Анна Каражя родом з Дніпропетровщини, через війну вимушена була переїхати у більш безпечне місто на Франківщину. А згодом і у Львів, щоб бути поруч зі своїм чоловіком – військовим. З часом її чоловіка Максима Шапрана дислокували на передову, де він загинув під час виконання бойового завдання. Сьогодні Аня проживає на Сихові та працює в аптеці. Своєю історією переїзду, втрати коханого та віршами вона поділилася в інтерв’ю з “Сихів Медіа”.
Аня Каражя навчалася на фармацевта у Харкові, де познайомилася зі своїм чоловіком Максимом. Після працювала в аптеці поряд з військовим містечком. Ще з дитинства полюбляла писати вірші у щоденнику, що потім стало її силою в очікуванні Максима з передової.
“Саме у Харкові я познайомилась зі своїм чоловіком через спільного знайомого. Ми цікаво проводили час, любили говорити про усе. Потім він поїхав на навчання, писав мені зізнання в коханні. Наше спілкування було на відстані через його навчання у Львові та карантинні обмеження.”
Моє персональне божевілля – Він!
Такий неповторний, сміливий.
Знаю, що в більшій мірі небоязливий.
Хоча всіх налякає у вухах дзвін.
Як я, інколи впертий Лев,
Але твердо знає, що хоче
І цим підкупив серце дівоче.
Ніщо не заглушить його серця рев.
Та далі йшов до мети.
Раніше бувало не хотів допомогу,
Але волів здобути перемогу!
Думав як буде Крим визволяти.
Та що вже тепер…!
Плани українців руйнуються.
Але палкий погляд в пам’яті не міняється.
Хоч серцем Він завмер.
07.01.2024 р.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Аня працювала тільки два тижні у новій аптеці. За її спогадами, 24 лютого 2022 року був дуже великий потік людей. Але вона ходила на роботу, щоб далі допомагати, попри постійні обстріли та відсутність постачання ліків.
“У нас не було по 2-3 тижні поставок ліків. Колега казала, що не знає чи варто їздити на роботу, з ліків майже нічого не було. Тому людям давали обмежену кількість медикаментів. Спершу пропала валеріана, хоч вона недієва, але її брали. Потім бинти, та інші медикаменти. Пам’ятаю ще, що складно було дістати ліки для щитовидної залози. Через те, що військове поселення, мій батько сказав виїхати з селища в село поряд, щоб ховатись там, де мале скупчення людей. Бували випадки, що людей виганяли з підвалів через велике скупчення і небезпеку.”
Саме через постійні обстріли у населених пунктів на Дніпропетровщині, Анна разом з матір’ю переїхали в Івано-Франківськ до знайомих. Згодом вона перебралась до Львова до свого коханого, щоб бути поряд з ним. Тоді Максим проходив навчання в академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
“Тоді у влітку, я і Максим розписалися. Жили на Пасічній допоки не закінчилося навчання, його розподілили у бригаду й відправили на фронт. Я згодом переїхала на Сихів, це вже було у грудні 2022 року.”
Я кохана дружина.. військового.
Котра сумує за ніжним його поцілунком,
Бажаю почути голос хоча б ранком.
Хочеться пригорнутися.. до такого рідного.
Він, як я, не спить в м’якому ліжку
Ні, не можу приготувати щось йому смачне.
А для мене знову щось лячне,
Коли чую в слухавці тишу тяжку.
І лиш благаю Бога, щоб оберігав
Коханого на полі бою.
Колись сиділи за душевною розмовою,
З ніжністю за мною спостерігав.
Хай спокійно день заміняє ніч,
Потім знов я побіжу назустріч.
10.07.2023 р.
Для чоловіка Анни було важливе життя бійців, він відповідав за понад 100 хлопців та дівчат у бригаді, де був командиром. З часом бригаду передислокували на східний напрямок, там Максим і загинув.
“Про це я дізналася неочікувано. Ще тоді він мені сказав: “Коли мене немає на зв’язку 2-3 дні, дзвони на номер, який я дав”. Першим подзвонили моїм батькам. Мама питала потім чи я щось відчувала, на той момент я нічого не відчувала. Ввечері, я сиділа в телефоні і мені написав невідомий номер “мої співчуття”, але я не хотіла вірити. Після цього я подзвонила на той самий номер, який дав мені Максим. І почула “поранення несумісне з життям” і я відключилась. Я не розуміла що відбувається. У мене почалася істерика.”
Максим загинув 3 серпня 2023 року на Донеччині. Під час з ворожих обстрілів захисник проводив людей до оборонної споруди, тому йшов останній. Саме тоді, один з осколків поранив його, що спричинило тяжку кровотечу, яка була несумісна з життя.
Процес отримання тіла чоловіка Ані тривав майже тиждень через певні юридичні та технічні проблеми. Після підтвердження інформації про загибель чоловіка, Анна та її матір поїхали на Житомирщину.
“Ми поїхали у рідне містечко Максима. Я не знала, як сказати його близьким. Мала зв’язок з його сестрою, яка на той момент була вагітна. Розповісти усе вдалося матері Максима, так, як поховати його мали там, де він народився.”
