«Ми не припиняли спілкуватися з військовими», каже Ольга Тесляк, яка вже 11 років підтримує наших воїнів. До дня волонтера, який ми відзначаємо 5 грудня, журналістка «Сихів.Медіа» поспілкувалася з волонтеркою та власницею кондитерської «Крем & Джем», що у Сквері Гідності. Про її шлях – від допомоги з часів Майдану до підтримки військових на передовій, про порятунок життів, безвідмовну підтримку, мотивацію та те, як інколи нелегко бути волонтером — читайте в інтерв’ю “Сихів Медіа”.
Розкажіть, будь ласка, як розпочався ваш волонтерський шлях?
Моя волонтерська діяльність почалася наприкінці 2013 року, після розгону перших студентів на Майдані. Я не могла поїхати на Революцію сама, бо мала двох маленьких дітей, та й батьки не відпускали. Але їздив чоловік, сестра, друзі. Я ж почала збирати допомогу — продукти, теплі речі, усе необхідне, бо розуміла, що людям холодно, вони стоять там днями і ночами. Збирала між знайомими, сусідами, друзями, на ринках.
Коли Майдан закінчився – почалася війна, з’явилися перші біженці з Криму, Донецької та Луганської областей — ми їх селили, збирали речі, бо люди виїжджали буквально в тому, в чому були. Ми почали знайомитися з військовими і збирати для них речі.
Один із важливих епізодів – нам вдалося облаштувати операційну в Будинку профспілок — мої друзі та знайомі лікарі передавали мені знеболювальні, інструменти, набори, чоловік завіз усе це на дуже велику суму до Києва.
Чи їздили Ви самі до військових?
Я не була на сході чи в зоні бойових дій. Уперше потрапила на Майдан у 2017 році. Я повинна працювати і дбати про свою кондитерську “Крем & Джем” — і як логіст за освітою – можу координувати величезні процеси, не виходячи зі свого робочого місця. Я вмію об’єднувати людей, керувати транспортом та вантажами, вести комунікацію з підрозділами, не виходячи з кондитерської.
Як змінилося взагалі волонтерство за останні роки?
Три роки після початку війни воно було дуже активним: ярмарки, збори, постійна допомога. Потім, коли Антитерористична операція перестала сприйматися як активна війна, люди «розслабилися». Армію почали краще забезпечувати на державному рівні, тому в нас залишилася швидше моральна підтримка: енергетичні батончики, випічка, вітамінні суміші з імбиру, лимону та меду, які ми робимо вже 11 років. Військові розуміли, що не самі, і що ми їх тут підтримуємо. З дівчатами ми ні на хвилину не припиняли спілкування з військовими.
Після початку повномасштабної війни все знову різко активізувалося. Змінилися запити — ніхто не просив одягу, лише техніку: дрони, РЕБи, засоби зв’язку. Зараз волонтерство знову переживає спад: люди втомилися, розчарувалися, багато хто зневірився.
Скільки підрозділів ви підтримуєте?
Я нарахувала близько 28 підрозділів, яким відправляла допомогу хоча б кілька разів. Те, що на постійній основі — 15-17. Підрозділи, яким колись допомогла одягом, — десь 50–60.
Я рахую не бригади, а саме підрозділи, бо навіть в одній бригаді різні групи мають різні завдання: пілотам потрібні дрони, медикам — ліки, зв’язківцям — рації, іншим — РЕБи чи щось специфічне. Тому багато, дуже багато.
Як вдається координувати таку кількість запитів?
Коли я йшла на інтерв’ю, зустріла друга, з яким знайома з 2014 року, він попросив порадити, де можна взяти наземні роботизовані комплекси, і я зразу його скерувала до потрібних людей.
З кожним підрозділом є своє спілкування, і це відбувається природно. В мене багато знайомих у різних сферах, тому я можу підказати, де купити НРК, дати контакти постачальників, організувати збір, логістику, передати вантаж. Постійно координую або ж сама організовую збір і закупівлю.
