Інклюзія з нуля. Як сихівчанка віддала дитину з особливими потребами до звичайної школи
Юлія Бойко і її 8-річна донька Марічка — сихівчанки. Юлія — асистентка вихователя в інклюзивній групі садочку «Барвінок», а також співробітниця Українського католицького університету. Марічка — учениця школи № 98. Вони вдвох були одними з тих, хто дав старт інклюзивній освіті у 1 класі цієї сихівської школи.
Про те, як це — віддати свою дитину з синдромом Дауна до звичайного класу, Юлія розповіла «Сихів Медіа»
Жити щасливо
Про те, що у її доньки синдром Дауна, Юлія дізналася через місяць після народження Марічки. Спочатку у пологовому лікарі поставили підозру, а незабаром підтвердили діагноз.
— Спершу було дуже важко, страшно, бо не знаєш, що з тобою буде. Ти ніколи не бачив таких дітей. У час, коли я росла, їх не було у школі, на вулиці… їх не було ніде. Коли у тебе дитина на руках з особливими потребами, ти не уявляєш її майбутнього. Інші батьки будують плани про те, де їхня дитина буде вчитися, працювати, а тут — просто порожній аркуш і все, — згадує Юлія свої відчуття тоді.
Однак як би страшно не було, каже вона, думки про те, щоби відмовитися від дитини, не виникало взагалі. Їй просто був потрібен час, аби все усвідомити і почати жити щасливо зі своєю донькою.
— Спочатку є дуже багато страху, сліз, переживань, тривоги. Я не кажу, що цього зараз немає. Є свої труднощі, але вони зовсім не такі, як на початку, — додає Юлія.
Садок для всіх
— Як тільки я прийшла додому з пологового будинку, одразу почала шукати, куди можна піти з дитиною, аби вона розвивалася, — ділиться досвідом мама.
Коли дочці виповнилося три місяці, Юлія стала водити її на раннє втручання до навчально-реабілітаційного центру «Джерело», де діє відділення раннього розвитку дитини. Потім була школа раннього розвитку «Бджілка», що в ТЦ «Інтерсіті». Там Марічка була у групі з іншими дітьми, які не мали особливостей.
Пізніше ж настав час шукати садочок.
— Я хотіла працювати, я хочу жити таким життям, яким живуть всі сім’ї, тому навіть не думала про те, щоби сидіти з Марічкою постійно вдома. У мене є знайома, яка каже: «Неповносправна дитина не має робити сім’ю неповносправною». І я з нею цілком згодна.
Юлія зауважує, що бувають різні ситуації і вона розуміє батьків, які вирішують не віддавати дитину до загальноосвітніх навчальних закладів. Але переконана, що у її ситуації інакше чинити не треба було.
— До цього треба індивідуально підходити. І багато залежить від бажання батьків також. Для мене інклюзія — це право вибору. Хто не хоче — той не йде, але ти не мусиш тиснути, — додає Юлія.
Сьогодні жінка зізнається, що під час вибору садочка пішла простішим шляхом. У ДНЗ «Барвінок» вже брали дітей з особливими освітніми потребами. А от на Сихові такого бажання не виявляли. Так Марічка, ще не маючи трьох років, потрапила до садка в іншому районі, де ходила у звичайну групу.
— Оскільки у садку вже брали таких дітей, вони не були здивовані, коли ми прийшли. Підхід до зарахування був досить адекватний: нас попросили прийти раніше, аби психолог і логопед поспілкувалися з Марічкою і сказали, чи вона готова. Виявилося, що готова, — з посмішкою додає Юлія.
Мама каже, що Марічка добре почувалася у садку і за поведінкою чи настроєм майже не відрізнялася від інших дітей. Так само хворіла, поки адаптувалася до нового середовища, так само раділа і засмучувалася. Єдине — вона дуже чутлива до чужих страждань, констатує Юлія, а тому плакала разом з кожною дитиною.
— Це був непростий момент, але в іншому я була задоволена, — зазначає мама.
Школа № 98
Питання про те, щоби віддавати Марічку до спеціалізованого закладу після садку, не було. Юлія точно вирішила, що дитина піде до звичайної школи. Але як завжди були певні сумніви.
— Справа у тому, що навпроти садочка є школа з інклюзивною формою навчання. Але і садок, і школа — в іншому районі міста. Для того, аби дістатися туди, нам з Марічкою потрібно було рано вставати і їхати громадським транспортом. Це дуже втомлювало і мене, і її, — ділиться роздумами жінка.
Натомість за 5 хвилин ходи від будинку, де мешкає родина Бойко, є 98 сихівська школа. І за розташуванням вона підходила, але інклюзивних класів тоді там ще не відкрили.
— Я вагалася, бо було трохи лячно віддавати Марічку до школи, де не було інклюзії до того. Тим більше, що на відміну від садочка, де я працювала, я не могла у будь-який момент опинитися поруч з дитиною у школі. Але мене переконала віддати перевагу на користь Сихова подруга. Її дівчинка теж має синдром Дауна, вона разом з Марічкою ходила у той самий садок, а їхня сім’я живе недалеко від нас, — пояснює Юлія.
