“Мою дитину наче підмінили”, “постійно злиться, кричить, б’ється” або навпаки “стала дуже тихою – мовчить, ховається”. Діти, які живуть поруч із війною, змінюються. І це не примхи, не “характер”. Це – наслідки стресу. Психологи проєкту “Твій” (просторів психосоціальної підтримки дітей при громадах) пояснюють: війна забирає у дітей базове – відчуття стабільності. А разом із ним – здатність почуватися у безпеці, довіряти, жити без страху. Що робити дорослому, коли поведінка дитини змінилася, та як допомогти їй/йому “прожити” стрес війни, розповідають фахівці “Твій”.
Виживання під виглядом “поганої поведінки”
Підвищена тривожність, замкнутість, нав’язливі ігри про війну. Або навпаки – агресія, гіперактивність, істерики. Дитина може проситися спати з батьками, боятися темряви, повертатися до “малечих” звичок, які вже давно подолала. Усе це – типова реакція дитячої психіки на загрозу.
Навіть надмірна слухняність – це не завжди “добрий знак”. Інколи це – спроба не заважати дорослим, які й так не справляються з напругою.
Змінена поведінка – не вибір дитини. Це спосіб виживати у складних обставинах. І перший крок до підтримки – не карати, не соромити, а зрозуміти.
П’ять порад, як допомогти дитині, чия поведінка змінилася через війну
1. Дивіться глибше: за “поганою” поведінкою – біль
Вибухова реакція на зауваження, сльози без причини, раптова байдужість. Дитина не робить це навмисно. Вона не має ще навичок, як впоратися із тим, що коїться всередині. Станьте тим, хто це помічає і не знецінює.
2. Говоріть про те, що відбувається
Діти все відчувають – навіть якщо ви мовчите. “Не думай про це”, “нема чого хвилюватися” – не працює. Бо дитина вже думає, і вже хвилюється. Краще чесно і спокійно сказати: “Так, зараз війна. Це страшно. Але ми разом, ми дбаємо одне про одного, і робимо все, щоб бути в безпеці”.
3. Повертайте стабільність – навіть у дрібницях
Рутина = опора. Казка на ніч. Улюблений ритуал зранку. Один і той самий час сну. Це здається дрібницею – але насправді це “якір”. Діти тримаються за такі речі, бо вони дають відчуття передбачуваності – хоч десь.
4. Не знецінюйте страхи, дозвольте про них говорити
Фрази типу “не бійся” чи “все буде добре” не позбавляють страху. Набагато ефективніше – розділити переживання: “Я бачу, що ти боїшся. Я теж іноді боюсь. Але ми поруч – і разом впораємось”.
5. Більше близькості, ніж зазвичай
Коли весь світ здається небезпечним, найбільше дитина потребує вас. Ви стаєте її безпечним світом. Обійми, дотики, спільна гра, спокійна присутність – усе це підсилює відчуття: “я не один/одна”, “мене бачать/чують”, “я важливий/важлива”.
Психологічна підтримка – це не розкіш, а базова потреба
Наслідки війни – не завжди гучні і видимі. Іноді вони – у зміненому погляді, в небажанні йти в садочок чи школу, у ночах без сну. Але наше завдання, як дорослих, допомогти дітям пройти крізь ці зміни. З увагою, терпінням, близькістю.
Для того, щоб допомагати дітям відновлювати внутрішню опору, а батькам – краще розуміти емоційні потреби своїх дітей, в Україні реалізовують проєкт “Твій”.
За ініціативи Національної соціальної сервісної служби України (НСССУ) та підтримки Організації із безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) при громадах відкривають спеціальні простори, де дитина може вивільнити емоції, побути з тими дорослими, які зрозуміють, і поступово знову відчути себе дитиною – без тягаря дорослих проблем.
“Простори “Твій” – це не про відкриття нових інституцій, а про зміцнення існуючої системи підтримки в громадах. Це нова модель надання послуг, яка стає частиною місцевої інфраструктури та залишиться з громадою надовго”,
зазначає Василь Луцик, голова Національної соціальної сервісної служби України.
У “Твій” працюють фахові психологи та соціальні працівники. Вони проходять спеціалізоване навчання, супервізії. Тут проводять не лише індивідуальні консультації, а й просвітницькі, розвивальні та корегувальні заняття. А батьки можуть дізнатись, як краще підтримати дитину – особливо якщо самі зараз не в ресурсі.
“Психологічна підтримка не поверне втрачене – але допоможе відновитись. І, можливо, саме це – найважливіше, що ми можемо зараз дати нашим дітям”,
каже Надія Остапчук, менеджерка проєкту Програми підтримки ОБСЄ для України.
Бути поруч, коли найважче
Ми не можемо прибрати війну з дитячого життя. Але можемо зробити так, щоб вона не зламала в дитині головне – здатність відчувати, довіряти, любити.
Нам не завжди під силу пояснити дитині, чому світ такий жорстокий. Але ми можемо не мовчати, коли боляче. Можемо сісти поруч, коли дитина плаче. Можемо не тікати, коли нас відштовхують. Іноді найкраща підтримка – це сказати чесно: “Я теж не знаю, але я поруч”.
Бо дитина не чекає від нас ідеальності. Вона чекає на правду та турботу. І саме з цього починається відновлення.
Цей матеріал розміщений у партнерстві з Програмою підтримки ОБСЄ для України та НСССУ
