Стежка веде нас до невеличкого дерев’яного будиночка на вулиці Бережанській, 63, оточеного кущами та виноградником. Це місце, де старі речі отримують нове життя, створене для тих, хто цінує історію.
На порозі майстерні нас зустрічає Андрій Петрусь — власник “Доброї майстерні”, реставратор та ветеран війни. Журналістка “Сихів Медіа” поспілкувалася з захисником про його службу та власну справу.
— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Чим цікавитеся крім реставрації?
Мене звати Андрій Петрусь. Мені 47 років і я приватний підприємець. Маю свою реставраційну майстерню. Спочатку моїм хобі була музика. Я організовував колективи і з ними співав. За освітою – художник по дереву. Якось випадково натрапив на людей, які запропонували мені розвиватися у цій сфері.
— Як ви опинилися на фронті?
Першим моїм досвідом була строкова служба. У 18 років мене призвали до армії. Я служив у морській піхоті в Криму. Це вже була не радянська армія, але вона мало яке відношення мала до війська. Єдине, чого вона навчила — дотримуватися режиму.
З 2014 року я допомагав та волонтерив, багато знайомих пішли на війну. Сам також хотів піти, але в мене сім’я, діти. Тому більше працював.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, уже наступного дня відправив свою сім’ю до батьків і одразу пішов у військкомат, взяв ще товариша за компанію. Потрапив у 103-тю окрему бригаду територіальної оборони. Там прослужив близько року. Але мій стан здоров’я погіршився, довелося багато лежати у госпіталях. І в результаті я зараз звільнений зі служби. Мав інвалідність, але не продовжив її, бо не відчуваю себе інвалідом.
— Що змінила війна у вашому житті?
Це навіть не зміна, а така травма психологічна. Змінилося відношення до цивільних. Я став іншим…
— Як виникла ідея створити власну справу?
Спочатку я працював на компанію, а потім вирішив спробувати власні сили. Є місце, де можу працювати, тож відкрив свою майстерню. На цьому місці я працюю близько 15 років, а майстерню збудував півроку тому.
— Якими були перші кроки у бізнесі? Як шукали клієнтів?
Реставрація — це бізнес для багатих, колекціонерів, художників, і їх не так багато. Ми всі знаємо один одного. За цей час, що я працюю в реставрації, вже назбирав собі знайомих і клієнтів.
— Чи була у вас робота чи клієнт, які запам’яталися найбільше? Чим саме?
Є клієнт, який привозить мені старі шафи і я їх розкроюю. Вони зовсім не придатні. Він їх купує, доставляє мені і вигадує якісь свої меблі, які я для нього роблю. Це навіть не реставрація, а радше якесь переродження шаф. З ліжка я виготовив для нього полиці. З обрізків буде невелика книжкова шафка. Перед цим я йому зробив із таких же шаф тумбу під телевізор.
— Яка реставрація була у вас найскладнішою?
Є один складний проєкт, над яким я працюю вже чотири роки. Це столик, який інкрустований металом і перламутром. Я ще такого раніше не бачив. За нього ніхто не хотів братися, майстри відмовлялися, а я взявся.
Ось нагорі лежить стільниця від того столика. Я її вже майже завершив, але вона тріснула, і знову довелося починати спочатку… Мої друзі-майстри кажуть, що це робота всього мого життя буде.
Замовники навіть не дзвонять за той стіл. І я його роблю, роблю, роблю… Втомлююся, відкладаю, і далі беруся за нього.
— Як зазвичай проходить ваш робочий день?
До прикладу, сьогодні я майже не працював, а їздив по зустрічах, по магазинах, скуповував матеріали. Зазвичай я приїжджаю зранку, п’ю каву, слухаю новини, включаю музику і працюю.
— Як виглядає процес роботи — від отримання речі до фінального результату?
