Він сміявся навіть у найважчі моменти, писав коди в окопах, мріяв про сім’ю та хотів бути тим, хто із гордістю розповідатиме онукам, як боронив Україну. Але він став нашим Героєм на небі. Сьогодні, 7 червня, – друга річниця від дня загибелі Олега Христенка. Його мама Олена Крилова згадує, як її син жив, творив, надихав і до останнього залишався світлом для тих, хто поруч.
Олег був очікуваною і дуже бажаною дитиною. Його мама згадує, що момент, коли вперше притулила сина до себе, був найщасливішим у її житті.
Змалку хлопець був життєрадісним і талановитим. Любив співати, виступати перед публікою, активно долучався до патріотичних заходів. Ходив у театральний гурток, музичну школу, грав у водне поло та футбол. Особливою подією стало знайомство з Андрієм Шевченком – серед сотень дітей саме Олег отримав підпис на м’ячі та рукавичках і зробив фото з легендою українського футболу.
Олег цікавився інформатикою, правом, фізкультурою. Уже з 14-ти років вивчав створення сайтів, йому дуже подобалось навчатись у цій сфері. У 15 років поїхав на навчання до Польщі. Попри хороші перспективи, мріяв жити й працювати в Україні, розвивати свою країну. Після повернення з Польщі навчався заочно на психології, працював барменом, а згодом – у сфері IT-рекрутингу. Із колегою розробив власний додаток, займався 3D-моделюванням і доповненою реальністю. Навіть на фронті не припиняв програмувати.
У лютому 2022 року після повномасштабного вторгнення хлопець без вагань пішов на війну. В окопах писав коди, щоби мати змогу самостійно забезпечувати себе необхідними військовими спорядженнями, розповідає мама Олега.
“Олег мені сказав: “Мамо, твоє покоління і покоління моєї бабусі передало нам цю війну у спадок. Ми не маємо права передавати її наступним поколінням. Тому я хочу відкрито дивитись в очі своїм дітям, а коли буду стареньким дідусем – хочу посадити онуків на коліна і розповідати, як їхній дідо воював”. Чи могла я після цих слів маніпулювати своєю дитиною? Я відчувала його бажання жити, створити сім’ю і захищати”, – згадує пані Олена.
Хлопець вступив до “Азову”. Спершу боронив Київщину, тоді виконував завдання у Запорізькій області та на Донеччині. У квітні 2022 року його бригада мала йти на деблокаду Маріуполя. Разом із Олегом були такі ж молоді хлопці, без військової підготовки, але вони чітко розуміли, на що йдуть. Навіть писали заповіти. Олег у своєму заповіті просив, щоб ніхто не плакав за ним, а його прах розвіяли у Карпатах.
“Вони мали такий стержень і силу, яку не мають, на жаль, багато дорослих чоловіків, – каже матір.
Олег був завжди на позитиві, навіть коли була дуже складна ситуація, він пропонував співати, щоби хоч трішки розвеселити побратимів. Його сміх відрізняв хлопця з-поміж інших і вселяв віру в те, що все буде добре.
Олег продовжував жити та боротися за Батьківщину, а ще в той період у нього почалися стосунки з дівчиною, то ж хлопець мав заради чого боротися, думав про майбутнє, про сім’ю.
“Я розуміла, що моя дитина хоче жити, бо є заради чого”, – каже матір Олега.
У січні 2023 року захисник отримав поранення на Донеччині. Після лікування в шпиталі віддячив персоналу квітами і шампанським. Завжди був вдячним і чуйним.
7 червня 2023 року Олег загинув. Про смерть сина мати дізналась через два дні. Не було ні сил, ні бажання рухатись, ходити, що-небудь робити. Врятувала вівчарка, яку потрібно було вигулювати. Олена врятувала цю вівчарку, що близько року перебувала під обстрілами.
“Вийшло так, що, рятуючи когось, я порятувала мимоволі себе”, – поділилася матір.
Прощання із Героєм відбулось у Львові та Києві. На стіні будинку, де жив Олег, на вулиці Червоної Калини, 127, відкрили мурал. Мурал пам’яті і нагадування про силу молодого хлопця, який жив із гідністю і загинув за Україну. На ньому зображений портрет Олега, шеврон 3-ї штурмової бригади, емблема патронатної служби “Янголи Азову ”, та текст молитви націоналіста. Також є два QR-коди: на молитву націоналіста та рахунок, на який можна донатити.
Зараз мати Олега – пані Олена – допомагає пораненим військовим, плете сітки, долучається до діяльності патронатної служби. Вона залишила улюблену роботу, щоб більше часу приділяти волонтерству.
“Кожне його повернення під час ротації, відпустки, кожна з ним зустріч була неймовірною та дорогою. В голову ніколи не приходило, що це може колись припинитись…”, – згадує Олена.
Вона вважає, що у нашому місті з відповідальністю ставляться до вшанування полеглих воїнів. Працівники Марсового поля доглядають могилу сина. Засмучує лише те, що молоді і старші чоловіки просто живуть своїм життям, не задумуючись про те, що зараз війна, нічого не роблять для того, щоб її припинити. Олена наголошує на тому, що надзвичайно важливо виходити на акції щодо звільнення наших військовополонених.
Пам’ять про Олега живе в серцях, у муралі, у справі, яку продовжує його родина.
Христина Курій
