21 листопада Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці (ПЦУ), що на вулиці Запорізькій, 1, святкує свій храмовий празник. Наступного року парафія зустріне свій 25-річний ювілей — важливу подію, що нагадує про шлях, який розпочався з маленької громади і виріс у живу, міцну спільноту, об’єднану вірою та любов’ю.
Будівництво храму розпочалося у 2003 році. І вже через п’ять років, у 2008-му, на Дмитра, парафіяни вперше зайшли до новозбудованої святині, де відбулася перша святкова Літургія. Тоді храм освятив владика Макарій і благословив громаду на її подальший шлях.
Першим настоятелем храму був отець Олег Михалик — саме він очолив громаду та став ініціатором будівництва. Згодом до парафії долучився його син, отець Назар Михалик, який нині є настоятелем.
Отець Назар з любов’ю згадує, як багатогранно служив батько:
“Все було на ньому — всі функції виконував. Починаючи з найпростіших: домовитись, привезти, поносити, повантажити — і закінчуючи тим, що він був настоятелем: служив службу, всіх приймав, ділився своєю любов’ю і займався парафіяльними справами”
Отець Назар згадує про непростий вибір, перед яким стояв його батько:
“Батько навчався у Львівській духовній семінарії, але вже у старшому віці. В нього виникло важливе питання: або він за рік часу освячує місце для будівництва храму, або їде на схід України разом із родиною. І йому вдалося знайти місце у Львові. Вже була маленька громада, яка хотіла мати тут храм, але ще не було священника. Тому знайшлися і священник, і громада, що хотіла храм, так розпочалося будівництво”.
Серед тих, хто підтримав початок будівництва, були перші жертводавці — генерал Богдан Ринажевський, Янош Білозір, Іван Білозір,а також Зоряна Костів.
Будівництво святині не обійшлося без пригод та випробувань. Деревину привозили з Івано-Франківщини, з місць, де під час війни були бої.
“Під час обробки деревини декілька раз попадали на кулі, які ламали фрези. Директор тієї фірми сварився, бо фрези були з-за кордону і надзвичайно довго їхали. Зламали одну, потім другу. Але отець Олег знав, де її роздобути. Він домовився з людьми на одному заводі — і там замовляли фрези ще якісніші, ніж ті, що прийшли із-за кордону”.
Храм збудований у традиційному стилі — повністю дерев’яний, без цвяхів.
З 2018 року отець Олег Михалик служив військовим капеланом. Це рішення він прийняв на прохання владики Макарія, коли виникла потреба у капелані для військових.
“Оскільки отець Олег ще служив у радянській армії і мав знання, то просили його, щоб йшов капеланом. Я вже на той час був священником, нас було двоє на парафії, то ми вже більш-менш справлялися. То батько і погодився на поїздку в 54-ту механізовану бригаду зони АТО”.
Після служби в армії здоров’я настоятеля погіршилося. На початку коронавірусу він лікувався у Винниках, там й підчепив COVID-19. Хвороба дала сильні ускладнення, і 1 березня 2022 року отець Олег відійшов у вічність.
Отець Назар став настоятелем після свого батька й продовжує його служіння. Він каже, що саме люди дають йому сили щодня:
“Я прокидаюся і знаю: я йду служити цим людям. Це дуже просто і дуже важливо. Вони — моя мотивація”.
Громада в церкві невелика, але дуже жива. Є паламарі, дяки, старші жінки, які беруть на себе багато парафіяльних справ, і молодь, що долучається, коли виникає потреба. Люди діють тихо, без зайвих слів — і священник це особливо цінує.
“Я часто приходжу в храм і бачу: вже хтось прибрав, поставив квіти, переставив щось. І ніхто про це не каже. Просто роблять. Бо храм для них — як дім”.
У звичайну неділю на службу приходить близько п’ятдесяти людей. Але на великі свята, зокрема на Пасху, храм збирає понад тисячу парафіян.
У храмі зберігаються мощі святих — святого Пантелеймона, Миколая Чудотворця, святої Варвари та преподобного Амфілохія Почаївського. Це особливо цінні реліквії для громади.
“Батько десь їх діставав… Через монахів, через знайомства. Тепер це велика рідкість. Ми дуже бережемо ці мощі”
Парафія щороку святкує всі великі свята — Різдво, Великдень, організовує коляду, вертеп. На Пасху інколи влаштовують гаївки, а частина парафіян їздить разом із настоятелем у Шевченківський гай.
Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці на Сихові — це не просто споруда й не лише місце молитви. Це історія людей, які десятиліттями творили свій храм любов’ю, працею, жертовністю і тихою щоденною турботою. Це пам’ять про отця Олега, який поклав у святиню своє серце, і продовження його місії, яке сьогодні з гідністю несе отець Назар.
Ірина Пилипчак
Фото авторки
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Уже чверть століття: парафія Введення в храм Пресвятої Богородиці святкує ювілей
