«Ми були проти диктатури»: спогади учасників Революції Гідності

Опубліковано:
Фото: іnforesist.org

Спочатку вони вийшли на Майдан відстоювати свободу і гідність, а згодом зі зброєю в руках пішли захищати країну. 21 листопада минає 13 років від початку Євромайдану чи Революції Гідності – масові громадянські протести в Україні, що розпочалися через рішення уряду призупинити підготовку до угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

У День Гідності і Свободи ми підготували спогади та рефлекції учасників Майдану, для яких боротьба за свободу не завершилася у 2014 році, а триває досі.

Ігор Фльорко – учасник Революції Гідності, один з тих 18-річних юнаків, які перебували на вулиці Інститутській під час розстрілів і яких згодом назвали «янголами Інститутської», боєць полку «Азову»

Я вийшов на Майдан із простої причини – відчував гостру несправедливість через те, що побили беззахисних студентів за їхнє волевиявлення та прагнення до євроінтеграції.

Питання Європи та європейських цінностей тоді мене не дуже хвилювали. Значно більше – те, що скривдили невинних і беззахисних людей. Серед них був мій побратим Ігор Галушка з «Азову». Його слова та позиція стали тим аргументом, який переконав і мене їхати на Майдан. Розуміння подальших цінностей і їхньої важливості прийшло вже згодом – під час Революції та після неї.

Ми були проти диктатури, не хотіли, щоб в Україні викорінювали таке поняття, як свобода слова. Я не хотів такої долі ні для себе, ні для близьких, ні для майбутніх поколінь. Тому виступив проти дій президента Януковича. Але з часом, коли розумієш, що серед силовиків, які розстрілювали майданівців, були структури та спецпідрозділи з Росії, усвідомлюєш: ми зробили набагато більше, ніж просто усунули Януковича. Ми дали Росії чітко зрозуміти, що нам із нею не по дорозі.

Глибоко переконаний, що те, що зробив Майдан, дало нам змогу сьогодні не перебувати під куполом Росії, не жити в її культурному просторі і не піддаватися культурній експансії, яка тривала десятиліттями. Якби не Майдан, АТО, а згодом і повномасштабна війна, то зараз ми слухали б Лєпса чи нових російських виконавців, дивилися б їхнє телебачення і читали їхні книжки. Так, можливо, був би мир, але чи потрібен нам такий мир? Думаю, що ні.

Поняття гідності не може змінюватися. Для мене гідність – це не лише бажання кращих змін для себе та країни, а й рішучі дії, щоб втілити ці бажання в життя. Людина, яка хоче, щоб у країні було краще, – це добре. Але чи близьке їй поняття гідності, якщо вона нічого для цього не робить, просто сидить удома й на все скаржиться? Питання риторичне.

Гідність – це про людей, які прагнуть змін і втілюють їх у життя, ризикуючи здоров’ям, а інколи й життям. Саме такими були люди, які виходили на Майдан: вони не мовчали, а діяли і робили все заради змін.

Звісно, боротьба за ці цінності триває досі. Усе взаємопов’язане, і не можна відокремлювати боротьбу на Майдані від захисту східних регіонів України під час АТО чи від нинішнього відбиття повномасштабного вторгнення. Через усе це проходить один лейтмотив – ніколи знову. Тобто ніколи знову разом із Росією, а якомога далі від неї. Адже для нас важливі свобода слова та волевиявлення, а диктатура і тиранія – абсолютно чужі.

Участь у Революції Гідності та рішення долучитися до війська також взаємопов’язані, адже кожна людина хоче бути послідовною у своїх рішеннях. Так було і в мене. Я навіть не уявляв, як після того, як на Майдані намагався долучитися до творення історії, зможу просто сидіти і спостерігати за подіями. Це було не для мене.

Найбільше мені закарбувався в пам’яті момент, коли 21 чи 22 лютого 2014 року, вже після подій на Інститутській, несли труни із загиблими хлопцями-мітингувальниками. Тоді починаєш усвідомлювати, що насправді відбулося і яку жертву приніс український народ. Коли бачиш, як виносять десятки людей, які ще донедавна жили, творили, мріяли про кращу Україну, а тепер віддали за неї життя, і водночас лунає пісня «Пливе кача» – це момент, який запам’ятався найбільше.

Багато буремних подій лютого я вже не пам’ятаю, адже через стрес чимало моментів стерлися з пам’яті. Але цього епізоду не забуду ніколи.

Василь Галамай – учасник Революції Гідності, співзасновник ветеранської ініціативи “Твоя кров рятує”, ветеран російсько-української війни, Командир взводу “Нахтігаль”

Події на Майдані – надзвичайно важливий етап у новітній історії України. Вони показали, що наш народ готовий відстоювати свою незалежність, іти на великі ризики, проявляти жертовність і згуртованість заради своєї країни.

Мені запам’яталося, як незнайомі люди рятували поранених під час обстрілів. Це було надзвичайно потужно. Маємо пам’ятати, що саме після Майдану хлопці, які там стояли, одними з перших добровільно пішли на фронт боронити нашу країну на східних теренах.