Що зараз найбільше потребують військові?
Потреби йдуть хвилями — залежно від ситуації на фронті. Якщо від когось йде запит, що потрібні “мавіки”, то протягом двох-трьох тижнів чи більше, всім підрозділам потрібні будуть мавіки.
Напевно, на фронті змінюється ситуація, і в усіх одразу змінюються потреби. Зараз, наприклад, FPV мене ніхто не просить, тому що їм їх постачають. Просять запчастини до FPV, старлінки, генератори, зарядні станції, пікапи, колеса та противірусні, аптечки, турнікети.
Тобто все залежить від завдань на фронті.
Чи впливає пора року на потреби?
Дрони не можуть літати в туман, дощ і сніг. Коли болото — зупиняється техніка, артилерія. В туман інколи можна працювати термалами, але теж не завжди. Такі періоди — це невеличке «затишшя», коли хлопці хоча б трохи можуть відпочити і ми можемо їх врятувати.
Чи є історії, які вам найбільше запам’яталися?
Історій дуже багато, але найцінніше — коли бійці кажуть, що завдяки твоїй допомозі вони вижили. Мене часто питають, для чого ти це робиш? Але це розуміння того, що ти недаремно прожила день і що ти врятувала чиєсь життя. Будь-який дрон, будь-яка аптечка, турнікет якісний – це рятує життя. І коли боєць тобі пише «Оля, твій дрон врятував 20 людей, тому що ми змогли зробити розвідку, побачили ворогів і нас це врятувало» чи «Твоїм ФПВ-дроном ми вбили п’ять москалів, які могли вбити нас». Я думаю, що лікарі мають те саме відчуття, коли рятують, роблять операції, а тут ти можеш врятувати взагалі багатьох одночасно…
Коли хлопці дзвонять і кажуть, що аналізатор частот, який я відправила, врятував їх від дрона, який міг в них влетіти, і завдяки цьому врятувалися четверо хлопців. Кожна з цих історій, а це майже щодня, безцінна. І цих історій за 11 років насправді дуже багато.
Що у роботі волонтером сьогодні є найважчим?
Найважче — це те, що люди зневірилися. Вони перестали донатити, допомагати, перестали сприймати війну як свою. Особливо у Львові багато хто живе в режимі «chill»: робить вигляд, що війна далеко, що «до нас не дійде», а якщо й дійде — «ми втечемо». Люди просто відгородилися від реальності.
Я часто згадую початок 2022 року. Хоч тоді було значно важче — і фізично, і емоційно — але ми всі були разом. Я могла зробити пост і через 15 хвилин мати 200 тисяч на рахунку. Ми купували рації, дрони, усе необхідне — буквально за хвилини.
Зараз усе зовсім інакше: роблю пост — і отримую 2000 гривень, хоча потрібно, наприклад, 350 тисяч. Дивишся на ці дві тисячі й думаєш, куди їх “вліпити”, бо запит величезний. Люди живуть своїм життям, розважаються і при цьому максимально абстрагуються від війни. І це дуже боляче.
Але я розумію, чому це сталося. Ми живемо в умовах інформаційної війни. Якщо людина щодня читає про корупційні скандали, вона думає: «Я що, дурна? Чому я маю донатити зі своєї зарплати у 20 тисяч, коли хтось краде мільярдами?» Я їх у цьому розумію. Але водночас я не розумію іншого: навіть якщо у тебе ніхто не воює, допомагай тим, хто воює за тебе, за твою родину. Це питання свідомості. А її стає все менше.
Крім того, у багатьох містах люди знову повернулися до російської мови. Київ у 2022 році масово говорив українською — зараз знову чути російську. Люди не усвідомлюють, що мова, культура, церква — взаємопов’язані речі. Якщо ми повернемося до московського патріархату, російської мови й російських культурних наративів — ми не втримаємо Україну, незалежно від того, хто буде владою. Бо якщо свідомість мас сіра, пасивна і «відсторонена» — нічого не вийде.
