У спальному районі Львова, де домінують бетон, транспорт і багатоповерхівки, ростуть сади, городи. І разом із ними — нові сенси. Музей Міста у проєкті “Міське городництво: збір врожаю в місті” зібрав історії мешканців, переселенців, архітекторів та урбаністів, щоб зрозуміти: чому городництво не зникає, а навпаки — перетворюється на культурний феномен нового міста.
Коли говоримо про Сихів — перше, що спадає на думку, це панельні багатоповерхівки, розгалужена трамвайна лінія і широкі проспекти. Але справжня історія цього району, як і всього Львова, починається набагато раніше — ще в той час, коли межі міста тільки формувалися, а культура землеробства була не звичкою, а способом життя.
Вкоріненість у ґрунт: від села до міста
У другій половині XIX століття Львів стрімко модернізувався. Особливо після появи залізниці. Нові підприємства й фабрики потребували робітників, і в місто почали масово прибувати мешканці довколишніх сіл. Вони приносили із собою не лише дешеву робочу силу, а й цінності — зокрема тісний зв’язок із землею, з вирощуванням їжі, з роботою на городі. Саме так у міському просторі почали формуватись перші сади і городи.
“Офіцерська колонія – будиночки, які ми сприймаємо як особняки, але насправді це будинки на 3-4 родини, як на вулиці Панаса Мирного. Всі вони мають сади та городи”,
розповідає Юлія Богданова, старша викладачка Інституту архітектури та дизайну “Львівської політехніки”.
За її словами, “залізничні колонії”, де були також будинки на кілька родин, стали прототипом подальшої житлової забудови у Львові. І в міжвоєнний період ця тенденція лише посилилася. Місто росло. У 1930-х роках, із реалізацією “плану Великого Львова” під керівництвом архітектора Ігнація Дрекслера, до складу міста приєднали приміські села. Так з’явились нові житлові райони з садками й городами — кооперативні колонії, збудовані для залізничників, службовців, вчителів і професорів.
Особливо виразною стала так звана “професорська колонія” на Личакові та забудова на Новому Львові. Будинки проєктували провідні архітектори того часу: Тадеуш Врубель і Леопольд Карасінський. Спершу планувалось зводити типовими проєктами, але згодом кожен замовник хотів свій особливий дім. Проте незалежно від архітектурного стилю, вся концепція зводилася до одного: приватний будинок має стояти на великій ділянці з садом.
“Після важкого робочого дня людина мала прийти додому, відпочити, працюючи на своїй ділянці, вирощуючи там свої овочі, свої фрукти, от і це є таким своєрідним відпочинком”,
каже Юлія Богданова.
І ця культура збереглася. Вона передавалась із покоління в покоління. Навіть після Другої світової війни, коли темпи індустріалізації ще зросли, і Львів розбудовував нові райони для робітників, зберігалася звичка садити дерева, квіти, овочі. Там, де з’являлись нові будинки, поруч одразу виникали палісадники, городи, мініатюрні сади. Це був природний спосіб “вкорінитися” в новому місці.
Таким чином, на початку формування Сихова — ще до його офіційної радянської забудови — земля вже була частиною уяви про житло. І хоча сам Сихів довгий час залишався полем за містом, ментально він був продовженням цієї традиції: будинок — це не лише дах над головою, а ще й шмат землі, за яку ти відповідаєш.
Радянський спадок: городи між панелями
Коли у 1980-х почали забудовувати Сихів як масштабний житловий масив, його архітектура слідувала суворим інструкціям радянського містобудування. Панельні п’ятиповерхівки та дев’ятиповерхівки мали вирішити проблему нестачі житла. Але не вирішували проблему ностальгії. Ті, хто приїздив жити у новенькі квартири, не залишали з собою село у минулому — вони його переносили в міське середовище.
“Коли я почав робити детальний план території Сихова, там будувався перший панельний будинок на тодішній вулиці Ворошилова (тепер Сихівська). Навколо були поля, і от по мірі забудови тої території людям надавали квартири. І жінки (переважно жінки, ну і чоловіки допомагали) на зеленій зоні, де має бути травичка і декоративні дерева, ті декоративні дерева викопували, садили вишні, черешні, сливки. Трошки, навіть ухитрялися садити цибулю”,
згадує Петро Крупа, головний архітектор проектів інституту “Містопроект”.
