Звичні назви вулиць ми сприймаємо як щось буденне — вони просто вказують дорогу. Але за кожною з них приховується історія, ім’я, вчинок чи ідея. Чи знаєте ви, ким були ті люди, чиї прізвища щодня бачимо на табличках? Пропонуємо вам 10 фактів про постатей, на честь яких названі вулиці Сихівського району.
Михайло Драґан — відомий український мистецтвознавець, дослідник стародавнього українського мистецтва та доктор філософії.
Уродженець сучасного міста Борислав, жив у Львові та у різний час працював у Національному музеї, музеї Львівської Богословської академії та у Львівській філії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Протягом усієї наукової діяльності писав статті про архітектуру, досліджував українські ікони, дерев’яні церкви та багато подорожував Європою. Його сім’ю було репресовано і вислано на 10 років поселення у Казахстан.
Написав відому велику роботу “Українські деревляні церкви”, яка була першою на західноукраїнських землях монографією з історії українського мистецтва.
“Не одна чудова ікона завдяки цим моїм поїздкам знайшлася відтак в музею. На жаль, ще величезна кількість таких різних пам’яток пропадає по всяких закутках, не сповняючи в церквах вже ніякої служби. У музеї такі ікони мали би велике своє культурне значення. Скільки слів і переконуючих аргументів треба було стратити, щоб у дуже рідких випадках переконати про необхідність передати ікони до музею за відповідною винагородою… Такого чудового дерев’яного будівництва як ми, має мало який народ у світі… Прийде час, що ми будемо гордитися тим будівництвом, і була б велика шкода, якби тоді не було вже що й показати із нашої старовини” — писав він.
Останньою великою роботою вченого було вивчення царських врат українських іконостасів, насамперед з музейної колекції, результатом чого стали каталог збірки та монографія, посмертно видана у 1970 році під назвою “Українська декоративна різьба XVI—XVIII ст”.
Сергій Литвиненко — український скульптор, хорунжий Армії УНР. Автор надгробка Івана Франка на Личаківському цвинтарі.
У 1930 року Литвиненко переїхав до Львова і згодом став найвидатнішим скульптором міжвоєнного періоду на теренах Західної України. Найвизначніший його пам’ятник — Іванові Франкові, завершений у 1933 році, а розпочатий у 1926. Литвиненко був у спілці радянських художників України та очолював скульптурно-керамічну фабрику.
У 1944 з сім’єю мігрує до Німеччини, а у 1949 до США. Там утворюється “об’єднання митців-українців в Америці”, і першим його головою стає саме Сергій Литвиненко. Одночасно він був головою Українського літературно-мистецького клубу у Нью-Йорку та викладачем в Українському інституті пластичного мистецтва. З цього періоду відома ціла галерея його живописних портретів.
Ярослав Гашек — чеський письменник, сатирик, відомий насамперед як автор антивоєнного роману “Пригоди бравого вояка Швейка”, що став класикою світової літератури.
Писав фейлетони, короткі оповідання, сатиричні нариси — часто з елементами гротеску та абсурду. Його перші твори з’являлися в гумористичних журналах, зокрема у виданні Karikatury. Став популярним у празьких літературних і позалітературних колах як представник літературної богеми.
У 1921 розпочав роботу над головним твором свого життя — романом про Швейка, що висміює абсурд військової бюрократії, цинізм влади та загальну безглуздість війни. Встиг написати чотири частини з запланованих шести — роман залишився незавершеним через його смерть.
Михайло Максимович — український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, перший ректор Київського університету. Один із перших дослідників української мови, фольклору та історії.
Максимович був пристрасним шанувальником української культури та мови. Він активно збирав і публікував народні пісні, думи, прислів’я, які стали основою для подальших фольклористичних та наукових досліджень. Підтримував тісні творчі та особисті зв’язки з провідними діячами української культури, зокрема Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим.
Як мовознавець Максимович опублікував низку праць, присвячених класифікації слов’янських мов. Він є автором збірки “Українські народні пісні”, а також досліджував і видавав найдавніші літературні пам’ятки Київської Русі, зокрема “Руську Правду” та “Повість минулих літ”. Перекладав псалми українською мовою, писав вірші, серед яких — “Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна”, присвячений Тарасові Шевченку.
Максимович послідовно відстоював спадкоємність між княжою добою та козацько-гетьманською традицією в українській історії. Цій темі він присвятив численні розвідки, статті, критичні замітки. Він також став першим істориком давнього Києва, написавши про нього 25 окремих статей.
Олександр Мишуга — український оперний співак і вокальний педагог, який здобув визнання не лише в Україні, а й за її межами.
Змалечку Мишуга мріяв стати співаком. У 1878 році він познайомився з Валерієм Висоцьким — найшанованішим на той час педагогом співу у Львові, під чиїм керівництвом навчалася також Соломія Крушельницька. Талант і працьовитість Мишуги швидко дали свої плоди: вже через три роки він дебютував у Львові в опері Станіслава Монюшка “Страшний двір”, де виконав головну партію й одразу ж підкорив публіку та музичних критиків.
Мишуга вирушив до Італії — батьківщини оперного мистецтва. Там він пройшов підготовку й незабаром блискуче дебютував на італійській сцені. Його успіх був миттєвим — співаку почали надходити запрошення з найкращих театрів Європи.
