Через повномасштабне вторгнення мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Частина з них виїхала за кордон, а інші знайшли прихисток у різних регіонах України. У Львові одним із таких прихистків стало модульне містечко «Маріяполіс», де вже понад чотири роки живуть люди, які через війну втратили можливість залишатися вдома.
Станом на сьогодні у модульному містечку на Сихові проживає 959 мешканців. Водночас це не єдиний прихисток, яким опікується Центр соціальної підтримки. Переселенці також проживають у центрах на вулиці Тернопільській, де мешкає близько 300 осіб, на Замарстинівській та у Великих Грибовичах. Лише у Львові наразі проживає близько 95 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і мешканці «Маріяполіса» є лише невеликою частиною цієї спільноти.
За час роботи проєкту його працівники опрацювали понад три тисячі звернень щодо потреби в житлі. Більшість жителів прибули з Донецької області, яка й досі залишається лідером за кількістю переселенців у містечку. Також тут проживають люди з Луганської, Харківської, Херсонської та Запорізької областей.
Містечко складається з восьми двоповерхових будинків. На кожному поверсі розташовано по 22 кімнати, де проживають як окремі люди, так і сім’ї. Для мешканців облаштовані спільні кухні, пральні, санвузли та дитячі кімнати. На території є дитячий майданчик, невелика капличка, а біля будинків можна побачити клумби з квітами, які мешканці висаджують власноруч, створюючи затишок далеко від рідного дому. Також у містечку працює їдальня, де щодня видають гарячі обіди.
Сьогодні «Маріяполіс» став домом для людей різного віку та життєвих обставин. Для одних це тимчасове місце на шляху до нового життя, а для інших – єдина можливість мати безпечний дах над головою. Майже третину мешканців становлять люди похилого віку, а понад 340 осіб проживають тут ще з 2022 року.
За роки війни змінилися й потреби переселенців. Якщо спочатку головним було отримати прихисток, продукти та найнеобхідніші речі, то сьогодні людей найбільше хвилює питання постійного житла, компенсації за втрачені домівки та можливість будувати майбутнє з відчуттям стабільності.
«Сихів.Медіа» зібрало історії людей, для яких модульне містечко стало не тільки тимчасовим прихистком, а й новим домом.
Від Лисичанська до Львова: дорога в невідомість
Наталя проживала в Луганській області. Коли почалися активні бойові дії, вона довго не усвідомлювала масштабу небезпеки. Спочатку жінка навіть не почула повітряної тривоги. Та коли над містом почали літати літаки, а вулицями їхати пожежники, зрозуміла: потрібно негайно виїжджати.
Евакуація була складною. Автобусом Наталю доставили до Лисичанська, звідти – на залізничну станцію. Вона згадує, що саме перед їхнім прибуттям станція зазнала удару.
«Станція вже розбита була. І кажуть, що перед нами вбили провідника»
розповідає Наталя.
Далі був переповнений потяг до Слов’янська.
«До Словʼянська, ми один на одному сиділи можна сказати»
додає жінка.
Після кількох пересадок Наталя евакуаційним потягом дісталася Львова. Спочатку жила у школі, де ночувала на матрацах у спортзалі разом з іншими переселенцями. Потім було ще одне тимчасове місце проживання. До модульного містечка вона потрапила у травні 2022 року.
Ще проживаючи у школі, вона познайомилася із чоловіком з яким зараз проживає у містечку. Вони попросили адміністрацію поселити їх в одній кімнаті, адже у такий не простий час стали підтримкою один для одного.
Сьогодні Наталя живе далеко від рідних – її сім’я перебуває у Польщі. Найбільше вона мріє про завершення війни та повернення додому.
«Аби швидше закінчилась війна і щоб ми могли до дому повернутися»
За крок від трагедії на вокзалі Краматорська
63-річна Галина до війни працювала директоркою дитячого садка у Краматорському районі. Коли російські війська почали наближатися до населеного пункту, де проживала її родина, вона вирішила евакуюватися разом із сином.
Своє рішення жінка сьогодні називає одним із найважливіших у житті. 7 квітня 2022 року вони стояли на вокзалі майже весь день, очікуючи на евакуаційний потяг.
«Ми стояли на вокзалі з 10 до 21 години і чекали коли поїдемо, але потяги не їхали, оскільки через обстріли були перекриті залізничні дороги. Але все ж таки ввечері ми змогли виїхати»
розповідає Галина.
Наступного ранку донька повідомила їй новину про удар по вокзалу в Краматорську.
«8 квітня дзвонить донька і каже: ви ж там вчора стояли, а тепер тут таке. Як же вам пощастило»
додає вона.