Розкажу про найпростішу схему реставрації. Наприклад, мені привезли крісло з сільської церкви, на якому сидів священник. Його робив якийсь місцевий майстер. Помітно, що це ручна робота, яку треба ретельно оглянути. Замовник захотів зняти фарбу і покрити чимось акуратнішим. У мене є або механічні способи знімати фарбу, або хімічні. Знімаю фарбу, тоді беруся за столярну частину. Треба доробити якісь планочки, підклеїти, почистити, зашпаклювати, можливо, щось переробити – якусь деталь, що зіпсувалася, а далі склеюю все це, збираю та покриваю лаком.
З якими труднощами ви зіштовхувалися в роботі?
Є замовники, які не розуміють, чому так дорого. Я пояснюю, що клей дорогий, бо це не звичайний канцелярський ПВА. Потрібні станки.
Важкий був період, коли почався карантин, не було роботи. І складно було після мого повернення з війни. Світла не було, виникали проблеми з приміщенням, яке ми раніше орендували. Коли перебрався сюди, то вже стало легше.
Основна проблема — це спілкування з замовниками. Звісно, це робочий процес, кожен має свій характер. Один чітко пояснює, що він хоче, а інший — ні. Одні люди мені навіть креслення стола принесли. Кажу: “Боже, мені б усі так приносили креслення і казали, що треба, і все”. Часом приходить людина й починає розказувати якісь свої фантазії. Вона йде, а я так і не розумію, що то має бути.
— Чи є у вас помічники?
У мене є багато партнерів та компаньйонів, які виконують ту роботу, яку я не можу зробити. Наприклад, допомагають мені з різьбленням чи працюють зі склом. Коли мені потрібно підняти щось важке, то я також прошу хлопців.
Зараз я намагаюся знайти учня. Мені потрібен хтось, хто любить ручну роботу, а ще не нервується, коли немає грошей (сміється). Не принципово, щоб ця людина мала досвід роботи, бо я можу навчити сам. Важливо, щоб вона розуміла, що робить, і любила працювати з деревом, а також вміла безпечно працювати на станках.
— Чи складно вести бізнес в Україні?
Складно. Я приватний підприємець, і мені тяжко, тому що у нас інша цінова політика, ніж у державних реставраторів. У Європі, Америці, Австралії я цікавився цінами й там геть інша ситуація та цінності.
Окрім цього тяжко, тому що я не люблю і не вмію вести документації. Я залучаю до цього свою дружину. Вона мені дуже допомагає, власне, з бухгалтерією, хоча сама творча людина — кравець жіночого одягу.
— Що вас найбільше надихає?
Я люблю свою майстерню і працювати з деревом. Мені подобається запах лаку, шум станків та вигляд з вікна тут. І подобається, що це моя майстерня, яку я сам збудував, намалював і продумав. Мені хочеться тут працювати.
Найбільше у своїй роботі люблю робити фінішне покриття, бо розумію, що це вже кінець. Часом буває таке приємне дерево, що мені подобається чистити. Думаю, з того крісла буде цікаво знімати покриття.
— Яким ви бачите розвиток своєї справи у найближчий час?
Хочу мати адміністратора, який зможе допомагати мені з паперами. Також хочеться більше часу приділяти роботі, бо зараз я трохи “розпилююся”. І робити все ще швидше.
— Що б ви порекомендували іншим ветеранам, які вагаються чи відкривати власну справу?
Важко сказати, бо я відкривав свій бізнес раніше. Під час війни лише його поновив, але зараз є чудовий варіант — гранти. Я виграв грант від німецького уряду на будівництво своєї майстерні. Це все завдяки моїй дружині. На ці кошти я закупив станки. Також придбав сонячну станцію. Зимою були перепади зі світлом, але я міг працювати.
Грант було складно отримати. Я був трохи нервовий після повернення з війни й казав, що мені це не потрібно, та й багато роботи з паперами було, але цей грант мені дуже допоміг. І я знаю багато ветеранів, які зробили так само. Ще я можу порадити — пробувати, бо якщо сидіти й думати, що бізнес впаде вам на голову, то нічого не вийде.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ветеранський бізнес у Сихівському районі: підбірка ініціатив
Соломія Добрянська
Фото: Дарія Могінська, “Сихів.Медіа”
