Сьогодні, 6 липня, виповнюється 2 роки з дня загибелі старшого солдата, стрільця зенітника 80-ї десантно-штурмової бригади Олександра Спринчане. На початку повномасштабного вторгнення він знову пішов воювати, не чекаючи повістки і віддав життя за свободу нашої країни. Сихівчанка Богдана, дружина захисника, розповіла нам їхню історію кохання.
2017 рік – У нас було буквально 3 побачення перед його виїздом на нуль
Ми з чоловіком познайомились у 2017 році. Він саме мав їхати на передову, а я трішки волонтерила. Мене дуже дратувала байдужість людей до війни, і я вирішила, що у мене буде тільки чоловік-воїн. Ми познайомилися у соцмережах, спочатку трохи спілкувались, потім перестали через певні причини. У липні він знову написав, і ми одразу почали стосунки, відчуваючи шалену прив’язаність один до одного. У нас було буквально 3 побачення перед його виїздом на нуль.
Перше побачення було у Чернівцях, звідки він родом, потім він приїхав до мене. На третьому побаченні я вже відправляла його на війну. Пів року, поки він був там, ми безперервно були на зв’язку, переписуючись 24 години на добу. І навіть цього часу нам було недостатньо.
2018 рік – З того моменту почався наш період адаптації у суспільстві
У березні 2018 року у нього закінчився контракт. Службу він розпочав у 2014 році, вважаючи це обов’язком кожного свідомого чоловіка. За роки служби він кілька разів виїжджав на нуль.
У березні 2018 він попросив мене зустріти його в Харкові, оскільки пів року перебував у лісопосадці на Луганщині і хвилювався, як почуватиметься у великому місті. Я з радістю поїхала його зустрічати. Разом із собою він привіз бойового кота на ім’я Псіх, якого всі хлопці дуже любили, але Псіх обрав собі мого Сашу за господаря. Кіт боявся обстрілів і завжди ховався в обіймах Саші.
З того моменту почався наш період адаптації у суспільстві. Спочатку Саші було важко, і мені важко було підібрати підхід до нього, але разом ми впоралися. Я зрозуміла, що він комфортно почувається на природі, у спокої. Тому ми регулярно подорожували, гуляли лісами, ходили на озера, річки.
У нього було два найбільших захоплення: риболовля та збирання грибів. Він міг безперервно розмовляти на ці теми і з нетерпінням чекав вихідних, щоб займатися улюбленими справами.
Одного разу, коли ми були на озері, він сказав мені: “Котик, я так дякую тобі, що ми ходимо на риболовлю, ти не уявляєш, то як лікарство для мене”. Тоді я поставила все в своєму житті на паузу і віддалась повністю своєму чоловіку. Мене завжди питались побратими, як я могла полюбити риболовлю, а я всім відповідала, що люблю свого чоловіка і, відповідно, полюбила все, що він потребував.
2020 рік – Ми будували свою маленьку сім’ю і рухалися до цієї мрії
У 2018 році, коли у Саші закінчився контракт, він чітко знав, що більше не хоче продовжувати службу. Він мріяв про сімейне життя і будиночок за містом. Ми будували свою маленьку сім’ю і рухалися до цієї мрії.
У 2020 році ми одружилися. Під час карантину коронавірусу ми відмовилися від святкувань і вирішили присвятити цей час лише собі.
Коли ми тільки почали спілкуватися, я поїхала з подругою на море в Бердянськ. Саша мріяв про тихий пляж без людей, лише ми вдвох. У Бердянську я знайшла таке місце на косі Бердянській. Тому, після одруження, ми одразу поїхали туди.
Кожного літа ми відпочивали в Бердянську, і це місце зберігає найбільше наших спогадів. Там була наша весільна фотосесія і перша річниця одруження. Зараз болить, що не можу поїхати туди і відчути все це. Найболючіше те, що липень був нашим особливим місяцем: ми почали стосунки в липні, одружилися в липні, відпочивали на морі в липні. І в липні він загинув, буквально за декілька днів до нашої річниці.
24 лютого 2022 року – Початок повномасштабної війни та повернення до служби
Коли почалося наближення повномасштабного вторгнення, у Саші з’явилося відчуття, що доведеться повернутися на службу. Як резервіст, він знав, що при ускладненні на фронті його викличуть. Він почав зідзвонюватися з побратимами, які мали такі ж передчуття. Вони обговорювали куди підуть і обмінювалися новинами.
24 лютого ми довго не спали, він не міг заснути, його тривожило. Заснули лише близько 7 ранку, але нас розбудила мама з криком, що бомблять Україну. Саша одразу піднявся. Побратими, які були за кордоном, терміново поверталися на фронт. Я сказала йому, що якщо він йде, то й я з ним. І якщо раніше він був проти жінок на службі, то цього разу погодився.
Разом ми прийшли у військкомат. Його впізнали, зраділи, що він повернувся, і одразу забрали. Він сказав, що його жінка теж хоче йти. Вони переглянули мої документи, сказали, що я підходжу, але була вакансія лише у військовій частині, а я хотіла їхати з ним. Тому я відмовилася і зайнялася волонтерством, допомагаючи його підрозділу.