Це була стихійна реакція на нестачу простору для того, що вважалося життєво необхідним. Високі будинки, централізоване опалення, магазини — все це не замінювало особистого клаптика землі. Люди, які десятиліттями чекали на квартиру, одразу після заселення починали облаштовувати “городи під вікнами”. Це був акт глибоко особистий: вирощування власної їжі ставало і символом незалежності, і способом психологічного вкорінення.
Городи виникали не тільки між будинками. Займали будь-які доступні території: від відкритих ділянок навколо ще не збудованої Церкви Різдва Пресвятої Богородиці до простору вздовж річки Зубра.
“За Церквою були великі території, які ще не забудували. Люди їх загороджували хто чим міг. Там росли огірки, помідори, навіть картопля. Уздовж річки Зубра також були городи — до самого проспекту”,
каже Петро Крупа.
З часом частину цих територій упорядкували, перетворили на парки, сквери, інфраструктурні об’єкти. Але навіть сьогодні деякі мешканці продовжують обробляти клаптики землі. Біля Зубри, наприклад, лишилася одна ділянка, яку місцеві мешканці свідомо не чіпають. Там досі працює старенька жінка, якій за 80 — вона садить городину, бо не може інакше.
Традиція мала й більш організований вигляд: багато підприємств у радянські роки через профспілки добивалися для своїх працівників дачних ділянок. Це була нормальна практика. Колективи подавали списки охочих, зверталися до міськради, і, якщо вдавалося — отримували земельні масиви під дачні кооперативи.
Ті, хто не отримав офіційної ділянки, пристосовувалися до реальності. Садили біля будинків. Сихівська зелена зона поступово перетворювалася на мозаїку індивідуальних городів. Хоча це суперечило правилам благоустрою, на практиці це мовчки толерувалося.
У той же час навіть нові будинки в інших районах зводилися з мінімальним “зеленим розривом” між ними — але навіть ці невеликі простори мешканці використовували для квітників, саджанців, а іноді й для повноцінного вирощування овочів.
“Я пам’ятаю, що в часи мого дитинства, шкільні роки, люди так само дуже активно на тих клумбах вирощували і городні культури, і квіти, і мені навіть розказували, що на Сихові дуже успішно вирощували трускавки. От дерев так особливо не можна було садити, і тому в основному це були вишні, бо вони не виростають такі високі”,
розповідає Юлія Богданова.
Садівництво у радянському місті не було хобі — це була потреба. Як матеріальна (дешевше мати свою їжу), так і ментальна (відчуття зв’язку з природою, відпочинку, спокою). І попри централізований характер радянського планування, стихійна потреба в землі проростала крізь асфальт.
Сад у місті: як “Розсадник” змінює уявлення про городництво
У XXI столітті Львів — це не про дачі. Земля в межах міста має свою вартість і своє цільове призначення. Згідно з чинним генеральним планом та зонінгом, земель сільськогосподарського призначення у місті немає. Отримати нову ділянку під город офіційно неможливо. Але це не означає, що городництво зникло. Навпаки — воно адаптувалося, стало осмисленішим, екологічнішим і багатофункціональним.
У Сихівському районі, на території парку “Залізна Вода”, є простір нового типу — “Розсадник”. Зовні це місце може виглядати як невеликий міський город, де росте зелень, пряні трави, овочі. Але насправді — це набагато більше.
“Зазвичай я говорю, що сад, город – це взагалі прикриття. Тобто це така інтерактивна інсталяція, яка дозволяє привертати увагу до паркової зони. Наш простір працює також як демонстраційний майданчик, в межах якого ми показуємо різноманітні формати вирощування в міських умовах”,
пояснює Анжеліка Зозуля, співкоординаторка “Розсадника”.
Ідея проста, але революційна для міста: створити доступне місце, де будь-хто може спробувати себе в садівництві — не маючи дачі, не виїжджаючи за місто. Всі грядки тут — публічні. Вони безкоштовні. Просто прийди і посади.