Події на Майдані стали переломними в нашій історії. Саме тоді ми показали, що готові відстоювати свою рівність, право на свободу вибору, не здамося і не залишимо нашу державу без захисту – ані перед злочинною та корумпованою російською владою Януковича, ані перед навалою військ Російської Федерації.

Незалежність не дається просто так — її потрібно виборювати і захищати, щоб передати нашим нащадкам незалежну соборну державу. Боротьба триває і зараз. Ми бачимо, скільки років триває російсько-українська війна, і не знаємо, коли вона закінчиться. Однак маємо гідно пройти через це випробування, виховати наступне покоління українських патріотів і власним прикладом показати, що незалежність має свою ціну. Незалежність – не подарунок долі. Ми змогли відновити її через сто років і тепер маємо зробити все, щоб зберегти нашу державність.

Ігор Шолтис – учасник Революції Гідності, ветеран російсько-української війни, співзасновник спільноти «Нахтігаль» і власник бренду одягу «Шмот»

На Майдані я не мав жодного уявлення, що буде завтра: краще чи гірше, якою має бути українська влада. Але точно не хотів жити в державі, де силовики безкарно б’ють студентів. Такої ж позиції дотримувалися мої друзі, з якими ми вирішили поїхати до Києва і взяти участь у Революції Гідності.

Революція відкрила перед нами вікно мужності. Вона показала всьому світу, що Україна – це не тільки про боксерів Кличків, футболіста Андрія Шевченка і Чорнобиль, а й про націю, здатну захищати своє, навіть якщо на нього зазіхає величезна ядерна держава.

Ми боремося за власний суверенітет і державність, адже насамперед про це була Революція Гідності. Тоді не йшлося про окремі нормативні чи правові акти. Питання було в тому, чи матиме Російська Федерація повноцінний контроль над Україною – у культурному, економічному середовищі, у сфері історичної спадщини, політиці, парламенті. 

Боротьба за державність і нашу самобутність триває і сьогодні, просто набула інших масштабів. Вона не закінчилася, а триває в серцях кожного з нас. Вона стосується абсолютно всіх сфер нашого життя: від права ветеранів на підтримку держави до виховання молодого покоління, яке не має забувати про вчинки людей, завдяки яким ми залишаємося українцями у власній країні. Ми не маємо права дозволити комусь плювати в бік тих, хто віддав найдорожче — своє життя. Мусимо зробити все від нас залежне, щоб не допустити відкату. Ми не впали на коліна і не здалися.

Павло Дьокін – учасник Революції Гідності, військовослужбовець 3-ї окремої штурмової бригади, засновник спортивного клубу «Крук»

Для мене великою несправедливістю було те, що ображали і били студентів. Я хотів справедливості. Ці події мене обурювали, тому ще 18-річним юнаком я поїхав на Майдан.

Найбільше запам’яталося 20 лютого 2014 року, коли ми опинилися в самому епіцентрі подій на вулиці Інститутській. Це не дуже приємні спогади, але пригадую, як ми з Ігорем Галушкою перебігли дорогу і лягли біля крайньої барикади, неподалік від беркутівців. Між нами вже тоді лежали загиблі хлопці.

Дорогу перебігав ще один молодий козак, але, на жаль, він так і не добіг. Коли в нього влучили пострілом у голову і він упав поруч із нами, а його очі стали скляними, я зрозумів, що теж можу загинути. Тоді стало очевидно, що це вже не просто Революція Гідності, а свого роду війна.

Піти воювати було моїм давнім і свідомим рішенням, яке я відклав на вісім років. Усі мої близькі та друзі пішли захищати країну ще у 2014 році, а я тоді облаштовував особисте життя. Але початок повномасштабного вторгнення став тією крапкою, після якої я вже не міг залишатися осторонь. Тому рішення долучитися до війська було цілком усвідомленим.

Принципи залишилися тими самими, що й на Майдані. Саме ті події мене сформували і остаточно переконали, що потрібно йти захищати свою країну.

Моє розуміння гідності, свободи та незалежності за ці роки не змінилося. Навпаки, воно лише зміцнилося. Прийшло усвідомлення, що поруч із нами живе окупант, який не дає нам спокійно жити. Зараз ми насправді переживаємо історичний момент, коли можемо щось змінити, дати відсіч ворогу, а в майбутньому розвиватися в мирному суспільстві.

Я ще не повернувся до цивільного життя, залишаюся чинним військовослужбовцем, але помічаю, що змінилася риторика у ставленні цивільних до військових. Це трохи лякає. Дивлюся на це з великим нерозумінням. Мені шкода, що цивільні люди, зокрема чоловіки, до кінця не усвідомлюють, що повномасштабна війна триває і щохвилини наші хлопці віддають найдорожче – своє життя, щоб ми могли жити і розвиватися у відносно мирних містах.

Хотілося б, щоб на державному рівні, зокрема через медіапростір, керівництво країни вміло доносити до людей правильну інформацію і мотивувати їх долучатися до війська та захищати нашу державу.

Оля Шведа

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Юрій Вовкогон: “Люди, які споживають російський контент, є посібниками окупантів”

Сихів Медіа