Дитяча книга “Куди подівся Коцик?” — це не просто історія про пригоди, а чуттєва подорож спогадами і казками, які колись перед сном розповідав авторці тато у затишній квартирі на Сихові. Журналістка “Сихів Медіа” поспілкувалася з авторкою Оленкою Загородник та дізналася, як дипломний проєкт перетворився на книгу-картинку, де події відбуваються на Сихові, що вже зачарувала дорослих і дітей.
Натхненням для написання книги стало поєднання особистих спогадів авторки із дитинства на Сихові та дипломний проєкт у Львівській національній академії мистецтв. Район, де пройшли дитячі роки, залишив великий вплив на формування сприйняття прекрасного: сірі панельні будинки з кольоровими латками, затишний сихівський ліс і казкові історії, які Оленці розповідав батько. Саме вони стали основою для створення світу її книги, а головний персонаж — Коцик — поєднує риси двох улюблених котів, з якими пов’язані теплі й важливі спогади.
Історія сповнена відчуттів і переживань, які знайомі кожному, зокрема теми втрати та переосмислення. Її книга написана з щирим бажанням підтримати дітей у складних життєвих ситуаціях, спонукати їх фантазувати та не боятися ставити важливі питання.
Своєрідна техніка колажу та рукописний шрифт надають книзі особливого характеру та хуліганської щирості, якою сповнений Сихівський Заєць — друг дворових котів і символ свободи.
Що надихнуло вас написати цю книгу і чому саме Сихів став центральним місцем подій?
Насправді написати книгу мене надихнуло багато факторів, які ви можете скласти докупи з моєї розповіді. Але найбільшою мотивацією був мій дипломний проєкт у ЛНАМ, де власне я сама поставила собі за ціль написати і намалювати цю книгу.
Сихів – це місце, де я виросла, тому мене пов’язує з ним багато різних спогадів. Я думаю, що цей трохи моторошний та депресивний фльор спального району мав вплив на формування мого сприйняття прекрасного. Саме тут я зустріла цих харизматичних персонажів, яких можна побачити у моїх роботах. У казці є частини спогадів Сихова з мого дитинства, хоч я розумію, що зараз він вже змінився, проте для мене це той же район сірих панельок з кольоровими латками і затишним сихівським лісом, де я досі полюбляю гуляти.
Розкажіть свою історію творчості, з чого це почалося?
Я завжди любила малювати, тому десь у 8 років я пішла у художню школу на Сихові, де було багато експериментів та свободи і мені це дуже сподобалось. Після 9 класу я вступила до художнього коледжу ім. Івана Труша на відділ графічного дизайну, де я захопилася книжковою ілюстрацією та ліногравюрою. А згодом закінчила магістратуру на графічному дизайні у Львівській національній академії мистецтв. В студентські роки я шукала свій стиль в ілюстрації, пробувала себе у виставках та починала працювати як графічний дизайнер.
У 2022 році я познайомилась з видавництвом Arc.ua, де мені запропонували створити ілюстрації до одного з їхніх лонґрідів. Ця співпраця стала вагомою у моєму житті. По-перше, я сильно захопилась створенням ілюстрацій до оповідей, це така свобода та поле для експериментів! По-друге, я познайомилась з Марком та Уляною Супрунами, з якими я поділилась своєю дипломною книжкою-картинкою.
Наскільки історія в книзі базується на ваших власних спогадах та як виникла ідея зробити головним героєм Коцика?
В мене дійсно був кіт Коцик, якого вже, на жаль, немає з нами. Але він не виглядав так, як намальований у книзі, і не був з Сихова. Візуальний образ Коцика я змалювала зі своєї першої кішки на імʼя Мадонна, яка прожила зі мною більшу частину мого дитинства на Сихові. Таким чином я хотіла перенести історію своєї втрати у книгу і зберегти пам’ять про двох своїх улюбленців.
З втратою рідної людини я познайомилась вже у більш дорослому віці, я розуміла, що сталось, але це було досить складно для мене. Смерть — що для дітей, що для дорослих — завжди залишається чимось невідомим, мабуть, це і лякає.
Як з’явився Сихівський Заєць і що він символізує?
В дитинстві в мене було багато кольорових та красивих книг, які розповідали про пригоди принцес у казкових замках, драконів, монстрів… Я любила їх, але казки, які розповідав мені тато перед сном, були для мене значно ближчими. Це були історії про Сихівського Зайця та його друзів у зачарованому спальному районі Сихів. Тож саме тату я завдячую “знайомству” з Сихівським Зайцем, який жив на закинутому танковому заводі в лісі, мав червоні очі, бо любив дивитись на зварку, і якого можна було зустріти на вулицях Сихова, адже він був друзякою всіх дворових котів, з якими любив пліткувати. Перші ілюстрації до татових оповідок я почала малювати ще з чотирьох років. Так цей персонаж і супроводжує мене до сьогодні.
Я завжди почуваюсь спокійно серед дерев, тому сихівський ліс — це було моє улюблене місце на Сихові у будь-яку пору року. Взимку ми любили залазити на дерева і вільно падати у кучугуру снігу. Я завжди найбільше любила дерево волоського горіха, бо по ньому легко лазити, дуже гарно пахне листя, а на корі утворюються візерунки у вигляді очей. Але у лісі не ростуть волоські горіхи, тому я і вибрала кремезний розгалужений дуб, як місце сили Оленки з книги.
Скільки часу пішло на створення книги?