Чому людям легше донатити «своїм»?
Воно справді так працює. Коли ви робите збір на когось чужого — навіть маленький — він збирається довго або не закривається взагалі. Але якщо ви робите збір для брата, чоловіка, сина — сума закривається миттєво.
У мене так само. У 110-й бригаді служить мій двоюрідний брат, у реактивній артилерії. Якщо я пишу, що брату потрібні гроші на машину — сума збирається відразу. Бо люди сприймають це як особисту довіру до мене.
Коли я прошу для інших підрозділів, реакція зовсім інша: «Ну добре, щось закинемо». А коли це стосується моєї родини — люди включаються повністю. Вони донатять не підрозділу — вони донатять мені. Бо довіряють, поважають, знають. Це про близькість і про «рідність душ». Для родичів зібрати набагато легше, ніж для незнайомих бійців.
Чи буває у вас емоційне вигорання і як вдається відновлювати сили?
Емоційне вигорання, звісно, буває. Я розумію, що моя робота потрібна, але справжнє відновлення приходить тоді, коли отримую від бійців повідомлення, які нагадують, що все це — не просто так.
Коли я захворіла, мені писали дуже багато хлопців. Писали прямо й чесно: «Відпочинь. Якщо ти не зупинишся — ти просто згориш, і нам від цього точно краще не буде». Хтось жартома, хтось серйозно писав: «Якщо ти вмреш — ми тут без тебе загнемся».
Я взагалі вважаю, що підтримка — це одна з основ життя людини. Ти можеш бути здоровою, успішною, але якщо поруч немає людей, які розуміють тебе, кажуть: «Слухай, ти нам потрібна, ти робиш щось важливе» — то це все не має великого сенсу.
Ми часто бачимо, як старші люди важко переживають самотність. Вони буквально згасають, бо відчувають, що нікому не потрібні. А людина, яка потрібна — своїм життям, роботою, турботою — тримається набагато міцніше.
І саме це розуміння тримає й мене: що від мене залежить чиєсь життя, що я робота важлива. Це дає сили.
Емоційне вигорання неминуче, коли ти постійно залучена в такі процеси. Не вигорають, мабуть, лише ті, що вміють повністю відгороджуватися.
Ви отримали відзнаки від Міноборони, ГУР, Залужного, Кабміну та Верховної Ради. Що для Вас означають ці нагороди?
Звичайно, це приємно. Але не через саму нагороду — а через те, хто її дає. Будь-яка відзнака — це не «від Кабміну» чи «від Міноборони» як структури. Це завжди конкретна людина або конкретний підрозділ, який подає волонтера на нагороду, бо цінує його роботу. Усі подяки, усі нагороди — це ініціатива військових, командирів або колег по волонтерству.
Наприклад, коли когось подають на відзнаку Кабміну, хтось має написати звернення й пояснити, чому саме ця людина її заслуговує. Для мене це має особливу цінність. Так само мою кандидатуру на нагороду Верховної Ради подала моя коліжанка — народна депутатка, з якою ми багато років волонтеримо разом. Ми завжди підтримуємо одна одну, вона знає, що і скільки я роблю.
У мене багато нагород і від підрозділів: вони привозили відзнаки «Бойовий волонтер», подяки за співпрацю.
Від Залужного я отримала нагороду завдяки командиру 95-ї бригади — це він мене подав. Від ГУР — через те, що я з ними співпрацюю.
Тому кожна відзнака — це оцінка твоєї праці тими, кому ти допомагаєш.
Хоча зізнаюся: коли у 2017–2018 році отримала свої перші медалі від бійців, я навіть обурювалася. Казала: «Ви що, навіщо вони мені? Я ж не заради цього допомагаю». А вони буквально на мене накричали й сказали: «Так має бути». І це було правильно.