Крім сценічної діяльності, Мишуга також зробив вагомий внесок у розвиток української культури. Завдяки його фінансовій підтримці у 1896 році вийшла друком поетична збірка Івана Франка “Зів’яле листя”.
Карло Мікльош — український футболіст, суддя і футбольний функціонер.
Карло Мікльош (21.06.1915 — 31.05.2003) — легендарний львівський футболіст, організатор і творець перемог “Карпат”. Розпочав свій шлях у спорті ще у 17 років. У 1932 році він приєднався до львівської команди Спортового Товариства “Україна”, але через урядову заборону учням виступати за дорослі команди був змушений грати під вигаданим прізвищем “Кльош”. Незважаючи на скромні фізичні дані, Мікльош відзначався блискучим баченням поля, комбінаційною грою та точними пасами, а також часто виконував пенальті завдяки влучному удару.
Був свідком ліквідації українських спортивних клубів у 1939 році та їхнього короткого відродження за часів німецької окупації. Після війни Мікльош грав у складі “Динамо” та “Спартака”, з яким здобув визнання на всесоюзному рівні, перш ніж завершити кар’єру.
Данило Танякевич — український греко-католицький священник, громадсько-політичний діяч-народовець, публіцист та почесний член “Просвіти”.
Організатор таємних товариств української учнівської та студентської молоді “Громади”, що стали школою виховання української національної еліти. Танячкевич активно пропагував мандрівки Україною як спосіб пізнання батьківщини та самовдосконалення. У 1878 році він видав дві брошури для школярів і студентів, закликаючи їх не лише вчитися, а й відкривати для себе рідний край. Усе це — під псевдонімами “Дядько Данило” та “Будеволя”.
Виступив на захист арештованих І. Франка, М. Павлика та інших у справі “соціалістів”, а також вісімнадцятьох семінарістів-народовців, які навчали народні маси українській мові.
У 1880-х роках він заснував мережу ощадно-позичкових кас під назвою “Правди”, фактично започаткувавши на галицьких землях кооперативний рух. Його мета була проста й водночас революційна — дати селянам інструмент економічної самостійності, убезпечити їх від лихварів і допомогти стати господарями на власній землі.
Еммануїл Мисько — український скульптор, народний художник УРСР, член Академії мистецтв України та лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка.
Родом із Польщі, проте все його життя й творча діяльність були тісно пов’язані зі Львовом. Тут він здобув художню освіту, закінчивши Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Як скульптор, Мисько прославився у жанрі портретної пластики другої половини XX століття, створивши галерею портретів відомих науковців, митців, письменників і громадських діячів. У його доробку близько двохсот п’ятдесяти скульптурних портретів.
Ініціював конференції, під час яких відкривали заборонені раніше імена у мистецтві, відверто говорили про модернізм, Олену Кульчицьку, Михайла Бойчука та інші постаті.
Багато років очолював Львівську організацію Спілки художників України, а наприкінці 1980-х став керівником Фонду культури. Мисько був одним із засновників і академіком Академії мистецтв України, а також входив до складу комітетів республіканських художніх виставок у 1976 і 1980 роках.
Більше десяти років він очолював Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, що нині має назву Львівська національна академія мистецтв.
Богдан-Ігор Антонич — український поет, прозаїк, перекладач та літературознавець.
Народжений у лемківському краю, уже у 1931 році надрукував перші вірші в пластовому журналі “Вогні”. За коротке життя Антонич встиг розгорнути багатогранний талант: писав поезії, прозу, рецензії, сатиричні фейлетони, перекладав, редагував журнали “Дажбог” і “Карби”, малював, грав на скрипці й навіть мріяв стати композитором.
Його поезія — це вибух образів, сплетіння язичницьких міфів, музики, кольору та філософії життя. Міфотворець і візіонер, Антонич мислив світ як живий організм, де природа і слово мають єдину душу.
Заборонений у радянські часи як “містик”, він був відкритий наново у 1960-х: спершу через українську газету в Польщі, а потім завдяки львівській інтелігенції та молодіжному клубу “Пролісок”. Антонич став відкриттям на рівні Вітмена і Тичини — співцем світлого пантеїзму, для якого слово — це не лише форма, а енергія життя.
Іван Чмола — український військовий та педагогічний діяч у Галичині, один з основоположників Пласту та стрілецького руху, старшина Легіону УСС, згодом організатор і полковник Січових Стрільців у Києві, командант куреня та коша Січових стрільців.
Одна з ключових, але маловідомих постатей української історії, особливо у сфері виховання молоді. Саме він став одним із засновників українського пластового руху — національної скаутської організації, що виникла на початку XX століття. У 1911 році, ще задовго до офіційного створення “Пласту”, Чмола почав формувати перші скаутські гуртки серед української молоді у Львові, використовуючи елементи британської системи Бейдена-Павелла, але пристосовані до українського національного духу.
Найцікавіше, що Іван Чмола не просто розробив програму фізичного, морального та патріотичного гарту — він особисто жив за цими принципами. Як офіцер Українських січових стрільців та пізніше Армії УНР, він поєднував пластову ідею з практичним бойовим досвідом. У міжвоєнний період Чмола зосередився на вихованні нових поколінь пластунів, вбачаючи в цьому ключ до збереження національної ідентичності. Його активна діяльність не залишилася непоміченою — у 1941 році радянська влада заарештувала його, а згодом стратила.
Анна Баранчук