Оскільки першочергово це був дипломний проєкт, то часу я мала не багато – близько 4-5 місяців. Я раніше не писала книг, та навіть твори у школі мені не так легко давались. Але на той час я була глибоко у темі свого дипломного дослідження “Метаморфоза моторошного образу в дитячій ілюстрації” і в моїй голові вже з’являлась ідея сюжету книги. Тому я спочатку робила якісь замальовки, а тоді взялася деталізувати текст казки. Малювати для мене все ж звичніше, ніж писати. Перша версія книги (диплом) вийшла цікавою, досить свіжою, але мені відчувалось, що було недостатньо часу на деякі ілюстрації. Коли ми почали працювати вже з видавництвом, то текст практично не змінився, а от формат книги ми збільшили та додали ще багато нових ілюстрацій. На це в нас пішло близько 9 місяців.
Як ви обирали формат “книги-картини”?
Як ілюстраторка я знаю наскільки сильний вплив має зображення. Навіть в книзі перше, на що ми звертаємо увагу, — це ілюстрація, а тоді вже ми читаємо текст, при цьому картинка в нас завжди перед очима. Мені було важливо залишити простір для уяви читача, тому ілюстрації часто не просто є відображенням написаного, часом це сплетені образи, асоціації, спогади, відчуття та почуття героїв.
Можна помітити, що шрифт у книзі є рукописним та кастомно розробленим під цю історію. Перед тим як малювати книгу, я прогулялась улюбленими місцями Сихова з фотоапаратом, щоб трохи назбирати натхнення та матеріалів для колажів. Для створення цього шрифта, я надихалась рукописними написами на стінах, лавках чи асфальті. Ми допрацювали його, щоб він легко сприймався дітьми та дорослими при читанні, але також зберігав “хуліганський” настрій написів на стінах і композиційно доповнював ілюстрації.
Як би ви описали головний посил вашої книги?
По-перше, це те, що вигадувати казки для дітей чи з дітьми, — це дуже класно. А по-друге, що важливо говорити з дитиною відверто, навіть якщо часто це складні запитання, як-от смерть, адже вона шукає підтримки у вас. Ви не уявляєте, скільки вже дорослих чоловіків і жінок під час презентації цієї книги діляться з нами своїм болем про те, що у свій час їхні батьки приховали від них правду або відверто збрехали про те, що сталося з котиками, песиками, папужками чи хомʼячками, які були важливою частиною їхнього дитячого життя.
У книзі йдеться про переосмислені казки. Які з них були найбільш значущими для вас у дитинстві?
Жахливе і моторошне завжди було присутнім у дитячих казках. Вовк з’їдає Червону Шапочку, Івасик Телесик спалює відьму в печі, а відьма в будиночку з солодощів їсть маленьких дітей. Ці казки дали мені розуміння, що у житті можуть траплятись труднощі, що є добро і зло, що є смерть. А також, що завдяки власній винахідливості можна подолати злу відьму чи дракона або переконатись в тому, що інколи те, що нас лякає, може бути звичайнісінькою тінню. І це надзвичайно важливо — не відгороджувати їх від цього. Читання книжок є одним з найефективніших способів проживання страху. Тим паче зараз з’являється дедалі більше книг, які піднімають складні теми.
Які відгуки ви вже отримали від читачів? Чи є щось, що вас особливо здивувало чи потішило?
Ця книга хоч і дитяча, але вона про смерть, тому очікувано було, що у читачів ця історія викликатиме сум. Спочатку мені було дуже цікаво спостерігати за дітьми, які слухали казку на наших читанках. Більшість розуміли, що сталось з Коциком, але вони поринали у захоплюючу пригоду, тим самим проживаючи цю історію досить легко. Частіше я чула, що ця історія розчулює від дорослих. Хтось згадував, як його собака чи котик відправлялись “жити на село” або хом’як непомітно змінювався на нового. Натомість дітей захоплювали яскраві персонажі, дехто розповідав, чого вони бояться, дехто — що теж зустрічав Сихівського Зайця, а хтось запитує, як знайти той самий кремезний дуб.
Чи плануєте продовження історії?
Продовження історій — це переважно завдання для читачів. Спільно з видавництвом робили декілька читанок з майстер-класом для дітей. Завданням було придумати і сколажувати продовження історії. БІльшість ідей були дуже цікавими і смішними.
Наразі працюємо над тим, аби книга “Куди подівся Коцик?” вийшла на міжнародний ринок. Вона вже перекладена й надрукована англійською мовою — під назвою “My Cat Blankie Has a Secret”, на черзі — японська і, думаю, це тільки початок.
Яку пораду ви б дали людям, які мріють написати власну книгу?
Якщо у вас є бажання написати, намалювати чи щось створити, то важливим є ввести це у свою рутину, зробити чимось звичним. Починайте з годинки-дві щодня. Не завжди за цей час вам вдасться зробити щось путнє, але спроби, зібрані у зім’ятий папір, це теж частина цього шляху.
Історія створення книги “Куди подівся Коцик?” — це щось значно більше, ніж просто дитяча казка. Це приклад того, як особисті спогади, творчий пошук і любов до рідного району можуть перетворитися на щось справжнє й унікальне. Сихів у цій історії — не просто декорація, а повноцінний герой, який оживає через ілюстрації та слова. Оленка Загородник нагадала нам про важливість дитячих спогадів, про силу щирих розмов із дітьми та про те, як мистецтво може допомогти прожити складні теми.
Ця книга — запрошення поринути у світ мрій, спогадів і пригод, з якого кожен з нас може взяти щось своє: затишок, підтримку, сміх чи, можливо, навіть розраду. І, можливо, наступного разу, гуляючи Сихівським лісом чи затишними двориками, ви й самі зустрінете Сихівського Зайця. Хто знає? У кожного своя казка починається там, де ми дозволяємо їй народитися.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Вони всі, як одна сім’я»: мовний клуб та історія спільноти у WIKI-бібліотеці