2022 рік – бої на Херсонському та Донецькому напрямках
Спочатку він перебував на Херсонському напрямку, і в той час я ще була більш-менш спокійна. У нас був нормальний зв’язок, і я знала, що з ним все в порядку. Я пишалася тим, що він звільняє Херсонщину.
Потім одного дня він сказав, що пропаде зі зв’язку через переміщення. Я не чула його сім днів, і це майже зводило мене з розуму, у мене вже були найстрашніші думки. Коли він нарешті вийшов на зв’язок, повідомив, що знаходиться на Донецькому напрямку, на кордоні Донеччини і Луганщини. По карті бойових дій я зрозуміла, що ця територія перебуває в напівкільці, що мене дуже лякало.
На Донеччині він перебував близько 2,5 місяців, і за цей час я мала змогу говорити з ним раз на 7-10 днів. Це були короткі розмови або повідомлення, що він живий. Відтоді, як він туди поїхав, в мене з’явилися дуже страшні передчуття. Кожного дня я уявляла, як спускається дрон, і я падаю на коліна біля ями. Я намагалася вірити, що просто сходжу з розуму.
Ці передчуття мене знищували, і мені було дивно, що він, перебуваючи в такому пеклі, завжди намагався тримати позитив. Він фотографував собачок, котиків, знаючи мою слабкість до тварин. Навіть хотів когось забрати з передової додому. Я чула від його побратимів, що він завжди посміхався, навіть у найскладніших ситуаціях. Його посмішка асоціюється у всіх з щирою радістю.
Одного разу я прийшла на зустріч з отцем, розповіла про свої думки і переживання. Він намагався мене заспокоїти, казав довіритись Господу. Але через декілька днів мій чоловік загинув.
6 липня 2022 року – Олександр Спринчане, позивний Грізлі, загинув біля села Верхньокам’янське на Донеччині
5 липня, день перед його загибеллю, я не могла знайти собі місця. Все, що я робила, не приносило спокою. 6 липня, у день його загибелі, я була в храмі, приймала причастя. У своїх думках я сказала: “Господи, це причастя я приймаю за свого чоловіка, замість нього. Будь ласка, збережи його”. І в ту хвилину він загинув.
Про його загибель я дізналася ввечері від його батька, коли до них додому прийшли з військкомату. Це був невимовний біль. Перше, що я зробила, – пішла у гарнізонний храм. Там вже не було отців, лише хлопчина, який прислуговував. Я сказала йому, що у мене загинув чоловік, і запитала, що мені робити. Він посадив мене, приніс води і побіг терміново телефонувати священнику. Вони намагалися мене заспокоїти.
Прощання із Олександром
Далі почалися організаційні моменти, які я майже не пам’ятаю. Я довго добивалася дозволу на опізнання у морзі. Мене не хотіли впускати, але зрештою дозволили.
Я знала, що він би мучився, залишивши мене одну, тому було важливо, щоб його душа знайшла спокій. Я хотіла з ним поговорити, і нам дали лише дві хвилини. Я сказала: “Котичок, я справлюся, добре, відпочивай”. Ці слова і змушують мене рухатися далі.
Він дуже любив риболовлю, тому на могилі я поставила його фотографію з найбільшою рибою, яку він зловив. Це показує, що він був не лише воїном, а й людиною, яка мріяла жити і будувати сім’ю.
На превеликий жаль у нас спільних дітей немає, однак в чоловіка підростає син від першого шлюбу. Хочу вірити, що він буде після мене нести гідну пам’ять про нього і буде прикладом для цієї країни.
2024 рік – Спогади про Олександра
Це безмежно добра, світла, щира, любляча людина. Він яскравіший сонця, я таких людей в цьому світі не зустрічала. Для мене це не просто втрата. Там разом з ним похована більша частина мене. А інша частина намагається зрозуміти як далі жити і як ще закарбувати його ім’я.
Я безмежно люблю говорити про нього. Я так люблю, коли хтось в мене про нього розпитує. І як я починаю розказувати, мені важко зупинитись. Наше кохання почалось з війни і хоч війна його забрала, кохання до нього буде жити вічно. Ми розділяли разом все, і кожну хвилину життя проживали разом. Нам було безмежно комфортно разом і зараз я почуваюсь надзвичайно самотньо. Я б могла ще дуже багато розказувати і можливо б, когось ця історія б розчулила.
Але сьогодні я просто хочу, щоб люди згадали його ім’я і зрозуміли,що це не просто ім’я, це цілий світ. І він погас в такому молодому віці (ред. 28 років) за вільну Україну. І як би мені боляче не було, я пишаюсь ним, пишаюсь його мужністю, відвагою, силою. Пишаюсь, що він Воїн. Може життя продовжується завдяки йому, тепер моєму Ангелу.
Старший солдат Спринчане посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Поховали захисника на Марсовому полі у Львові. У Олександра залишилися батьки, дружина і син.
Катерирна Гавуляк
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Кохання і відстань”: втрата коханого на фронті та життя Анни Каражі під час війни
