Церква Різдва Пресвятої Богородиці стала улюбленим місцем та головним майданчиком для змін у Сихівському районі. Як їй вдалося об’єднати тут тисячі активних людей, а також, як Церква бореться сьогодні за святу перемогу після виходу з підпілля, в інтерв’ю для Сихів.Медіа розповів незмінний парох храму отець Орест Фредина.
- Ви пам’ятаєте, як тут була маленька капличка, і правилися служби? Як церква змінилася за цей час?
Перше богослужіння припало на Квітневу неділю, на вхід Господній в Єрусалим. До мене тут правив отець Євген Бойко, а парафію заснував в 1991 році отець Василь Вороновський, бо він з братом тут, на Сихові, мешкали. Капличка була доволі просторою, це давало можливість зручно молитися і почати будувати нову церкву. Я був призначений сюди у квітні 1994 року, а в лютому 1995-го ми залили першу пробну палю, всього їх було 416, і 26 червня почали заливати фундамент.
Будівництво Церкви було для нас усіх спільною справою – тут були і малі діти, і молодь, і літні люди. Коли треба було розвантажувати цеглу, всі робили це разом, жінки, зокрема, готували їсти для будівничих. І це дало можливість нам подружитися.
Упродовж п’яти років ми молилися у каплиці, за цей час будівля росла. Ми старалися встигнути до ювілейного року Різдва Пресвятої Богородиці і якраз 8 жовтня 2000 року храм поблагословив світлої пам’яті Блаженніший Любомир Гузар. Тоді тут були тільки стіни, все сіреньке, але вже був гарний простір, який освячувався молитвою.
У нас діяли Марійська, Вівтарна дружини, Молодіжний католицький центр. Так, ми були обмежені у приміщеннях, але нам не бракувало ніколи ідей. Згадую завжди слова: “Господи, Господи, споглянь з неба й подивись, і навідайся в той виноградник, що його насадила правиця Твоя”. Тобто для мене – це можливість бачити цей виноградник і бачити, як люди через молитву, любов можуть ставати один для одного рідними і дорогими. Молодь і вся парафія ніколи не лишалися осторонь подій, що відбувалися у нашій державі. І це до сьогодні так.
У 2001-ці році з Божою поміччю відбувся візит Івана Павла ІІ та зустріч Папи з молоддю. Це відбулося 26 червня. Це день, коли у вічність відійшов у 1941 році парох Сихова отець Андрій Іщак. Він був викладачем, богословом. Коли більшовики відступали перед наступом німецького війська, отця попереджали, радили тікати, але той відповів: “Добрий пастух овець не залишить, як і священник – своїх людей”. Він лишився. І його біля Церкви Святої Трійці на Сихові, що є пам’яткою архітектури, замучили – закололи багнетами. Папа його тоді, у 2001 році, під час свого візиту до Львова, проголосив Блаженним.
- А чому ви колись вирішили стати священником?
Коли мені було років 10-ть, я прочитав книжечку про отця Піо і вирішив “Все, буду священником!”. Але мене вистачило лише на один день. Потім пішов служити до війська у 1981 році, тоді треба було визначитися, що робити у житті. На мене дуже сильне враження справив фільм “Знахар” і я страшенно хотів бути лікарем. Після війська пропрацював санітаром в операційній, у судинній хірургії. Але на підготовче відділення не вступив.
Наша Церква тоді була у підпіллі – священники вдень працювали на роботах, а ночами служили по церквах. Я із приятелем вирішили допомагати – прислуговувати. Ми навіть не сподівалися, що прийде час свободи і можна буде будувати церкву, тоді ми бачили служіння зовсім інакше. В таких умовах душі кристалізуються, людина робить вибір. В ті часи вдалося побачити багато людей, які не показували геройства, але були такими відданими, що їх нічого не могло зламати. Це були і молоді мужчини, і військові, і жінки, і маленькі діти. Це таке чудо – коли Господь доторкається до серця людини і вона стає справді незламною і вільною. Звісно, страх і тривога можуть навідувати таку людину, але вона знає свій шлях.
У 1986-му році нас поблагословив Митрополит Володимир Стернюк. Отець Петро Городецький привів нас, ми порозмовляли. Отець Петро помер на зламі історії, коли проголосили незалежність України. Він був життєрадісним жартівником. Церква тоді вийшла з підпілля. Нас лишилося з групи семеро осіб, і я дякую отцю Богдану Білинському, який перед Володимиром Стернюком згадав за нашу групу. У підпіллі були інші правила: склав екзамени і чекаєш, поки тебе покличуть. 20 лютого 1991-го року нам вділили дияконське свячення, разом з отцем Іваном Мамчаком, він тепер монах-студит, нас призначили дияконами у Преображенській Церкві.