До Львова Галина приїхала 9 квітня 2022 року. Сьогодні вона працює асистентом вихователя у дитячому садку. Каже, що найбільшою складністю є співжиття великої кількості людей з різними характерами. Проте мешканці намагаються підтримувати порядок і створювати затишок. Разом вони висадили біля будинків квіти, щоб відчути себе як вдома та зробити комфорт навколо себе.
З двома пакетами на життя
66-річна Ірина разом із чоловіком та мамою залишила Сєвєродонецьк навесні 2022 року. Перший місяць родина ще сподівалася, що бойові дії швидко завершаться. Однак місто дедалі сильніше обстрілювали. Люди залишилися без світла, газу й тепла.
Родина намагалася перечекати на дачі, але навіть там стало небезпечно.
«Хлопці на блокпостах казали: тікайте, бо тут пекло буде»
згадує Ірина.
4 квітня вони вирішили евакуюватися. Дорога тривала майже дві доби. Найстрашнішим спогадом для Ірини залишається евакуація зі Слов’янська.
«Це були тисячі людей. І одна думка: зараз потяг буде їхати і ми не встигнемо»
розповідає вона.
Особливо Ірина хвилювалася за матір, якій було важко пересуватися. До Львова родина приїхала лише з двома пакетами речей. Сьогодні Ірина доглядає чоловіка, який переніс інсульт. Цьогоріч він втратив ногу і стареньку маму.
Попри всі труднощі, вона не втрачає надії коли-небудь повернутися додому.
«Дім є дім. Там все життя»
додає Ірина.
Історія жінки, яка ледь не потрапила в окупацію
Надія Сергіївна приїхала до Львова 6 травня 2022 року з Лимана, що на Донеччині. До війни вона жила разом із родиною. Сьогодні поруч із нею залишається донька та онуки, про яких вона продовжує піклуватися.
Спочатку жінка не хотіла залишати рідне місто.
«Думала, що нічого аж такого не буде»
розповідає Надія.
Та волонтери переконали її евакуюватися в останній момент. Дорога була небезпечною: автобус ламався, колону неодноразово наздоганяли обстріли.
Після переїзду жінка швидко адаптувалася до нового життя. Вона доглядає онуків, відвідує капличку, бере участь у житті громади. Проте війна залишила глибокий слід у її житті.
У Лимані загинула одна донька, інша померла вже після переїзду. Молодші онуки залишилися під її опікою.
Попри пережите, Надія Сергіївна говорить про підтримку, яку отримала у Львові, та про людей, які допомогли почати життя заново.
Ми навчились жити заново
51-річна Тетяна переїхала до Львова з Донеччини разом із донькою у червні 2022 року. Причиною евакуації стала безпека дитини. Через три місяці до неї приєдналися мама та брат. Спочатку родина жила у прихистках, а згодом отримала місце у модульному містечку.
Перші місяці після переїзду були присвячені волонтерству. Донька допомагала людям, навчалася на кухаря-кондитера, працювала аніматором і продавчинею. Сьогодні вона вже має власну сім’ю та працює адміністраторкою на шиномонтажі разом із чоловіком.
Сама Тетяна працює двірницею. Вона свідомо не змінює роботу, адже доглядає маму після інсультів та інфаркту, а також брата, який має серйозні проблеми зі здоров’ям.
Під час війни жінка втратила чоловіка через падіння снаряду. Попри пережите, вона каже, що поступово вдалося звикнути до нового життя.
Для неї містечко стало не лише місцем проживання, а й простором, де можна отримати допомогу та підтримку у найважчі моменти.
Попри те, що «Маріяполіс» працює вже понад чотири роки, перед містечком і надалі постають нові виклики. Одним із них є зношення техніки, яка була закуплена або передана благодійниками ще у 2022 році. Через інтенсивне використання пральних машин сушарок та іншого обладнання все потребує ремонту або заміни
Також адміністрація продовжує працювати над покращенням умов для людей з інвалідністю та маломобільних мешканців. Якщо на початку роботи містечка інклюзивна інфраструктура практично не була передбачена, то сьогодні тут уже облаштовані інклюзивні душові, санвузли та житлові приміщення, однак потреба в таких умовах продовжує зростати.
Ще одним важливим напрямком роботи залишається інформаційна та консультаційна підтримка переселенців. Сьогодні мешканців найбільше цікавлять питання компенсації за втрачене житло, можливості отримання нового помешкання та державні програми підтримки. Саме тому у «Маріяполісі» регулярно проводять зустрічі з юристами та фахівцями для внутрішньо переміщених осіб.
Попри всі труднощі, «Маріяполіс» продовжує залишатися місцем, де люди, які були змушені покинути свої домівки через війну, можуть знайти не лише прихисток, а й підтримку та відчути себе потрібними.
Христина Курій
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 10 фактів про модульне містечко “Маріяполіс”