Що ви можете сказати про довіру до волонтерів?
Це наша реальність і однакову довіру не можна застосовувати до всіх волонтерів одразу. Кожна людина працює за власною совістю. Я, наприклад, як фізична особа-волонтер, не є фондом чи ГО. У мене є власний бізнес, з якого я заробляю. А волонтерська діяльність — це окрема історія.
Усі волонтерські рахунки зареєстровані в податковій, і все, що на них надходить, я витрачаю на забезпечення військових. Усі закупівлі я документую актами — бо це і звітність, і відповідальність. Але є й інші. Є “волонтери”, які справді живуть із донатів, не ведуть жодної звітності й не показують витрат. Це — на совісті конкретної людини.
Щодо фондів: законодавство дозволяє фондам використовувати певний відсоток, до 20%, якщо не помиляюся на адміністративні витрати. Це оренда приміщення, комунікації, зарплати бухгалтерів, менеджерів, директорів. І це нормально — бо фонд є структурою, яка потребує персоналу та постійної роботи.
Просто є фонди прозорі й чесні, а є ті, що «прокачують» через себе гроші. Так само є порядні священники чи сантехніки — і є непорядні. Це не питання професії чи сфери, це питання цінностей та людської совісті.
Навіть у Львові я знаю волонтерів, які працюють не дуже чесно — це їхній вибір. Я з ними не співпрацюю, але й витрачати сили на боротьбу з ними не буду. Це їхня відповідальність перед Богом і суспільством.
Яким ви бачите майбутнє волонтерського руху після перемоги? Чи залишиться він?
Насамперед нам потрібно встояти як країна. Ми живемо поруч із «сусідом», який ніколи не залишить нас у спокої. Через це нам, і після перемоги, доведеться жити в реальності, подібній до ізраїльської: з сильною обороною, постійним нарощуванням армії та чітким розумінням пріоритетів. Країна, яка воює — або змушена бути готовою до війни — повинна вкладати більшість бюджету в безпеку, у зброю, у забезпечення, а не в тротуари, декоративні доріжки чи клумби з тюльпанами у Покровську чи Краматорську.
Я думаю, що волонтерство нікуди не зникне. Бо коли ти вже став волонтером, коли вже пройшов через цей шлях — це, мабуть, назавжди. Наприклад, коли почалося АТО, я частково переключилася на допомогу дитячому будинку та геріатричному пансіонату. І це стало природним продовженням. Коли ти вже в цьому «крутишся», коли до тебе постійно звертаються: «Чи нема в тебе памперсів?» або «Може є якісь ліки?». Люди знають, що ти можеш дістати будь-яку річ. А волонтер — це людина, яка справді здатна дістати будь-що, якщо є потреба.
Тому я думаю, що волонтерська діяльність залишиться — і для багатьох з нас вона вже стала справою життя.
Яку пораду ви дали б людям, які хочуть спробувати себе у волонтерстві, але бояться недовіри чи засудження?
Насамперед — не варто боятися. Довіра не виникає нізвідки. Вона з’являється тоді, коли люди бачать прозорість і послідовність у твоїх діях. У мене довіра людей з’явилася тому, що я все показувала у Facebook. Раніше, коли об’єми були менші, мені приносили навіть одну банку меду — я фотографувала її, дякувала людині, писала, що з цих десяти банок ми зробили суміші й відправили конкретним підрозділам. Хлопці отримували, скидали мені фото — і я це теж публікувала.
Люди бачили: я не забираю ці гроші собі, я не купую собі сумку чи сукню — я купую щось для хлопців і відправляю їм. З часом багато друзів почали скидати гроші анонімно й просити не відзначати їх у постах. У кожного свої причини, хтось не хоче «світитися», хтось не хоче виглядати так, ніби він піариться. Тому я перестала тегати людей. Але прозорість я зберігаю завжди: купила — показала; відправила — показала; хлопці отримали — теж показала.
