Юрій Вербицький став першою жертвою злочинного режиму під час Революції Гідності, чиє вбивство шокувало країну. За образом героя стоїть глибокий науковець-сейсмолог, люблячий батько та досвідчений альпініст, для якого внутрішня свобода була понад усе. Як гірський гарт допоміг йому вистояти у найтемнішу ніч і ким він був до того, як став символом боротьби, читайте у матеріалі “Сихів.Медіа” із лекції співробітниці Музею Гідності у Львові Олени Чебелюк.
Особисте життя: родина, кохання та наука
Юрій Вербицький народився 25 серпня 1963 року у Львові у сімʼї науковців. Батько-геофізик та мати-геодезист змалку брали синів в експедиції, тому вибір професії був майже зумовленим.
Після школи він вступив у Львівську Політехніку на факультет геодезії на спеціальність прикладної геодезії. На початку 80-х років під час навчання в університеті чоловік зацікавився програмуванням. Один з його університетських друзів пригадує, як приблизно у 1982-му році на парі з наукового комунізму Юра зачитувався великими томами про програмування, які привозили з Москви чи Польщі. Він починав з базових мов, таких як Pascal і дійшов до С++.
Як і батько, Юрій захистив дисертацію і став кандидатом фізико-математичних наук.
Юрій був інженером-геодезистом, працював у Львові у відділені сейсмічності Карпатського відділення в Інституті геодезії Академії наук України. Його діяльність полягала у створенні програмного забезпечення для станції, у якій він працював. Він любив свою роботу і був вправним у ній. Всі колеги відмічали, що Юрій дуже відповідально ставився до своєї роботи і був готовий допомогти вирішити складні задачі навіть вночі.
Юрій Вербицький був одружений двічі. З першою дружиною Зоряною чоловік одружився невдовзі після завершення університету. Через декілька років у них народилася донька Уляна. Юра дуже любив свою доньку. На жаль, шлюб розпався, але вони підтримували хороший звʼязок. У 1997 році Юрій Вербицький познайомився з Яриною на курсах з англійської. Різниця між ними була у 10 років. Ярина була здивована, дізнавшись про вік Юрія, тому що думала, що вони однолітки. Через декілька років вони одружились.
Альпінізм – проти злоби і ненависті
Юрій був різносторонньою людиною. Захоплювався багатьма речами, але найбільше горами. Гори були його найбільшою пристрастю ще зі студентських років у Львівській політехніці. Звичайний спортивний гурток відкрив для нього шлях, який згодом привів його на висоту майже 5 000 метрів. Юрій був надзвичайно вправним альпіністом і фактично мав розряд майстра спорту: підкорював висоти Кавказу та рідних Карпат. Друзі та колеги згадують Юрія як неймовірно витривалу людину: він міг пройти 30 кілометрів за день із рюкзаком вагою 35-40 кілограмів, для нього це не було проблемою.
У ті часи альпінізм вимагав не лише сили і витривалості, а й винахідливості, оскільки спеціалізованого легкого спорядження тоді просто не було. Палатки шили з брезенту, рюкзаки були непідйомними. Тоді Юрій разом з братом Сергієм власноруч шили спорядження з парашутної тканини. Кожна лямка на його рюкзаку була пришита власноруч.
Попри суворі умови походів Юрій завжди залишався собою — людиною з особливим почуттям гумору. Його друзі згадують один випадок на Кавказі, коли вони були на висоті 4000 км, де кожен грам у рюкзаку на вагу золота, Юрій раптом дістав… плин для миття посуду, бо порядок і чистота були для нього важливими всюди.
Якщо на складні сходження Кавказу Юрій йшов лише з людьми, то рідні Карпати він підкорював разом зі своєю собакою, яку звали Альп. Для свого чотирилапого друга він не шкодував сил: наприклад, якщо альпініст збирався у п’ятиденний похід, то він ніс додаткові 5 кілограмів корму для собаки у своєму наплічнику.
Проте гори дарували Юрію не лише краєвиди, а й найважчі випробування. У 2008 році на висоті 4 200 метрів стався нещасний випадок: Юрій зірвався і впав із шестиметрової висоти. Удар був такої сили, що стопа була фактично роздроблена. Рятувальна операція тривала майже дві доби — сорок вісім годин нестерпного болю, поки напарники та рятувальники спускали його до базового табору. Здавалося б, після такої травми про альпінізм можна забути, але тут проявився справжній характер Вербицького.
Після лікарні та гіпсу почалася виснажлива реабілітація. Юрій буквально заново вчив ногу працювати: через їзду на велосипеді і піші прогулянки. Результат приголомшив усіх: вже наступного року він повернувся в Карпати, а ще через рік — знову стояв на висоті 4 000 метрів на Кавказі.
Гори навчили Юрія Вербицького бути витривалим, допомагати іншим і ніколи не відступати перед труднощами. Саме цей альпіністський гарт він приніс із собою на Майдан, де його життєвий шлях став частиною нашої великої історії.