Уже 9 серпня, майже через тиждень після загибелі, тіло привезли у морг, про це повідомив представник з військкомату, але до закриття залишалась година. Попри відсутність часу вона разом із матір’ю поїхали на впізнання, не відтягуючи це на наступний день.
“Я ніколи не забуду як побачила його востаннє. Його дуже довго везли на Щиті, тому це очікування просто вигризало мене зсередини. Він був у формі. Було видно, що через поранення у нього була сильна кровотеча. Я ще надіялась, що це не він. Навіть не підійшла до нього, бо хтось сказав: “Чого ти там? Не торкнешся?”. Для мене і того було достатньо. Я була від тіла метрів два. І тоді мене з двох сторін тримали люди, що б я не впала, коли його побачила.”
Серце болить, іноді просто кам’яніє.
Розуміючи, що більше не почую такий коханий голос,
Твоя сильна рука не торкнеться до мого волосся.
Небо нашої неньки спохмурніє,
Бо ти найкращий чоловік,
Так трепетно і безмежно кохаєш,
При можливості мені догоджаєш.
Не забуду це повік.
Коханий, твої вчинки гучніші за слова,
А слова — тепліші за промінь сонця.
Уві сні бачила у формі бійця.
Думала, то коханий, а то обмова.
Ти кимось передав мої улюблені квіти.
Скажіть, хіба може серце то мовчати,
То гучно так боліти.
08.08.2023 р.
На наступний день, 10 серпня, був похорон. Анна зателефонувала знову до голови, щоб дізнатися коли саме їй необхідно бути у морзі та поїхала у місто разом із побратимами чоловіка, що купити фрукти, які любив Максим. Опісля жінка приїхала в морг, рідних військового там не було, тільки представниця від ради та військкомат. Тіло було уже в закритій труні, Анні віддали особисті речі Максима і сказали, що розпочинають процедуру поховання.
“Вона не знала, що я приїжджала раніше і бачила його, встигла попрощатися. Вдома ніхто не хотів відкривати гріб, навіть на прохання рідних. Ще бабуся Максима просила, щоб відкрили, хотіла побачити онука в останнє. Мені ця ситуація зовсім була незрозуміла, його забальзамували, тіло було не так ушкоджене, чому не дали гідно попрощатися рідним з сином та онуком? І навіть, якщо я б не поїхала тоді у морг, я б не вірила, що це він, і досі б тримала у собі надію, що Максим живий.”
Останню розмову з чоловіком Анна пам’ятає так: “Вночі 2 серпня він випадково набрав і розбудив мене вночі. Ми тоді розмовляли по відеозв’язку. У липні у нього було день народження, тому я його питала що він хоче. Він сказав, що нічого. Після того, як ми уже поговорили, від нього прийшло повідомлення “Я хочу тебе побачити, але розумію, що можливо я не приділю тобі достатньо часу”. Це останнє, що він мені написав”.
Проминають дні, а ти цінуй, цінуй, що маєш.
Десь снаряди літають
І вже нездійснені мрії ламають.
А ти сьогодні нову можливість хапаєш.
Зв’язок з рання обривається,
Серце за кохану ще сильніше колихається.
Бо хочеться, щоб в безпеці були рідні
Та не зламались цілі спільні.
10.10.2022 р.
“Коли я його чекала, я написала вірш. Мені давалося легше їх написати, чим всі ці очікування, всі ці дзвінки, повідомлені у ті дні, після загибелі. Після похорону я нічого не писала. У мене була апатія. Якщо я вдома, то могла інколи вийти на кухню щось пожувати, а далі – лежати, плакати. Добре, що ходила на роботу, це мені допомагало. Але не повною мірою.”
Восени 2023 року в Анни виникла ідея створити власну книгу в пам’ять про Максима, на що вона дуже довго наважувалася. Вона зібрала усі вірші від дня знайомства з чоловіком до пережитої втрати та впорядкувала в збірку давши їй назву “КОХАННЯ І ВІДСТАНЬ”. На сьогодні, є надрукований лише один екземпляр, акий знаходиться у авторки. Ознайомитися із збіркою в онлайн форматі, можна тут.
На початку лютого 2024 року Анна приєдналася до проєкту “Почни!” для дружин та матерів загиблих Захисників, де познайомилася з учасницями та організаторами ініціативи, за її словами, ще раніше знайомі та близькі казали, що таке спілкування у колі людей, які переживають втрату — легше пройти через горювання. Але їй складно вірилося, що саме це їй допоможе.
“Це вийшло, що “люди через людей сказали”, що є місце, де збираються жінки, дружини та матері загиблих воїнів. Я вирішила спробувала, спершу це була цікавість й для облегшення мого стану. Разом з кимось пережити це. І це круто, що було місце для нас. Було затишно і душевно, для мене це головне. Можливо, не всі теми на той період були саме для мене. Коли у рамках проєкту ми обговорювали наші мрії, звичайно, думала про Максима. Щось, можливо, було складно, але я вдячна, що могла хоч трошки побути разом з жінками та дівчатами з проєкту “Почни!”.
Христина Микитин
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У дитячому центрі на Сихові відбувся вечір-пам’яті присвячений захисникам Роману Потішку та Юрію Мізунському
