Оксана Цебрівська дізналася про свій діагноз випадково, але одразу зрозуміла, що хоче боротися за життя. Сьогодні вона з великою командою працює над створенням терапевтичного скверу біля Львівського онкоцентру для тих, хто проходить свій шлях лікування. Журналістка “Сихів.Медіа” поспілкувалася зі співзасновницею БФ “Жити зараз”, аби дізнатися про її боротьбу з раком, плани на майбутнє та створення простору для онкопацієнтів.
Скажіть, будь ласка, як ви дізналися про свій діагноз?
Насправді мене нічого не турбувало. У лютому 2018 року я отримала завдання — розробити серію буклетів. Один з них мав бути про здоров’я грудних залоз і що повинна знати жінка.
Я багато років працюю дизайнеркою, тому для мене ця робота була дуже цікавою — я взялася за розробку цього буклета. І на певному етапі я задумалася над тим, що востаннє робила УЗД грудних залоз у 2014 році.
Мене охопив страх, що в мене може бути щось не так і виявлять рак. Втім я швидко відігнала від себе тривожні думки, оскільки добре почувалася та вела здоровий спосіб життя. У кінці березня я пішла на обстеження. Лікарка сказала, що має певну підозру…. Я пройшла ще декілька обстежень, і мені діагностували злоякісну пухлину. Це була початкова стадія раку грудної залози.
Якою була ваша реакція?
Це трапилося 17 квітня. Був дуже сонячний та теплий весняний день. Я йшла на роботу, мені зателефонував лікар і сказав: “Оксано, вітаю! У мене для вас дві новини. Одна хороша й одна погана.”
Я тоді засміялася і запропонувала розпочати з поганої, щоб хоч потім почути хорошу. Він відповів, що у мене підтвердилися всі аналізи та виявили злоякісну пухлину. Я завмерла і запитую: “Добре, а яка тоді хороша новина?”
“Вона має дуже добрі показники, я б сказав, що навіть найкращі, які тільки може мати злоякісна пухлина. Якщо ви негайно розпочнете лікування, то ваш шанс на одужання буде 95%”, — відповів він.
Коли ми завершили розмову, я розплакалася… У ту хвилину життя з блискавичною швидкістю промайнуло перед очима, мов у фільмі. Я довго стояла і гірко плакала, а потім підняла голову і побачила квітучого абрикоса. Він гарно розцвітав, і я зрозуміла, що хочу жити. Я зроблю все можливе, аби вилікуватися, бо життя варте, аби за нього боротися. Після цього почалося моє лікування, яке було доволі швидким.
Чи була у вас фаза заперечення вашого діагнозу?
Мені не було часу сумувати та думати про свою хворобу. Я взагалі не проходила етапів заперечення чи прийняття. Напевно через те, що моя робота була наближена до сфери медицини. Я цікавлюся цим і багато читаю. За всі роки в дизайні я зробила дуже багато інформаційних матеріалів і навіть про онкологічні захворювання, тому трохи розуміла, як працюють всі ці процеси.
Перші декілька днів я хотіла знайти причину, чому це сталося саме зі мною. Насправді всі ми не думаємо, що це з нами трапиться. У мене в сім’ї ніхто не мав онкологічних захворювань.
Я займалася спортом, правильно харчувалася і не могла зрозуміти, чому цю хворобу виявили саме в мене. Дякую моєму лікарю, який завжди знаходив для мене правильні слова, він багато часу приділяв моєму лікуванню і пояснював, що причин насправді є дуже багато і знайти одну не вийде, бо на це могла вплинути сукупність факторів. Тому він порадив прийняти це.
Хто першим дізнався про ваш діагноз і яка була його реакція?
Першим дізнався мій чоловік. Після розмови з лікарем я набрала його. Він якраз був у відрядженні у Бурштині. Я кажу: “Юрочко, у мене рак.”. Я пам’ятаю його реакцію: “Як? Ой, Боже!”. Дуже коротка у нас була розмова, бо я розуміла, що він зайнятий. Він сказав: “Ксеню, ми про все з тобою поговоримо вдома”.
Так склалося, що він трохи швидше приїхав з відрядження, а я трохи пізніше прийшла додому. Він був дуже заплаканий. Юра не міг дочекатися повернення, коли дізнався про мій діагноз. За його словами, він думав про те, що не хочете жити жодного дня на цій землі, якщо мене не стане. “Коли я приїхав додому, то просто впав на диван. Виплакався за все життя. Я не вірю в життя без тебе”, — розповів він мені.
Ми обоє плакали того вечора. Я заспокоїла його, що все це тимчасово, і розпочала лікування.
Як проходило ваше лікування?
Воно складалося з двох етапів: операції та променевої терапії. Хіміотерапії у мене не було. Загалом лікування тривало близько 6 місяців. Все пройшло швидко. Я мала дуже сильну підтримку від чоловіка, батьків та друзів. Це була чудова команда людей, які були зі мною щодня. Іноді я навіть задумувалася “Чи зі мною це все відбувається?”.
