На вулиці Пасічній знаходиться єдине в Україні підприємство, яке з 1945 року й досі виробляє музичні інструменти. Журналістка “Сихів.Медіа” поспілкувалася з директором фабрики “Трембіта” Мироном Куземським. Детальніше про історію підприємства, клієнтів та виклики — читайте далі.
Розкажіть детальніше історію заснування фабрики “Трембіта”.
Фабрику заснували у 1945 році. На стенді у нас досі збережені документи. Це постанова комісаріату про створення фабрики, яка мала займатися виготовленням фортепіано. Жодного фортепіано тут так і не зробили. Спочатку вона знаходилася на вулиці Коцюбинського, 7. Максимум, що на ній освоїли робити — домрові оркестри. Пізніше, вже з середини 70-х років, почали виготовляти гітари та бандури.
Я влаштувався на роботу у 1980-му році. Тоді вже тривало будівництво на Пасічній, 129. Фабрику будували довго. Мали ціль збільшити її та “винести” з центру міста. Оскільки це деревообробне підприємство, відповідно тут був і порох, і шум, а на вулиці Коцюбинського фабрика розташовувалася між житловими будинками.
У 1983 році нас вже перевели на Пасічну. Я тоді був начальником цеху. У 1988 році мене обрали директором і я на цій посаді по сьогоднішній день. 46 років я працюю на цій фабриці.
Підприємство є профільним. Частково нам вдалося зберегти виробництво музичних інструментів. Цікаво, що жоден навчальний заклад не готує спеціалістів із виробництва музичних інструментів, які мають бути не лише красиві, але й добре звучати. Тут є свої нюанси. Спеціалісти, які є на підприємстві — це “золотий фонд”.
Коли фабрика набрала повну потужність, тут на Пасічній налічувалося близько 170 працівників. Щомісячно ми випускали в межах 5 тисяч інструментів. Це були гітари, домри, мандоліни та бандури. Ми досить непогано працювали.
Втім, у часи трансформації, коли президентом був Віктор Ющенко, Україна вступила у Світову організацію торгівлі. Це стало проблемою для багатьох підприємств. Фабрика входила в систему “Укрмузпром”. Там було 9 підприємств з різних міст України. Коли наша країна вступила в СОТ, то на ринку з’явився Китай. Через півтора роки з 9-ти українських підприємств залишилася лише “Трембіта”.
Ми почали виготовляти меблі, а саме — столи та стільці. На той час це врятувало наш колектив і дало змогу працювати далі. Також ми відчули падіння на ринку під час ковіду, а війна долила масла у вогонь. Частини людей просто не стало. Дехто пішов на фронт, тому ми працюємо дуже невеликим складом. Тим не менш, профіль свій зберігаємо. Територія підприємства у нас велика.
Яка головна особливість вашої фабрики?
Ми виготовляємо національний інструмент. Це третій символ України — бандура. Хочу відмітити, що з початком повномасштабного вторгнення зріс попит на цей інструмент. На сьогодні ми виготовляємо сім видів бандур і вони є родзинкою нашої фабрики.
Які музичні інструменти ви виготовляєте?
Ми робимо бандури, кобзи, гітари та домри і ще цимбали, які є складні та важкі. Окрім цього, ми виготовляємо меблі: столи та стільці. Останнім часом стільці припинили робити, бо не вистачає робітників. Меблі у нас замовляють магазини. Наприклад, “Епіцентр”.
Які зміни відбулися на вашій фабриці за останні роки?
До початку повномасштабного вторгнення ми змінили частину обладнання. У роботі використовуємо верстати з програмним управлінням. Це дає нам змогу виробляти більше бандур і зменшити їх ціну.
Ми перейшли на 4-денний робочий графік. Планів було багато, але війна їх перекреслила. Нам потрібно було замінювати систему опалення. Хотіли встановлювати сонячні панелі, щоб економити електроенергію, але нам довелося все це відкласти.
Скільки працівників у вас є і чи маєте брак кадрів?
