Фото: Сихів Медіа
Сьогодні багато хто називає Львів IT-столицею України. Втім на початку 90-х мало хто міг уявити, що так буде. Співзасновник однієї з найбільших IT-компаній в Україні SoftServe Тарас Кицмей розповів, з чого починалося життя IT у Львові.
«Позитрон» і трудові колективи
Початок 80-х років був дуже класний. Я ріс у селі, пас корів і ні про що не турбувався. Якщо подивитися на моє життя, то мрія про щось велике з’явилася у 7 класі. Оскільки мій батько був математиком, він мене привчав до цієї науки. І в 6 класі я поїхав на обласну олімпіаду з математики та… провалив її. Але вже наступного року я посів 1 місце і поїхав на олімпіаду, де зібралися найрозумніші діти країни. До того я не думав, що у світі є стільки розумних людей. І, власне, тоді ж зрозумів, що це дуже класно — щось створювати самому. Тому вже після 7 класу все, що я в житті робив, було підпорядковане цій мрії.
Згодом я вступив до університету на факультет прикладної математики, успішно його закінчив, але… Але це було на початку 90-х.
Варто сказати, що Радянський союз мав свою специфіку. З’ясувалося, те, чого вчили в університеті, дуже відрізнялося від того, що було в реальності. Наприклад, коли я потрапив на практику в івано-франківський завод «Позитрон», режимне підприємство, мій світогляд змінився. Я побачив іншого типу відносини між людьми. Це був авторитарний стиль управління і головним було пройти через прохідну о 8:30, а потім можна було ще цілу годину робити що завгодно. Я побачив, що професія інженера-програміста на заводі мене не мотивує. Чому? Бо давали звичайну роботу на кілька місяців, зарплата була ніяка, як і мотивація.
За деякий час я опинився на кафедрі обчислювальних машин у Політехнічному інституті. Там ми вирішили відкрити курси з програмування. Тоді у Львові з’явився ринок з розробки програмного забезпечення для підприємств, які хотіли використовувати ПК. Ця справа тоді процвітала. Тож я і ще кілька людей об’єдналися у трудовий колектив і почали працювати. Компаній тоді не було. А трудовий колектив — це 3-5 людей, які разом щось виробляють, продають разом, домовляються, в яких пропорціях ділять гроші, і… все. Бізнес доволі добре йшов. Але інфляція могла з’їсти дуже багато грошей, тож нашим завданням було якомога швидше отримати кошти і витратити їх.
У 1992-1993 роках ця «лафа» припинилася. Програмне забезпечення стало нікому не потрібне, оскільки банально не було бензину, не було, чим виплачувати зарплати людям та інше.
Американці у Львові
У 1993 році у Львові створили курси підприємництва. Туди приїхали справжні американці, які їх і проводили. Я попав на ці курси і зрозумів дуже багато речей. По-перше, що за кордоном нема кризи, по-друге, що там роблять дуже класне програмне забезпечення. Мене здивувало, що вести дискусії про те, як створити компанію і заробити гроші — не соромно. Це наука. До того я думав, що бізнес — це спекулянство, яке працює за принципом, хто кого перехитрить.
Власне, саме тоді, на цих курсах, двоє моїх сьогоднішніх партнерів Юрій Василик та Ігор Мендзебровський написали бізнес-план зі створення SoftServe. Я писав інший бізнес-план, але оскільки небагато часу приділяв курсам, мене з них вигнали. Втім хлопці запросили мене долучитися до їх команди згодом.
Ми починали SoftServe з того, що між машинами дискетами все перекидували. Це був час, коли вінчестер був 40 кілобайт і розуміння, що будь-яка програма пишеться за два-три тижні.
Ми почали багато спілкуватися з американцями і багато чого змінили у роботі. Для початку — відмовилися від ідеї трудових колективів. Стало очевидним, що кожна людина має отримувати заробітну плату і відповідальність компанії — її забезпечити. Клієнт може не заплатити, але компанія має брати на себе зобов’язання перед працівниками. Для нас це було принципове рішення. Принциповим рішенням було і те, що всі мають ходити на роботу і відпрацювати 8 годин, оскільки зарплату отримують повну і за місяць. А трудові колективи — це були такі вільні художники, які працювали, коли був настрій.
Наступна наша інновація — всі почали звітувати про свій час. Ми створили відповідну систему, де кожен міг написати: працював тоді, над тим, зробив за стільки годин те.