Що мотивувало вас не задаватися і рухатися далі?
Я дуже хотіла жити. Насправді, коли ти опиняєшся між життям і смертю, то дуже багато всього переосмислюєш та переоцінюєш. Після хвороби ти виходиш геть іншою людиною. Бажання жити було моїм головним мотивом, а також — підтримка друзів. Мені хотілося зробити щось добре у своєму житті.
Я дуже люблю своїх батьків та чоловіка. Хотілося, щоб ми ще довго жили разом у любові, здоров’ї та злагоді.
Що змінилося у вашому житті після діагнозу?
Я стала цінувати життя і проживати на повну кожен його день. Я не відкладаю його на потім. Раніше я була перфекціоністкою. Старалася робити все ідеально. Після хвороби все змінилося, і я перестала на цьому зациклюватися.
Я почала більше подорожувати. Щоправда, настала пандемія та повномасштабна війна. Але тоді я зрозуміла наскільки прекрасне життя. Іноді ми витрачаємо його на дурниці та не вміємо цінувати. Сподіваюся, що колись мої подорожі відновляться, і ми будемо жити в мирній країні під спокійним небом.
Можете поділитися порадою – як підтримати людей, яким діагностували рак?
Рак не завжди дорівнює смерті. Це тимчасовий відрізок у нашому житті, який потрібно пройти. Можна запропонувати психоемоційну чи фізичну допомогу. Треба дати людині зрозуміти, що ви завжди поруч з нею і можете поговорити разом про все. Можете запитати: “Чим тобі допомогти сьогодні?”. Можливо з продуктами чи прибиранням, або ж поїхати з цією людиною на сеанс хіміотерапії. Можна сказати: “Я захоплююся твоєю силою та мужністю. Ти прекрасна навіть у цей період життя”. Важливо, щоб ця людина розуміла, що вона бажана та не одна.
Чи була у вас якась ціль після одужання?
По-перше, я сказала, що буду більше подорожувати. По-друге, я вирішила більше не бути перфекціоністкою. По-третє, до хвороби я вважала себе дуже щасливою людиною, але після неї я стала ще щасливішою.
Моє лікування проходило в одній з приватних клінік Києва, яка швидше нагадувала санаторій, аніж медичну установу. Там було багато квітів, дерев та кущів. У мене взагалі було враження, що я знаходжуся не на лікуванні, а на відпочинку. Я забула про те, що в мене рак. Думала, що було б добре у Львові зробити такий терапевтичний простір для онкопацієнтів. Це була одна з моїх мрій, але тоді, у 2018 році, вона здавалася недосяжною.
Розкажіть більше про свій фонд “Жити зараз”.
Коли я завершила лікування, то неодноразово чула від своїх знайомих, що мені варто розповісти свою історію, адже вона є унікальною. На їхню думку, це мало стати мотивацією та підтримкою для інших жінок, які лікуються. У 2018 році я не думала про це.
У мене не було хіміотерапії, і я не втрачала волосся. Продовжувала працювати, лише трохи була на лікарняному. Дуже багато людей навіть не підозрювали, що я хворіла. Для декого це стало легким шоком.
Я не могла і не знала, як про це написати. Мала сумніви, чи це взагалі буде комусь цікаво. Не планувала і не збиралася робити щось у темі онкології. Хотіла далі займатися дизайном і забути про це захворювання, як про страшний сон.
Втім, все ж таки, настав день, коли я зробила допис, в якому розповіла про себе та діагноз. Я отримала неймовірну підтримку від людей, яких навіть не знала.
Пам’ятаю, як мені написала одна дівчинка, батько якої також мав рак, але відмовився від лікування. Вона дала йому прочитати мій пост і це його змотивувало. Він сказав: “Така красива та молода жінка. Вона впоралася, то значить і я зможу.” Цей чоловік поїхав у Київ та розпочав лікування. Його донька подякувала мені за цю історію, і тоді я зрозуміла, що це було потрібно.
Після цього я познайомилася з іншими дівчатами, які мали онкологію. Ми об’єдналися в спільноту, яка зустрічалася, пила каву та розмовляла.
Далі ми зрозуміли, що можемо більше і хочемо підтримувати інших людей. У нашому житті додалися нові сенси й у 2020 році ми заснували Громадську організацію “Жити зараз”. П’ять років ми займалися просвітницькою діяльністю. Проте, коли у нас вже з’явилася ідея, щоб створити проєкт терапевтичного скверу у Львові, ми подумали, що можемо робити більше для онкопацієнтів. У травні цього року ми заснували Благодійний фонд “Жити зараз”.
Розкажіть детальніше про сквер. Яким ви його бачите?