Тож дві мами вирішили об’єднати зусилля і разом влаштовувати своїх доньок до загальноосвітньої школи. За рік до старту набору у перший клас, сихівчанки пішли до адміністрації навчального закладу, аби попередити про своє рішення. Так школа мала час підготуватися і вони мали час підготувати дітей.
— Я думаю, ми досить мудро вчинили, і я би радила батькам так робити. Тим більше, що сьогодні законодавство сприяє навчанню дітей з особливими освітніми потребами. Я вважаю, що дирекція школи дуже добре поставилася до нашого рішення, спротиву з їхнього боку не було. Була звичайна бесіда, доволі відкрита, — каже Юлія.
Також вони з подругою виступили на батьківських зборах перед початком занять. На них розповіли про своїх доньок, зазначили, що тепер у школі буде інклюзивний клас і що вони відкриті до запитань.
— Але питань тоді не виникло, — пригадує Юлія. — Єдине, що ми упустили, не пояснили момент організації навчання — наші мають вчитися за індивідуальною навчальною програмою. Однак це не означає, що весь клас ітиме за такою програмою. Але батьки одразу цього не зрозуміли і потім перепитували у вчителів і дирекції, — каже Юлія.
Крім того, вона готувала і Марічку до школи. Коли ходила повз будівлю з нею на прогулянки, казала: «Ось тут ти будеш вчитися», «Сюди ходитимеш кожного дня» та інше, аби дівчинка звикала.
Марічка каже школі «Так!»
— Наші дівчата обоє були «садочкові» і це зіграло свою роль. Вони краще пристосувалися до навчання у школі. Певно, були свої труднощі в адаптації, бо нове приміщення, люди, але все одно — це набагато легше, ніж коли дитина йде з дому одразу за шкільну парту, — переконує Юлія і додає, що в іншої дитини може бути й інакше, але її досвід спрацював саме так.
Школа сама знайшла асистента вчителя. З Юлією активно співпрацювали під час складання індивідуальної програми для Марічки. Сьогодні дитина активно залучена у процес навчання. Вона відповідає на уроках, виконує завдання, які дає вчитель, почала писати.
— Я дуже задоволена результатом. Не знаю, чи у всіх так, але нам дійсно пощастило з асистентом. Вона знає, коли Марічці потрібна допомога, але у той же час, не сидить поруч із нею постійно. Від вчителів я не бачила негативної реакції. Власне, як і від дітей. Для мене головний показник той, що коли я питаю Марічку, чи хоче вона йти до школи, вона відповідає «Так!», — зазначає мама.
Також дівчинка активно готується до усіх свят, які проходять у школі. Хоча на сцену і не виходить. За словами мами, вчителі вчать із нею вірші, пісні, але коли справа доходить до того, щоби виступити на сцені, дитина лякається і виходити не хоче.
— Я зараз більше зосередилася на тому, як вона себе почуває. Може, з часом дитина звикне і вийде. А не вийде, то й нехай. Мені не головне, щоби вона віршик розповіла зі сцени. А якщо я тиснутиму на неї, то тільки налякаю. Тут треба бути більш гнучким, — розмірковує Юлія.
«Наше суспільство не зміниться доти, доки не зіштовхнеться з питанням інклюзії»
Влітку Марічка продовжує ходити на позашкільні заняття. Вона відвідує музичні гуртки, басейн, займається з арт-терапевтом малюванням. У дворі, коли зустрічає знайомих зі школи, вітається з ними, а Юлія тішиться з того, що зробила правильний вибір на користь сихівської школи.
— Мені не зовсім зручно забирати дитину із занять, бо маю роботу і завжди треба або відпрошуватися, або просити родичів і знайомих підстрахувати, бо заняття закінчуються рано. Але я розумію, що Марічці жити у цьому районі і важливо, щоби її тут знали, — каже вона.
На думку Юлії, багато батьків може і хотіли би віддати свою дитину з особливостями до звичайної школи, але дуже хвилюються і тому іноді відступають.
— Я би радила батькам, які не можуть виступити самі, залучати до цього фахівців з громадських організацій, працівників навчального закладу. Люди бояться через незнання. І коли їм хоч трошки розказати, все змінюється. Але робити це необхідно без жалості. Просто говорити, що є такі діти й дорослі і вони мають певні особливості. І все.
На думку Юлії, наше суспільство не зміниться доти, доки не зіштовхнеться з питанням інклюзивності, адже переважно ми починаємо працювати над вирішенням тоді, коли ситуація вже є, а не коли нас до неї готують.
— Все і одразу не може бути ідеальним. Але головне, що є готовність до змін. І якщо буде роз’яснювальна робота, буде менше конфліктів і більше прийняття. Я прекрасно живу і щаслива зі своєю дитиною. І можу сказати, що від нас самих залежить, чи будуть діти щасливими. Навіть якщо дитина неповносправна, але її люблять і приймають, вона буде щасливою. Але ж буває і навпаки — дитина цілком здорова і нещаслива, бо від неї, наприклад, забагато вимагають. Тому ще раз скажу: все залежить від нас.
Текст: Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО
Фото: Ярослав ТИМЧИШИН