Брак кадрів шалений. Від тої кількості працівників, які були раніше, залишилося близько 20%. Ми стараємося балансувати. Буває, що перед Новим роком чи перед початком навчального року, зростає попит на музичні інструменти. Тоді є наплив роботи, але потім він спадає.
Чи впроваджуєте ви нові технології на виробництві?
Ми купили нове обладнання. Завдяки ньому можемо виготовляти клепковану бандуру, яка складається з деталей, як скрипка.
Хто переважно є вашими клієнтами?
Музичні школи, консерваторії та музиканти. Минулого року у нас була цікава ситуація. Дзвонили до нас з німецького міста Ганновер й замовили 6 бандур. Раніше дівчинка-бандуристка з Черкас виїхала на початку війни в Німеччину. Вона, як вулична музикантка, грала на площі міста. Підійшли до неї росіяни й почали знущатися. Внаслідок цього побили її бандуру. Аж втрутилася поліція. Після цього одна ганноверська музична школа запросила цю дівчину на роботу. Вони відкрили клас бандури й закупили у нас 6 музичних інструментів.
Також час від часу у нас приходять запити з Канади, Бразилії, Америки, Австралії. Там є діаспора й вони бережуть культуру.
Який товар ви продаєте найчастіше?
У найбільшому попиті бандура, а також — меблі.
Що вас надихає продовжувати цю справу?
За ті роки, які я тут пропрацював, немає вже на фабриці місця, де б я не попрацював та не приклав свою фізичну чи розумову працю. Це мій другий дім. І, звичайно, я не хочу пустити його під знищення. Закінчиться війна, пройде 10-15 років, і молоде покоління потребуватиме робочих місць.
Яким ви бачите майбутнє фабрики через декілька років?
Зараз я бачу, що весь світ ринув в Азію, а саме — у Китай. Розміщують там свої підприємства і тим самим підіймають економіку цієї країни. Зараз, коли тривають воєнні дії, ми бачимо до чого це призвело.
Сильний Китай — це загроза для світу. Тепер у нашій галузі багато фірм забирають свої виробництва. Зокрема, німці, американці. Я зараз веду активний пошук спонсорів для співпраці.
На щастя, у нас є деревина. Найчастіше для виготовлення музичних інструментів використовується явір. У нашому районі вона ще є. Ми поруч з Євросоюзом і надіємося, що вступимо туди і це вплине на розвиток.
Проблема є в тому, що бандури у навчальних закладах ніхто не оновлює. Цим інструментам вже по 20 років, вони побиті. Раніше ми виготовляли по 45-50 бандур на місяць, а зараз — 5-6 і ще на складі маємо до 40 бандур. Це не легкий інструмент. Якщо він падає, то може тріснути і вже звук не буде таким, як раніше.
Про культуру не дбають. Бандурне мистецтво не розвивають, а спеціалістів, які виготовляють необхідний інструмент залишилося лише троє. Двоє з них вже пенсійного віку. Не можна просто взяти людину з вулиці і навчити виготовляти бандуру.
Також є проблема у тому, що існують різні небилиці про деревину. Наприклад, що для виготовлення інструментів треба, аби в дерево влучила блискавка. Це міф, на якому приватні майстри набивають собі ціну.
Треба просто мати запаси деревини, правильно її розкроїти та висушити, і тоді вийде нормальний інструмент. Тепер у нас продають деревину на аукціоні. Відповідно, гідної деревини не багато, бо її треба відбирати. Тут не підійде дошка, яка йде на будівельні матеріали. Ніхто мені не відбирає її. Через це є великі затрати. Щоб були ексклюзивні музичні інструменти, потрібна ексклюзивна деревина. Добре, що деревина є в нашому регіоні і її не треба привозити з інших країн. Втім, на мою думку, треба дати право на відбір дерева.
Музика — це одна із мов. У всі часи вона розвивалася і буде розвиватися далі. Надіюся, що нові фахівці перейматимуть досвід та продовжуватимуть цю справу.
Соломія Добрянська
Зазначимо, що повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільми, які варто подивитися цієї весни: від фантастики до драми