І це найголовніше для довіри: людина бачить, що її гроші працюють і доходять до адресата.
У великих фондах, можливо, все інакше — там звіти переважно у вигляді таблиць чи документів. Але принцип той самий: прозорість = довіра.
Як почати? Почніть з малого. Не обов’язково братися одразу за великі збори. Можна почати з того, щоб допомогти одній бабусі чи одному підопічному: зібрати по друзях продукти, раз на тиждень принести їй набір, купити ліки, відзвітувати у своїх соцмережах — показати чеки, фото, коротку історію.
Цього абсолютно достатньо, щоб почати будувати свою репутацію й довіру. Можна починати навіть з 10 друзів і 10 гривень — справа не в масштабі, а в щирості та відповідальності.
Головне — розуміти, що волонтерство це не разова акція. Якщо ти взявся допомагати бабусі, вона буде на тебе надіятися. Вона подзвонить, коли їй стане погано чи коли потрібно буде щось купити. Ти не можеш просто кинути її. Це відповідальність — і дуже велика.
Так само і з військовими. Як я можу сказати своїм хлопцям: «Вибачте, я втомилася, робіть що хочете». Для мене це виглядало би як зрада. Ти або з ними, або ні.
Через це багато бійців називають мене своїм побратимом. Вони довіряють мені настільки, що діляться всім — і своїми історіями, і переживаннями, і навіть знайомлять зі своїми дівчатами.
Я можу розповісти історію, яка показує, що для бійця значить волонтер. Дзвонить боєць і каже: «Я трошки поранений, мене везуть у такий-то госпіталь. Тільки мамі не кажи, будь ласка. Але ти маєш це знати». Другий пише: «Жінці не кажи, я тут трохи трьохсотий…». Тому що вони берегли емоції своїх рідних — мам, дружин, сестер. А мені вони це казали, бо знали: я допоможу, витягну, приїду, знайду ліки — зроблю все, що треба. І це найкраще показує, хто для них волонтер.
Чи можна підрахувати загальну кількість допомоги, яку ви передали?
Це дуже складно підрахувати, бо я займаюся не чимось одним — не тільки машинами, не тільки дронами чи окремими категоріями. Це постійно різне: від термобілизни до пікапів, від ФПВ до лікарських засобів. Тому точної цифри просто не існує.
Колись — у 2023 чи, можливо, вже у 2024 році — я пробувала це рахувати. Машин (особливо пікапів) було приблизно 15–17. Скільки дронів — сказати важко, бо це дуже різні за ціною й типом моделі. Це величезні суми й великі партії, які неможливо згадати поштучно.
Єдине, що я точно можу сказати — це сума надходжень. Весною 2025 року я порахувала, скільки зайшло на офіційні волонтерські рахунки за три роки. І ця сума становила 27 мільйонів гривень. І це лише те, що пройшло через рахунки, тому що готівкові донати я не можу коректно врахувати — я їх одразу витрачаю на закупівлі й ніде не фіксую. Але я впевнена, що там було ще кілька мільйонів.
Яка у вас мрія? Можливо, та, яку хочеться втілити після перемоги?
У мене трохи меркантильна мрія. Я хочу закінчення війни, бо хочу повернутися на свою кухню. Я хочу знову декорувати торти і створити мережу кондитерських. Хочу проводити майстер-класи.
Зараз на це просто не вистачає часу. Волонтерство займає 70–80% мого дня. На бізнес залишається 20% — і це більше про те, щоб завести генератор, щось купити, щось передати. Весь інший час — закупівлі, акти, збори, комунікація з підрозділами.
Тому моя найбільша мрія — повернутися в бізнес повноцінно. І саме тому я так хочу закінчення війни.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 5 грудня – День волонтерів: підбірка сихівських волонтерів та ГО
