Жінка Україна-Всесвіт. Красуня із Сихівського району виграла цей титул!

Опубліковано:

5 листопада сихівчанка Олена Мороз здобула головну корону та почесний титул одного із найавторитетніших конкурсів краси у всьому світі “Woman of the Universe 2021”, який цьогоріч відбувався у столиці Болгарії – Софії. Олена не просто красива жінка, а й засновниця ініціативи “Ділюся дорогою”, яка має на меті популяризувати безпеку і культуру на дорозі.

Як жінка потрапила на конкурс, як готувалася і що допомогло перемогти?

Олено, як потрапили на конкурс? І як наважились, якщо це перший ваш досвід участі?

Так, це мій перший досвід. Ми з подругою разом займаємось спортом, тренуємось і я її “підбивала” стартувати зі мною напів “Iron Man” (вид тріатлону) дистанцію, а вона мене “підбивала” піти з нею на конкурс. Подруга теж вперше наважилась взяти участь. Вона подивилася на умови конкурсу, на цю мить це був Національний відбір, в межах конкурсу “Жінка-Східна Європа” і ми заповнили анкети. Так я її на тріатлон підбила, а вона мене на це.

Розкажіть про те, що вас вразило у цьому конкурсі

Для мене цей конкурс –  не про те, хто переміг чи хто програв. Такі конкурси, особливо, коли жінки вже дорослі, дають можливість налагодити нові зв`язки, знайти бізнес-партнерів чи партнерок, представити свою країну і показати, які досягнення є в нашої країни чи нашого міста, зовсім не про те, хто кращий, хто гірший. До речі, подруга моя зайняла 1 місце в конкурсі “Жінка-Східна Європа” і поїхала представляти Україну на конкурс “Місіс-Європа”. Він відбувся швидше, і там вона отримала титул найкрасивішої мами Європи.

А як у вас склалися стосунки з іншими учасницями?

Дуже теплі і класні. Ми запрошуємо одна одну в гості, тепер якщо я поїду в Японію, я точно знатиму до кого звернутись в Токіо. Там живуть учасниці японка і китайка, яка представляла Китай, але мешкає в Японії.

Ви з ними найбільше сконтактувалися?

Так, бо вони знали англійську. Багато представниць були все ж з іспаномовного світу. Я  вільно знаю англійську, а іспанська у мене на “туристичному” рівні. А багатьом учасницям англійською було важко спілкуватись.

Не було такого, як у конкурсах для юних красунь, де інші учасниці намагаються нашкодити, “насолити”?

Ні, мені розповідали ще в Україні, що буває, що тобі можуть від сукні замочок поламати, але в мене були хороші стосунки, дружній колектив, може пандемія ще й повпливала, бо багато учасниць до Болгарії, де відбувався конкурс, не добрались, адже почали закривати кордони. Я навіть прилетіла швидше на 3 доби, мала  прибути туди 1 листопада, це якраз був день збору. 27 жовтня мені і українські організатори і моя колега, яка є юристом, скинули повідомлення, що Болгарія анонсувала закриття кордонів для українців з 30 жовтня. Тоді я змінила квиток на 29 жовтня і, відповідно, спокійно собі летіла в Болгарію. Але багато учасниць так і не долетіли.

Як ви готувались до цього конкурсу?

Нас “дресирували” ходити на підборах, ми тренувались виходити, дефілювати, приїжджала Ірина Дюденко, яка робила постановки, також режисер приїжджав з Києва. Ці репетиції тривали тиждень. До фінального виходу, який мав відбутися у Оперному театрі з 10 ранку до 18 вечора були знову тренування, вальс. На Всеукраїнському відборі нас було 14 учасниць. Тут відбирали кандидатуру, яка поїде далі представляти Україну на конкурсі. Були номінації “Жінка-Східна Європа”, “Жінка-Всесвіт”, “Місіс-Всесвіт”, але це мало б бути 3 окремих повноцінних конкурси. Але це складно, бо потрібні спонсори, а важко знайти людей, які фінансуватимуть 3 окремі конкурси, тому цього року було зроблено так, що в межах одного конкурсу “Жінка-Східна Європа” виокремили 3 фіналістки. От моя подруга Зоряна, яка і запросила мене взяти участь, поїхала на “Місіс-Європа”, я рушила на “Жінка-Всесвіт”. Також планується конкурс “Місіс-Всесвіт”.

Але все ж, як наважились на таку авантюру, адже ви цілком самодостатня жінка, яка має свій бізнес, статус і тут раптом така ідея…

Я достатньо легка на підйом. Беру участь у всьому, не відмовляюсь від експериментів. Так, мені теж, не зважаючи на досвід, було страшно послизнутись під час вальсу чи заплутатись у сукні, але добре, що організатори за цим дуже слідкували, радили вкорочувати сукні, щоб не було цих ризиків. Мені не було важко вийти на сцену, я маю професійний досвід, я виступала з доповідями на конференціях, веду тренінги в Центрі жіночого розвитку. Веду лекції на тему “Як все встигнути”. Сцена, люди, спілкування – це вже давно не страшно. Я вже дуже добре розумію, що все в нашому житті залежить тільки від нас. Якщо нічого не робити, то не буде результату, а найгірше, коли людина нічого не прагне.

Як гадаєте, чи актуальні у 21 столітті такі конкурси, адже краса – річ достатньо суб’єктивна?

Гадаю, мета цих конкурсів – популяризувати і привертати увагу до кожної країни, наголошувати на тих проблемах, з якими ми зіштовхуємось. Це не про красу, можливо на “Міс”, куди йдуть молодші дівчата, там є більший акцент на вроду. Краса – це щось таке, що змінюється з часом. Я особисто не маю нічого штучного, зараз куди не подивишся, то губи якісь зроблені, то груди. Чи саме у цьому краса жінки?

Тоді маю зустрічне питання, яка вона – сучасна красива жінка у вашому розумінні?

Щаслива, здорова, яка робить те, що їй до вподоби, яка несе позитивну енергію, яка додає вартості своєму оточенню, дітям, чоловікові, своїм рідним чи самій собі. Яка щодня стає кращою, в порівнянні з тим, якою вона була вчора чи позавчора. Вона ділиться, несе добро.

Як ви гадаєте, ви є такою жінкою?

Думаю, що є. Принаймні такою приймає мене оточення.

Олено, ви довго прожили в іншому районі, чому зараз обрали Сихів?

Так, я все життя мешкала на вулиці Рудницького, це Алтайські озера. Там теж паркова зона, затишно, спокійно. Цей район мені близький, бо там моя школа, це такі старі спогади. Колись, коли Сихів тільки “починався”, це було щось таке незрозуміле. Хоча зараз це ж найбільший район Львова. Якось мій знайомий казав: “Власність породжує відповідальність”. Він насправді правий. Чим більше ми маємо матеріального, зокрема й нерухомості, за тим всім треба доглядати, все це тебе потім тримає.

Довгий час ми з сім’єю мешкали в котеджному будинку, потім моя донька поїхала в Австрію на навчання. Тоді мені стало забагато місця в цьому будинку. До того ж батькові вже 68 років, хоча  він у прекрасній фізичній формі. Мені хотілося, аби ми переселились будинок, де є трохи більше сусідів. Я шукала і натрапила на будинок, який називається “Резиденція Залізна вода”, це на вулиці Кибальчича. Як тільки я побачила цей будинок і це місце розташування –  парк, де можна бігати, я зрозуміла, що знайшла те, про що мріяла.

Ірина Запотічна

Сихів Медіа