Вікторія Кутиляк – студентка ЛНУ ім. Івана Франка філологічного факультету та мешканка Сихова. З дитинства Вікторія має інвалідність, що не заважає їй вести активний спосіб життя. Вона розповіла журналістці Сихів.Медіа про свій досвід, труднощі з якими стикається, а також поділилась порадами про те, як потрібно комунікувати з людьми на кріслах колісних.
Вікторія вважає, що необхідно вести активний спосіб життя та будувати свою особистість. Багато людей з інвалідністю часто не виходять з дому, самоізолюються. Сихівчанка закликає людей переборювати свій страх та не ховатися, щоб усі бачили, що люди з інвалідністю є поруч і їх багато, і саме так відбудуться зміни у суспільстві.
- Розкажи про себе та про своє дитинство: де народилась та проживала.
Я народилась у Львові, все життя живу на Сихові. Маю інвалідність з дитинства, тому перебуваю на інвалідному візку. Лікувалася в Швейцарії, періодично була і там. Знаю, що в мене є обмеження, але я не дозволяю цим обмеженням мене зламати. Вчуся на філології і взагалі дуже ціную знання. В майбутньому хочу поступати на теологію. Мені дуже подобається вчити історію ранньої церкви та філософію. Я відкрито говорю про те, що саме мої стосунки з Богом допомагають мені триматись.
- Як проходило твоє навчання та де ти працюєш наразі?
Я працюю викладачем в англомовній школі та закінчую третій курс в ЛНУ імені Івана Франка. На другому курсі я почала працювати. Це приватна школа з офісом у Львові, але я працюю онлайн. Люблю викладати підліткам та дорослими, тому що з ними можна поспілкуватись. В дитинстві в школі я навчалася індивідуально, до мене додому приходили вчителі. Я жила недалеко від ліцею “Сихівський”, тоді це ще була гімназія. Це був досить ізолюючий досвід, тому що я була далеко від всіх учнів і мені було важко підтримувати з ними зв’язок. В школі не було пандусів і ліфта. Не знаю, як там зараз. Але дуже багато наших інклюзивностей є на словах. Знаєш, мене це дратує, тому що ми ніби розвиваємось в тому, але сприйняття людей не змінюється. Інклюзивність – це не тільки, щоб були пандуси і ліфти, а це також зміни в сприйнятті людей.
- Чи комфортні умови проживання на Сихові для тебе? В яких будівлях/закладах ти буваєш та наскільки доступними вони є?
Мені дуже комфортно в тому плані, що на Сихові все є. І мені не потрібно їздити в центр чи в інший кінець Львова. Тому що і одяг, і продукти, і Макдоналдс, все є, на правду. Мені подобається, що можу в продуктовий зайти щось купити. Я живу на проспекті Червоної Калини і в нас є пандус, ОСББ поставили в будинку. Мені подобаються трамваї, ті що новіші. Там дуже добре коляскою під’їжджати. Я не так часто ним користуюсь, бо в нас є свій транспорт, але пробувала ним їхати. Я люблю сихівський ліс, парк, кав’ярню “7 heaven”.
- Розкажи нам про свої будні. Які маєш улюблені заняття та хобі?
Я працюю, читаю, також проходжу багато курсів різних. Це можуть бути психологічні чи розмовні клуби. Нещодавно брала курс по кінематографу, і це дуже цікаво. Я люблю зустрічатись з друзями за кавою. Я екстраверт, але мені часто потрібно підзарядитись, і коли я підзаряджаюсь, то я читаю книги вдома. Я люблю сайнс фікшн (прим. наукова фантастика). Вчуся. Дуже люблю макіяж. Макіяж мені дуже допомагає у сприйнятті себе. Це передусім творчість, це якесь таке мистецтво. Але я тривалий час мала і досі маю проблеми з прийняттям себе.
- З якими труднощами ти стикаєшся щодня?
Це сприйняття себе та порівняння себе з іншими. Також я вчуся бути самостійною, вчуся перевдягатись та пересідати у візок. Знаєш, які ще труднощі в мене були? Це ізоляція, самотність. Тому що я більшу частину дитинства провела в лікарні. Це було надзвичайно важко. Я взагалі не мала друзів, і це вплинуло на мене навіть в дорослому віці. Інколи себе ловлю на думці, що я почуваю себе самотньою. І розумію, що це голос минулого. У мене зараз є багато друзів, я теж про це молилась і теж дуже хотіла цього досягти. А оця відсутність друзів, контактів, самотність – це було дуже важко. Також це погляди людей. Тому що з дитинства на мене завжди дивилися. І є люди, які показували пальцями, якось дивно себе поводили.