У травні 1991-го року на свято Вознесіння ми отримали священниче рукоположення, були першими з тих, кого святив отець Мирослав Іван Любачівський в Україні. Цей період був цікавий, бо Церква вийшла з підпілля, у “Преображенку” всі горнулися, тут вирувало життя, було багато людей з різними потребами. Ми працювали зі студентами, з медичними, навчальними закладами. На щастя, тоді там були отець Василь Вороновський, о. Ярослав Чухній, о. Євстахій Смаль, о. Богдан Смук. І було величезне щастя побути біля них.
Але мені воістину пощастило, що ми почали будівництво святині на Сихові. Знаменитий архітектор Радослав Жук переміг зі своїм проєктом храму на конкурсі. Він був гарний, бо сама церква ніби у сучасному стилі, але дуже традиційна, бо в основі лежить рівнораменний хрест. Сьогодні ще на південних землях України, в тому числі у Криму, багато фундаментів з IV-го століття. Вони були збудовані у формі, коли в основі закладався рівнораменний хрест, центральний купол із чотирма куполами, як 4 євангелісти, і по центру – Ісус Христос. Так само приблизно була збудована Десятинна церква. Якщо дивитися зі сторони Центру Довженка, то всі пропорції храму відповідають золотому січенню (ним користувалися будівничі пірамід у Давньому Єгипті, архітектори славнозвісного собору Паризької Богоматері у Парижі, навіть Леонардо да Вінчі використовував його, малюючи знамениту Джоконду – ред.).
Тепер мені дуже подобається цей стиль, хоча багато ще не дороблено. Але я щасливий, що у новому часі творці відважилися подарувати світові таку святиню.
- Вашу церкву завжди вважали головною – і досі називають великою. Чи вдається вам зберегти цей статус, і завдяки чому?
Я навіть сміюся. Бо у Римі є церква Базиліка Санта-Марія-Маджоре, одна з чотирьох головних базилік. У нас так само – велика (усміхається – ред.). Ми як тільки почали будувати храм, заснували маленькі громадки. Навіть тоді заступник голови обласної адміністрації Роман Шмідт, який був учнем отця Василя Вороновського, питав: “У нас така монолітна гарна громада, для чого ділитися”. Я йому тоді сказав: “Ми не ділимося, ми природньо повинні розширюватися”.
Ідея була – створити свої громади. Адже Сихів простягається на 1,5 кілометри і в інший бік на 3 кілометри. Тут компактно зібрані будинки, і старшим людям легше ходити “біля себе”. Крім того, Христос той самий, та сама Церква. Чудо Божої Церкви – у різноманітності. Так, ми творимо одну велику родину. Господь Бог так подбав, що ми кожен маємо щось надзвичайне і можемо цим служити один одному.
- Багато львів’ян асоціює Сихів із Вашою Церквою, сквером, майданчиком і тепер уже парком…
З нашою. Бо вона – наша. Я спершу переживав, як то буде на Сихові, бо служив у Преображенській церкві. Тоді тут навіть всіх будинків не було. Але тепер переконаний: ось це місце – Богом назнаменоване, воно почало змінювати цю площу. Тут була низовина, гарний зелений кущик, який потрапляв посередині Церкви і на перетині всіх тих вулиць постала ця святиня.
Церква впродовж всієї історії була серцем народу. Коли страждав народ, страждало серце. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, справді, стала перлиною цього району і змінила настрій тут. Ми маємо центральну площу – майдан, де можемо бути близько біля Матері нашого Господа.
- Ви самі живете на Сихові?
Так, на проспекті Червоної Калини.
- А за що Ви любите Сихів?
Величезне щастя – бачити тут тисячі прекрасних людей. Люди про себе можуть говорити і думати різне, а от священник від Бога має щастя бачити їх зблизька. Навіть глибше, коли Господь відкриває цю глибину.
Сихів – особливий надзвичайними прекрасними людьми. Люди – скромні, тихі. Але в них море ідей, які надихають своїм способом думання, стосунком до світу, любов’ю один одного і до Бога. Мене тішить, що ми можемо разом збиратися, молитися і добре, коли ми на цьому світі – не сироти. І мені Сихів тим дуже подобається. Кожен з нас може додати один до одного, щоб і ми, і Сихів ставали ще кращими.
- Ви на початку зазначали, що УГКЦ колись була у підпіллі і знає, що таке боротьба за незалежність. Де шукати нам сили на боротьбу сьогодні, коли щодня втрачаємо кращих? І чи маємо ми право ненавидіти росіян?