У “Розсаднику” є все: високі грядки для людей з порушеннями опорно-рухового апарату (навіть тим, хто не може нахилятися, зручно доглядати рослини), грядки-піраміди, грядки зі спіральною формою для аптекарських трав. Тут вирощують базилік, м’яту, естрагон, цмин, материнку, японський шпинат. А ще — квіти, томати, часом навіть кукурудзу.
“Це не про забезпечення себе помідорами чи картоплею, чи зеленню, бо легше насправді піти і купити. Це про інше, це відчуття того, що ти торкаєшся до життя. І в наш час, насправді, складний час, це дуже важливий елемент підтримки нашої менталки — догляд за кимось. Всі, хто пробували вирощувати рослини, доглядати за нею, розуміють, що це провокує такі навички як відповідальність, споглядання за ростом. Коли ти бачиш, як щось росте, це додає тобі відчуття оптимізму в наш тривожний час. Тому інколи для мене тераса і поливання помідорів, якби це смішно не звучало, це є медитація”,
зазначає архітектор Марко Савицький.
Ініціатори хочуть масштабувати цю ідею, створювати нові осередки подібного типу в інших районах міста. Бо попит є. А приклад Сихівського району — вже довів: город у місті може бути стильним, сучасним, важливим і абсолютно природним.
Грядка як дім: історія модульного містечка “Маріаполіс”
У модульному містечку для внутрішньо переміщених осіб на Сихові, що має назву “Маріаполіс”, городи стали не просто способом зайняти вільний час. Серед тих, хто живе в “Маріаполісі”, багато жінок, які втратили дім через війну. Дехто — поранений. Дехто — сам. Але у них є грядки. Маленькі, спільні, іноді з ящиками, іноді прямо в землі поруч з модульними контейнерами.
“Таке заняття нам допомагає відволіктися від поганих сумних думок, подумати про щось вічне, про життя, рослини, квіти, які несуть радість та добро”,
розповідає Олена Свєтлова, вчителька хімії з Лисичанська.
У 2022-му році Олена була важко поранена уламками під час обстрілу. Після лікування у Дніпрі її відправили до Львова. Тут вона перенесла кілька операцій, довго приходила до тями. Коли ж нарешті змогла ходити, разом з іншими жінками в містечку почала садити — спершу квіти, потім зелень, овочі, кабачки, огірки, кукурудзу.
“Коли ти посадив квіти чи маленьке насіннячко і дивишся, як воно проростає, дає плоди, це покращує настрій”,
говорить вона.
І справді: кожен садить те, що йому близьке. Хтось — петрушку і кріп. Хтось — троянди, як у дворі в Бахмуті. Хтось — виноград. А хтось — соняшники, бо вони нагадують про Луганщину.
“Разом з дівчатами, які зі мною мешкають, ми подумали, а чому би ні, і вирішили здійснити свою мрію, посадили квіти, посадили овочі, які ми вирощуємо, і так само ми їх самі їмо і ділимося з іншими”
Тут, в “Маріаполісі”, садівництво стало терапією. Спершу — фізичною: після лікарні рух, праця, перебування на свіжому повітрі. Потім — емоційною. Потім — соціальною. У кожного мешканця є своя грядка. І кожна грядка — це трохи про пам’ять, трохи про мрію і трохи про майбутнє.
Город як екологія: чому це важливо не лише для людей, а й для міста
На перший погляд здається, що міський город — це суто людська історія. Люди садять овочі, збирають врожай, спілкуються. Але все більше експертів говорять: такі ділянки — це не просто “хобі” для мешканців. Це важливі елементи екологічної інфраструктури міста. Такі ж, як парки, сквери, водойми. У них своя функція — і не менш значуща. Адже овочі й зелень поглинають CO₂, утримують пил, створюють тінь, знижують температуру повітря, затримують дощову воду. Усе це — особливо актуально в умовах зміни клімату, спеки, нестачі вологи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чебрець, м’ята, гранат і кислиця. Що вирощує на балконі шеф-кухарка Оксана Вознюк