Коли я поділилася своєю ідеєю про створення терапевтичного скверу, дівчата підтримали мене. Ми зрозуміли одне — ідеального часу може ніколи не бути. Тоді мені це здавалося нереальним, бо я була одна.
Коли ми заснували громадську організацію, то почалася пандемія. Це було не на часі, а потім ще й повномасштабне вторгнення розпочалося.
Проблема в тому, що хвороба не вибирає ідеального часу чи моменту. Вона може раптово прийти до людини. Онкопацієнти потребують, окрім допомоги та підтримки лікарів, ще й ментального відновлення та реабілітації. З власного досвіду я можу сказати, що природа лікує.
Ми озвучили нашу ідею Львівському онкоцентру і вони нас підтримали. Добре було б, якби такий простір був на території лікарні чи поблизу. Також нас підтримала Львівська міська рада.
Ділянка, де знаходитиметься сквер
Ми вирішили, що маємо зробити цей проєкт. Робота над ним тривала більше року. Це буде терапевтичний простір, який займатиме 3 га землі: частину території Львівського онкоцентру і ще трохи прилеглої ділянки.
У нас сформувалася гарна команда однодумців і ми почали працювати вже над самим проєктом. Тоді постало питання: “Яким він взагалі має бути?”. Я не раз казала, що в ньому має бути щось таке особливе та унікальне, чого немає в інших парках та скверах нашого міста. Довгі пошуки в інтернеті привели мене до американського фонду Річарда та Анетт Блохів. Це відомий фонд, що створив 24 терапевтичні парки у США і Канаді. Їх у світі є всього 24. Наш терапевтичний сквер буде перший в Україні.
Я занурилася в пошук інформації й мене вразила історія Річарда. Він був успішним бізнесменом, який мав свою компанію. Втім у нього діагностували рак легенів у термінальній стадії. Лікарі прогнозували, що він проживе максимум три місяці. Проте Річард хотів жити. Він сказав, що боротиметься до кінця. Пообіцяв, що коли виграє цю боротьбу, то присвятить своє життя онкопацієнтам. Він одужав, його лікування тривало 2 роки. Разом із дружиною Анетт вони заснували цей фонд. Річард прожив ще 26 років і помер у віці 76 років від серцевої недостатності. До речі, він дуже часто говорив своїм пацієнтам: “Я не кажу, що у вас вийде так, як у мене, але я пропоную вам спробувати.”. За його словами, позитивне мислення та віра творять дива.
Ми зв’язалися з фондом. Вони надали нам всю необхідну інформацію і ми дізналися, що має бути в терапевтичному сквері. Обов’язково має бути багато квітучих дерев, квітів та сезонних кущів. Ділянка має бути відкритою для всіх. До речі, на наші події часто приходять ті, хто ніколи не мав раку. Вони кажуть, що від нас можна навчитися жити.
Терапевтичний сквер обов’язково має бути інклюзивним простором. У ньому буде питний фонтан та водойма для релаксації, просвітницька доріжка або, іншими словами, “дорога життя”. Вона складатиметься із семи табличок про знання на тему: рак. Коли людина хворіє, то має розуміти, які етапи проходитиме під час лікування. Важливо, щоби вона була обізнаною у цьому питанні.
Також буде доріжка для підтримання ментального здоров’я, на якій встановлять 14 табличок з мотиваційними фразами. Це будуть відомі цитати українців.
У сквері буде скульптура, яка символізуватиме етапи проходження лікування. Ми ще думаємо над тим, хто має її зробити.
Будуть місця, де людина зможе усамітнитися. Іноді хочеться просто побути на самоті зі своїми думками.
Плануємо ще зону, де можна буде провести час з друзями чи рідними. Буде велика локація в цьому склері, де зможемо проводити різноманітні заходи та події. Одна з них — День людей з історією раку, який ми святкуємо у першу неділю червня. Попри те, чи людина завершила лікування, чи вона його ще проходить, у цей день вона святкує життя.
Буде велика закрита альтанка, де проводитимуть маленькі групові зустрічі чи ховатимуться від дощу. Це може бути арттерапія або зустрічі з психологом. Навіть просто так можна буде посидіти.
У сквері встановлять сезонну фотозону. Ми плануємо, що пацієнти зможуть бути в цьому місці, навіть попри погану погоду.
Буде обов’язково стелла з іменами всіх наших меценатів та людей, які нас підтримують і долучаються до створення терапевтичного простору. Це буде дуже гарно й натхненно. Я думаю, що пацієнти зможуть тут знайти душевний спокій і відновити ментальне здоров’я.
Нагадаємо, що нещодавно у Львові відбулася благодійна вечеря, під час якої зібрали більше 1 млн грн на облаштування терапевтичного скверу. Загальна вартість проєкту становить 67 млн грн. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: МОЗ запустить безплатні щорічні медогляди для українців від 40 років
Зазначимо, що повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