- В твоїх соціальних мережах є фото з інших країн. Розкажи, наскільки комфортно подорожувати? Можливо є щось, що б нам варто було перейняти від цих країн.
Направду я реаліст – проблеми є всюди. Інвалідність – це більше як соціальний конструкт, це важко оцінити. Я не хочу ідеалізувати інші країни. У Львові я б хотіла відвідувати якісь музеї, книжкові форуми, галереї, але це все просто не обладнано. І це проблема, тому що я втрачаю багато можливостей. А ще ніби інші вважають, що люди з інвалідністю не насолоджуються творчістю, артом. І, власне, за кордоном, чи в Варшаві, чи в Цюріху, чи в Австрії це було більш доступно. Тобто я могла відвідати будь-який музей, церкву чи галерею. І для мене це було диво, що можна було так добре без перешкод пересуватися. За кордоном не всі, але дуже багато будівель мали пандуси. Я не вірю, що якщо стара будівля, то нічого не можна зробити.
Якось я хотіла потрапити в студію акторської майстерності у Львові, але мені відмовили. Мені не сподобалось те, що мене навіть не запитували, які в мене можливості. Вони сказали: “Ви на візку, а там потрібно багато рухатись”. Тому є багато втрачених можливостей. Ще декілька років тому я не так багато людей на візку бачила. А зараз війна, і в нас буде ще більше людей зі всякими травмами. І виникає питання: “А що ми тоді будемо робити?” Їх буде багато, вони теж будуть мати якісь бажання та хоббі.
Я планую в серпні поїхати на концерт своєї улюбленої співачки Тейлор Свіфт у Варшаву. Мені дуже сподобалось, що там для людей з інвалідністю є окреме місце. Я не знаю, чи в нас на стадіонах десь таке є. Це дуже цікава ініціатива, яку треба запозичити. Я у Львові не так багато відвідала концертів, бо на них приходиться десь проштовхуватись. І от така ініціатива це дуже класно.
- Як правильно комунікувати з людьми з інвалідністю? Поділись кількома порадами.
Перше — це розмовляти як зі звичайною людиною. Моя подруга одного разу перелякалася, тому що сказала “йдемо”, а не “їдемо”. Я взагалі не звернула увагу. Але знову ж таки не перегравати. Бувають такі люди, які говорять, що не помічають, що я на візку. Візок, милиці чи відсутність кінцівки потрібно помічати. Тому що тоді ми починаємо працювати над проблемами, над пандусами та приймаємо цю людину. Коли ти говориш, що я не бачу інвалідності чи візка, таке враження, що ти не бачиш мене.
Друге – це не пропонувати допомогу нав’язливо. Зазвичай, коли мені потрібна якась допомога, я можу попросити. А бувають люди, що хапають візок, не запитавшись чи це потрібно.
Третє. Не говорити як з дитиною, не говорити дитячим тоном. Наприклад, буває, що лікарі та соціальні працівники питають в батька чи в мами скільки мені років. А питання потрібно ставити напряму до цієї людини, тому що я вмію говорити, я можу відповісти.
Четверте – це те, що батьки мають пояснювали своїм дітям. Часто діти цікавляться, і в тому немає нічого погано. Але залежить вже від реакції батьків, які кажуть дитині затихнути або починають шепотіти, або відводять погляд.
П’яте – це проявляти ініціативу, розмовляти і подружитись, тому що багато людей з інвалідністю не мають друзів, є ізольованими, є самотніми. Існує стереотип, що люди з інвалідністю не вступають в стосунки. В нас такі ж самі потреби, як і у будь-якого іншого. Потрібно руйнувати стереотипи про людей з інвалідністю.
- Що потрібно місту, щоб воно стало більш доступним?
Робити заклади, галереї, музеї, фотостудії більш доступними. В липні я зареєструвалася на музичну вечірку, де мали звучати мої улюблені артисти, але це проводилось на другому поверсі. Дуже багато клубів, мистецьких просторів, галерей та музеїв непристосовані. Ніби існує думка, що людям з інвалідністю не треба розваг. Люди думають, що інвалідність – це трагедія, ніби Бог покарав чи всесвіт. Але, на правду, я не сиджу і не плачу 24 години. Я веду активний спосіб життя.Я ціную більше своє життя, тому що знаю, якою ціною воно мені далось, бо дуже багато з самого народження було ситуацій загрозливих для життя. І я завжди спішу жити, завжди хочу жити.
Ярина Туз
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На площі Ринок пройде відкрита донація до Всесвітнього дня донора