Гнів людський буває страшний. Але ми воюємо з росіянами не тому, що ми їх ненавидимо, а тому що любимо своїх жінок, дітей, землю, і любимо право жити вільними людьми.
Ми не починали цієї війни, навіть більше – після жахіть Першої та Другої світових воєн, попри всі безчинства, які вони тут творили, за радянської влади, ми ставилися до них краще. Ми – великодушні, вміли простити. Я дякую Богові, що наш народ – настільки прекрасний, він приклад мужності, відваги і звитяги, а це дари Божі. Мужність – це чеснота. Бо коли бачиш несправедливість і кидаєшся, як лев, захищати своє, то це – чеснота. У нас є спецпризначенці, які кажуть: росіяни йдуть на нашу землю і ми мусимо її боронити. Такі воїни мають благородне серце і є дуже добрими захисниками.
Наведу ще один приклад: сонце світить на квітку і на болото однаково, сонечко залишається сонцем. Сонце не змінює від того свого проміння. Бог посилає дощ на злих і на добрих. Якщо б не відвага і не мужність наших воїнів, ніхто б з нас не зміг почуватися вільно. Бо нас конкретно ненавидять.
Знаєте, Занепалому ангелу не потрібно тільки смерті. Він прагне, щоб ті випробування, труднощі витягнули з нас найгірші якості – злість, ненависть, безнадію, втрату віри. Нашими воїнами захоплюється весь світ. Бо вони потрапили у горнило найбільшої небезпеки, і ми молимося, щоб Господь поклав на полеглих воїнів свій небесний вінець.
Ті, хто присвячує своє життя за інших, є Героєм. Це не тому, що обставини так склалися. Обставини склалися найгірші, але людина виявилася прекрасною. Треба стояти один за одним горою – тоді ми переможемо.
- У мережі, до речі, шириться зараз нова заповідь: “Не забудь задонатити ближньому своєму”. Як ви ставитеся до такого гумору?
Дуже навіть позитивно. Ісус каже: що ви зробили одному з ближніх моїх, то ви мені зробили. Хочеш послужити Богові? Поможи.
- А яка ваша улюблена заповідь чи кредо на щодень?
Мені сподобалися слова останнім часом: “Я українець. Бачу, можу, допоможу!” Ми зробили емблему, додали зображення Архистратига Михаїла. Так само було на візит Папи. Ми по-різному думали, а одна дівчинка нам підказала гасло: “Україна любить папу!”, і воно так пішло.
- Зараз чимало критики на адресу Папи Римського Франциска щодо висловлювань про війну в Україні і відповідальність росії, яка на нас напала. Яка ваша позиція?
Нам би дуже хотілося, щоби той, кого Бог вибрав Провідником Церкви, вмів підтримати того, хто терпить. А воно якось так виходить… По-перше, світ нинішній дуже поділений.
Мені подобається позиція отця Романа Лаби. Він каже, як було за часів Апостола Петра – коли були юдеї, він дотримувався юдейських звичаїв, апостол Павло докоряє йому привселюдно і на всі століття то залишилося у посланні, що він каже: “Я йому докорив перед усіма, але то не змінить того, що пообіцяв Ісус – Петро (Скеля) збудує Церкву”. Так само і в нас буває. Дуже різні бувають люди. Коли відбувалася війна в іншому кутку світу, Сирії тощо, то ми співчували, але, відверто кажучи, не переймалися тим. Так само чимало з нас каже: “Воїни вперед! Бо ми щось задонатили”. Але вони на кріслі, а ті – в окопі, у страшній небезпеці.
А все-таки структура церкви залишається спасенною. Боляче, коли щось таке стається. Боляче нам. Але що мене підтримує? Патріарх Йосиф Сліпий 18 років відбував покарання у Сибіру, зокрема за право належати до Вселенської церкви. Не те, що ми – українці і в нас буде своя церква. Церква – Христова, вона – Божа. Коли Йосиф Сліпий відбував покарання, налагоджувалися дипломатичні відносини з Римом. Було страшенно боляче – за що чоловік терпів? За правду, за Христа. І коли він повернувся в Рим, то був стовпом віри, показував смирення. Він вірив у структуру. яку заснував Бог.
Звичайно, нас болить більше, ніж інших. Адже ми за те, щоб бути греко-католиками, впродовж історії заплатили дуже велику ціну, тому нам буває прикро. Але ми молимося, думаємо, як можемо стати кращими і сильнішими, і боронити правду, а тою правдою є Христос.
Христина Гоголь
Читайте продовження інтерв‘ю з отцем про катехитичну школу, гуртки та новий календар у неділю, 15 жовтня.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Мрію добудувати четвертий поверх”, – директорка “Оріяни” Ірина Коропецька про ювілей і плани.
