з вовками.
“Ніхто краще за нього не знав, як вижити у горах в диких обставинах. У Карпатах є дуже багато туристичних шляхів, прокладених саме Тарасом. Коли він маркував свої маршрути, то жив просто неба на кариматі зі спальником та із сокирою під головою, бо могли прийти вовки“
пригадує подруга Тараса Юлія Гвоздович.
Одна з улюблених історій друзів — як він ночував біля Вигоди. Розклав вогонь, повечеряв, ліг спати. Почувши шурхіт, подумав, що це собаки й запропонував їм тушонку. Насправді то були вовки, які поїли й пішли. Тарас поклав сокиру під голову й спокійно заснув.
Окремою сторінкою його життя було кораблебудування. Він створював безпалубні човни — чайки, на одній із яких, під назвою “Спас”, ходив до Стамбула. Тарас також долучився до створення човна, на якому українці перетнули Атлантику в межах благодійної експедиції Invictus Ocean, аби зібрати кошти для реконструкції облич воїнів. Саме завдяки цій історії про Тараса дізналася його подруга Любов Цоп. Згодом вони стали близькими друзями, і з того часу їхній зв’язок не переривався.
Із початком повномасштабного вторгнення Тарас добровільно пішов захищати Україну. Служив у 45 окремій артилерійській бригаді, брав участь у звільненні правобережжя Херсонщини, був одним із перших, хто працював із артилерійською системою HIMARS. Його навички пластуна стали безцінними: він навчав побратимів орієнтуватися на місцевості та користуватись мапами без GPS.
“Вже після смерті Тараса я познайомилася з його побратимами й командиром. Вони розповідали, що ТТ навчив цілий батальйон користуватися звичайними картами за відсутності Google Maps та правильно проходити різні ландшафти. Командир казав, що коли батальйон рухався бездоріжжям, то пройшов без жодних втрат, яких вони могли б зазнати від мін“
згадує Юлія Гвоздович
Любов бачила Тараса востаннє за два дні до його загибелі. Вони обіймались на прощання — щиро і тепло. 1 листопада 2022 року у селі Новоолександрівка він загинув під мінометним обстрілом. Йому було лише 37.
Пластуни зустріли тіло Тараса біля львівського моргу вночі. Вони стояли, згадували історії, мовчали і сміялися крізь сльози. Це було прощання, сповнене гідності. Ідея створити прихисток на Парашці виникла невипадково. Тарас колись сказав побратимам:
“Якщо я загину, поховайте мене на Парашці”. Вони посміялися й сказали, що не робитимуть цього. Тоді ТТ пожартував, щоб хоча б палець туди віднесли. Але загалом прихисток у горах – то було його бажання“
У квітні 2023 року команда з 10 пластунів взялася до роботи. Після узгодження з місцевою владою й нацпарком, відкрили збір коштів. За три місяці зібрали понад мільйон гривень. Попри складнощі, затримки та чутки, будівництво стартувало у вересні.
Понад 500 волонтерів допомагали прокладати шлях, нести матеріали, будувати. Будівництво тривало до листопада, і 25-го числа прихисток відкрився. Уперше вночі там вже ночували туристи.
Прихисток має площу 70 кв. м. Його туристична частина завжди відкрита — без замків. Є тераса, лави, спальні місця на 10 людей, а за потреби — втричі більше. На горищі — балка, з якої, за уявленням друзів, Тарас стежить за кожним, хто приходить. Вони навіть вітаються з ним, коли заходять.
Тут залишають їжу, прапори, фотографії, а також відгуки. Туристи самі започаткували зошит для побажань. Згодом з’явилася велика книга з дерев’яною обкладинкою. Її першими підписали мама і сестра Тараса.
Тут знаходять притулок військові, жінки, які втратили коханих, і звичайні мандрівники. Це місце — про тепло, пам’ять і підтримку.
Навіть мама Тараса, попри проблеми з коліном, піднялася до прихистку влітку 2024-го, вона казала: “Я не знаю, коли ще буде нагода піти в гори, тому йтиму“. Останню пару берців Тараса пластуни закопали поруч із прихистком. Його слід — у кожній балці, у кожному камені, у кожному подиху вітру на Парашці.
“Моя подруга – психологиня. Коли ми збудували прихисток, вона сказала, що це дуже добре. Це була наша терапія, наш спосіб прожити горе. Так ми виконали бажання Тараса і відпустили його“
додає Юлія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пластуни розпочнуть будівництво гірського прихистку в пам’ять про сихівчанина