«Захід — це не шоколад, але там є свобода»: шлях Юрія Вербицького на Майдані
Побиття студентів у листопаді 2013-го стало для Юрія Вербицького точкою неповернення. Людина глибокого інтелекту та спокійного характеру, він був до глибини душі обурений несправедливістю. Початок грудня став для Юрія визначальним: він поїхав до Києва захищати свою наукову дисертацію. Саме тоді він вперше відчув атмосферу грудневого Майдану і зрозумів, що саме тут і зараз вирішується майбутнє України.
Юрій обрав для себе найважчу «зміну» — він приходив на Майдан переважно вночі. Поки вдень площу заповнювали тисячі людей, вночі захисників лишалося обмаль, і Вербицький вважав своєю особистою відповідальністю бути присутнім саме тоді, коли підтримка найбільш необхідна.
Він був щирим патріотом, гостро відчував російську загрозу і боявся інтеграції України в «минуле». Друзі згадують його слова: «Або ти українець і прагнеш жити в нормальній державі, або ти вада». «Нас вже зробили дурними. Якщо нічого не робити, ми завжди будемо ходити в ярмі», — казав Вербицький. При цьому він критично ставився до політиків і мав дар переконувати людей: після розмови з ним навіть провокатори та «горе-патріоти» розверталися і йшли геть. Юрій часто повторював влучну метафору: «Захід — це не шоколадка, але там тобі принаймні дають право сказати, що це не шоколад».
Попри прихильність до радикальних змін у державі, сам Юрій залишався прихильником мирного протесту. Він не кидав коктейлів Молотова, але допомагав інженерам робити катапульту.
Трагічна розв’язка почалася в ніч на 20 січня на вулиці Грушевського. У той час силовики вже почали прицільно стріляти по очах протестувальників і використовувати російські світло-шумові гранати з отруйним газом. Аби перетворити ці гранати на бойові, до них примотували цвяхи та болти. Одна з таких гранат вибухнула прямо біля Юрія. Осколки поранили йому очі. Лікар на Майдані оглянув його і виніс вердикт: щоб врятувати зір, потрібна негайна госпіталізація у спеціалізовану клініку.
Поранення очей, отримане Юрієм на барикадах Грушевського, стало початком фатального ланцюга подій. По Майдану поширили заклик про допомогу: потрібен був волонтер із власним авто, щоб доставити пораненого до лікарні. На цей заклик відгукнувся громадський активіст та журналіст Ігор Луценко. На той момент вони ще не знали, що їхні мобільні телефони прослуховуються міліцією. Щойно Ігор зголосився допомогти, силовики передали інформацію бандам, які вже чекали під стінами офтальмологічної клініки.
Юрій ледь встиг зняти куртку в кабінеті лікаря, як до приміщення увірвалися невідомі. Обох чоловіків схопили, заштовхнули в мікроавтобус і вивезли в ліс. Там почалося найстрашніше — катування. Ігор Луценко пізніше свідчив у суді, що чув, як жорстоко били Юрія. Коли викрадачі дізналися, що Вербицький зі Львова, агресія стала неконтрольованою.
Останньою людиною, з якою Юрій встиг поговорити перед зникненням, була його донька — він зателефонував їй ще з машини, повідомивши, що їде до лікарні. Більше його телефон не відповідав. Наступного дня Ігоря Луценка, якого вивезли в інший ліс, відпустили. Побитий, він зумів дійти до людей і відразу написав у соцмережах: «Зі мною був чоловік на ім’я Юра, його треба терміново шукати!».
Юрія знайшли лісники біля села Гнідин. Він лежав на снігу без верхнього одягу. Тієї ночі стовпчик термометра опустився нижче мінус десяти градусів. Експертиза згодом встановила страшні факти: у чоловіка було зламано 13 ребер, роздроблена грудна, перебиті ноги та пошкоджені внутрішні органи. На тілі не знайшли слідів спроб зігрітися чи повзти — Юрія викинули в лісі або вже мертвим, або в стані глибокої непритомності після катувань.
Його брат згодом скаже, що Юрій був найбільш витривалою людиною, яку він знав. Багаторічний досвід альпініста, здатність терпіти біль і долати надскладні маршрути давали йому хоча б мінімальний шанс вижити в ту крижану ніч. Але кати не залишили йому жодного шансу.
На відміну від багатьох інших справ Майдану, злочин проти Юрія Вербицького був розслідуваний детально. Слідчі встановили імена всіх причетних — від міліціонерів, які прослуховували телефони, до бандитів, що безпосередньо вчиняли вбивство. Дехто з них вже отримав судові вироки, хоча для рідних Юрія та всього суспільства питання повної справедливості залишається відкритим.
Найкраща пам’ять про Юрія — це не холодний граніт, а наша небайдужість. Історія сейсмолога, який підкорював вершини й не схилив голови перед ворогом, доводить: свобода — це не даність, а щоденний вибір людини, яка має честь називатися українцем.
Влада Лаврусь
Фото: Цифровий Архів Майдану
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Цей простір буде жити”: як на Сихові облаштовують Сквер імені Олега Бабія
