15 грудня на Сихові біля пам’ятника “Героям і жертвам Чорнобиля” на вулиці Морозній, 31а, відбулося вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Учасники заходу запалили лампадки, поклали квіти та взяли участь у чині панахиди за загиблими. Захід розпочався о 12:00 за участі ліквідаторів, їхніх родин та громадськості.
Аварія на Чорнобильській АЕС сталася 26 квітня 1986 року і вважається найбільшою техногенною катастрофою в історії атомної енергетики. Вибух четвертого енергоблока спричинив масштабне радіоактивне забруднення, яке охопило значні території України, Білорусі та країн Європи. До ліквідації наслідків аварії залучили сотні тисяч людей — військових, пожежників, інженерів та медиків. Саме вони ціною власного здоров’я зупинили поширення радіації та спорудили захисний саркофаг над зруйнованим реактором.
“Було страшно, було небезпечно. Ніхто нічого не розумів — ні генерали, ні полковники. Все літало туди — сюди. Ми були молоді, були красиві, хотіли вижити. Боялися, ясно, але робили свою роботу”,
згадує ліквідатор аварії пан Ігор.
Олександр Головатий розповідає: із 308 чоловіків його батальйону сьогодні живими залишилося близько 20.
“Оце все, що ви бачите — наші хлопці. Ключове слово — живі. У мене два інфаркти, дві онкологічні операції, але живий. Внуків нянчу”.
Він згадує, що їхній батальйон перебував у зоні відчуження 186 діб — пів року безперервно. “Більше за нас там не був ніхто. Ми закривали зони, не було такого місця, де ми не були”.
На запитання, чому важливо пам’ятати Чорнобиль, чоловік відповідає просто: “У нас був один лозунг — якщо не я, то хто. Пам’ять потрібна, щоб молодь розуміла: хтось має стати і закрити собою”.
Про перші дні після аварії згадує й ліквідатор Володимир Іванчук, який у 1986 році пів року перебував у зоні відчуження. Каже, спочатку багато хто навіть не знав, куди їх везуть.
“Заїжджаємо за Київ — колючий дріт, ні одної машини. Нас завезли в поле, поставили палатки. Сказали — будемо місяць. А чим міряти радіацію — не було. Прилади зашкалювали”.
За його словами, людей не відпускали навіть тоді, коли обіцяли. “Ми забастували — всі 300 чоловік зі Львова. Відмовилися від їжі. Арештували комбата, але ми поставили умову: або його відпускають, або ми не виходимо на службу”.
Сьогодні чоловік має інвалідність, пов’язану з Чорнобилем. Каже, держава поступово забуває ліквідаторів: “Колись ми були в пріоритеті, тепер — війна, і це зрозуміло. Але пам’ять не має зникати. Бо люди туди пішли голими руками. Свідомо”.
Ліквідатори переконані: такі заходи потрібні не лише їм. “Доки ми вшановуємо тих, хто був перед нами, доти молоді мають майбутнє”, — каже пан Ігор. — “Людина мусить у щось вірити. Без цього не можна”.
На вулиці Морозній, біля пам’ятника, лампадки тихо горять, квіти червоні, білі, сині та жовті з чорними стрічками. Ліквідатори стоять разом, спогади знову оживають у розмовах між ними, сміх змішується зі зітханням і тишею пам’яті.
Чорнобиль — не просто дата і трагедія. Це історія людей, які свідомо йшли у зону смертельної небезпеки, ризикуючи здоров’ям і життям. Їхній подвиг — приклад жертовності та мужності. Вшанування ліквідаторів — нагадування про ціну пам’яті, важливість передавати її наступним поколінням і берегти уроки минулого.
Ірина Пилипчак
Фото: Христина Гоголь
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли сихівські школярі підуть на канікули: графіки