SoftServe перебував у стані стартапу 5 років. Зараз компанії досягають успіху швидше, бо у них є база досвіду. Ми ж тільки старалися зрозуміти, як будувати бізнес. Нашими вчителями були американці і ти їхав в Америку, аби подивитися, як вони працюють.
Криза і перші великі клієнти
У Львов на той час було 4 софтові компанії: SoftServe, InterObject, Ula і Eleks. Кожен мав свій випадковий шлях до замовника. Не було цілеспрямованого маркетингу. Це компанії, які перші набили шишки, а далі вже всі на їх досвіді вчилися. Власне, наступна група компаній була створена людьми, які були дотичні до цих фірм.
Нам пощастило, що ми перші познайомилися з американцями. Вони вирішили, що будуть продавати програмні послуги в Америці, але на виконання братимуть українські компанії. І це було для нас дуже вигідно. Щоправда кожного разу вони робили конкурс, хто, наприклад, з 5 компаній найбільше заслужить працювати з іноземним замовником. Ти мусив спочатку виграти внутрішній конкурс, а потім разом з ними приймати участь у зовнішньому конкурсі. Виходить, що ти витрачав час на розробку пропозиції, а тобі могли відмовити. Це загартоввувало, але ми відчували, що нам треба почати свій маркетинг.
У 1996 році ми все-таки послали в Америку на бізнес-курси двох колег і отримали новий канал з Торонто. На той час у нас почалася криза неплатежів. Як з американських клієнтів вибивати гроші ми досі не знаємо, тоді не знали тим більше. На той час я позичив дві тисячі доларів під 4% в місяць. Це були великі гроші, але вони врятували компанію. У нас був один нотбук і стратегія була така: якщо за два-три місяці клієнти не заплатять, доведеться ноутбук продавати. На щастя, все вирішилося добре.
Нам не вдалося наростити продажі в Америці, тож ми більше переключилися на Україну. На той час з’явився Інтермаркет (один з перших супермаркетів), який і став нашим клієнтом. Він був лідером рітейлових продажів. Потім підключилися ще дві компанії, для яких ми почали робити product development, а не маленькі проекти. Компанії були задоволені і ми мали довгострокові доходи.
Тоді ж у нас була проблема виплати зарплати. Було вирішено сказати співробітникам, що всім їм підвищуємо зарплату. Але спочатку платимо фіксовану суму і кожному даємо бонус за те, що він працює. Втім сам бонус сплатимо пізніше. Люди погодилися і у форматі фіксованої зарплати ми працювали майже рік. А коли з’явлилося трохи грошей, виплатили всі кошти. Це дозволило нам зберегти працівників.
Успішний клієнт — запорука успіху компанії
Треба розуміти, що тоді дістати нового клієнта було шаленим щастям. Весь фокус був на тому, щоби клієнт був задоволений. У будь-який спосіб: не можеш через програмування, значить через говоріння, запрошення в гості тощо. Програмісти завжди казали, що «ви клієнтів любите більше, ніж своїх людей». Але не можна було не любити! Буде успішний клієнт — будемо успішні ми.
Сімейна компанія
Всі американці чомусь SoftServe називають сімейною компанією. Можливо, так воно і є. Ми починали з квартири. Ігор варив макарони. Щодня ми мали спільний обід всі разом. Хочеш не хочеш — обстановка була дуже позитивна.
Коли ми отримали перший офіс, вже не було кухні, але традиція мати спільні обіди продовжувалася. Хтось один мав піти на базар, поляна накривалася і всі йшли на обід, інакше в 90-ті роки тяжко було пообідати. І це в компанії створило якесь відчуття сімейності. Воно до сих пір так тягнеться, хоча компанія міняється і у нас вже більше 7 тисяч людей працює.
Нові люди
До рекрутерів ми почали звертатися у 2000-х. До цього всіх співробітників шукали персонально. Я викладав у Політехнічному, тожі міг набирати студентів. Проблема була в тому, що всіх треба було вчити. Тоді люди були розумні, але те, що ми робили, для них було дуже нове. Яке тоді рекрутерство? У тебе було два шанси: або взяти студнта, або взяти з Eleks, де 6 людей працює *сміється*. Це було якось непорядно. Ми дружили.
У 2000-х у нас з’явився перший офіс в Америці. Ще пізніше ми запустили у Львові напрямок тестування програм, що було новим для регіону, оскільки вважалося, що програміст сам має тестувати продукт. Але ми якось протиснулися, справи потроху йшли вгору, і в принципі, так 90-ті закінчилися.
