Ми часто думаємо про вшанування героїв революцій та війни, але чи достатньо просто згадувати їхні імена та жертви? Справа не тільки в ритуалах, а в зміні нашого підходу до щоденного життя і відповідальності перед тими, хто віддав усе за нашу свободу. Кожен з нас може долучитися до цієї боротьби — через мистецтво, через активність, через пошук свого місця в суспільстві, яке ми будуємо. Ми поспілкувалися з Юрієм Вовкогоном, українським митцем, активістом та ветераном, про його шлях у революціях, роль мистецтва в боротьбі за ідентичність і важливість ветеранів у сучасній Україні.
Юрій Вовкогон —український менеджер культури, координатор багатьох мистецьких фестивалів в Україні, активіст і ветеран. Він був учасником “Революції на граніті”, Помаранчевої революції та Революції Гідності, а також добровольцем в складі “Правого сектору”. З 2014 року є учасником російсько-української війни. Сьогодні він активно займається мистецькими та ветеранськими проєктами, зокрема, працює над збірками новел “Voices of Defenders”.
Ви стали учасником трьох революцій. Яким був ваш шлях у цих подіях і що найбільше запам’яталося?
Якщо брати якусь точку відліку, то це, напевно, буде 9 березня 2001 року — справа Гонгадзе. Тоді львівські студенти, які в основному слухали радіо “Ініціатива” й цікавились тим, що відбувається в країні, вийшли на протести проти режиму Кучми. Вбивство Георгія Гонгадзе, відомого журналіста і братчика Студентського Братства Львова, стало тією межею, після якої стало очевидно, що країна скочується в авторитаризм і терор.
9 березня я опинився у Харківському райвідділі міста Києва. Разом з іншими львівськими студентами нас затримав «Беркут» після протестів біля університету, під пам’ятником Шевченку. Це був день народження Шевченка, і символічно, що саме цей день став початком моєї активістської діяльності, моєї мистецько-визвольної боротьби.
Тоді, по суті, у Харківському райвідділі я познайомився зі своїми найближчими друзями і побратимами. Потім потрапив до Студентського Братства Політехніки, хоча навчався на політології в університеті і цікавився історією. Я розумів, що зараз найкраща нагода, щоб продовжити боротьбу за нашу мрію — незалежну Україну, і що не можна залишати це на потім.
Згодом ми були на Помаранчевій революції, на Революції Гідності, а потім із товаришем Ростиком вступили до добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Вірніше, Ростик пішов першим. Це один із хлопців, яких я зустрів у Харківському райвідділі Києва. І вже в 2022 році ми з ним пішли в 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду.
Те, що я роблю в культурі, я не відокремлюю від своєї участі в революціях і війні, бо це одна й та сама боротьба — боротьба за ідентичність. Наше військове протистояння, наша лінія фронту — це і боротьба за те, щоб ми залишалися собою. Вона проходить по звивинах мозку, і для мене це однаковий процес, що я роблю в культурі навіть в найбільш загрозливі часи.
Що стало переломним моментом для вашої участі в Революції Гідності?
Для більшості, як і для мене, це було побиття студентів. Це була точка, після якої стало зрозуміло: якщо це терпіти, нас просто затопчуть. В кожному протистоянні є момент зламу — або ти продовжуєш боротьбу, або програєш. Коли побили студентів, це була та межа, яку не можна було переступити.
І тоді ми з друзями просто зібралися, поїхали в Київ. Я, чесно кажучи, не вірив, що українці піднімуться. І це було найбільш захоплююче відчуття в моєму житті – те, що ми такі гідні. Це було неймовірно, коли ми першого грудня вийшли на Хрещатик, а там – тисячі людей. Це справді була Революція Гідності, і вона відповідає своїй назві.
Чи є зв’язки з тими людьми, з якими ви були на Майдані, сьогодні?
Це мої найближчі друзі, яких я знаю ще з 2001 року, і далі з цього середовища, що сформувалося завдяки мистецькому об’єднанню “Дзиґа”. Це громадські активісти, митці, художники, музиканти, письменники — справжнє ядро нашого народу, яке завжди розуміло, що відбувається в країні, і здатне творити нове, щоб розвивати Україну. Це люди, заради яких хочеться жити, і через яких хочеться відчувати себе українцем і бути причетним до цього народу.
Чи, на вашу думку, українці належно вшановують пам’ять про Героїв Революції Гідності?
Це питання не кількості, це питання якості. Проблема не в тому, що десь недостатньо вшановують, чи не так урочисто вшановують. Питання в тому, наскільки люди думають над тим, що зробили вони і що зробили ті, кого вони просто так називають героями.
Можна приходити на могили, проголошувати дуже гарні промови, написані прессекретарем, і далі йти красти. Це буде добре вшанування? Достатнє чи недостатнє вшанування?
Можна казати: “Ой, хлопчики, ви наші захисники”, передавати щось на фронт і ховатися від ТЦК. Це достатнє вшанування чи недостатнє? Це питання не кількості. І мені якраз прикро, що оце наше вшанування перетворюється на фарс. І перетворюється на таке щось буденне, що не спонукає людей змінюватися і ставати кращими.
Найкраще вшанування – це коли ти змінюєш себе, працюєш над собою, стаєш кращим. І коли ти доєднуєшся до боротьби і продовжуєш справи тих, хто загинув за твою можливість жити вільно і називати себе українцем. Оце є гідне вшанування.
Найгірше, коли воно розчиняється у показусі і перетворюється на ритуали, над якими ніхто не задумується, а молодші покоління бачать цей фальш і сміються з цього, як ми сміялися колись, з усіх “освободітєлів”, яких нам нав’язувала совєтська пропаганда. Немає нічого гіршого, ніж перетворення вшанування Героїв на фарс. Оце те, що мені найбільше болить. Це те, в принципі, чому я роблю такі проєкти, як збірка ветеранських новел.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Ми якраз із командою YMCA Lviv зробили Оперу-Міф «Ukraine – Terra Incognita» , присвячену Василеві Сліпакові. Це Герой України, соліст Паризької опери, який залишив кар’єру оперного співака в Європі, повернувся в Україну, щоб захищати її зі зброєю в руках. Теж, до речі, в лавах Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор”. І він загинув у 2016 році. Загинув від кулі російського снайпера. У пам’ять про нього ми з режисеркою-дослідницею пісні української Уляною Горбачевською, композиторкою Марією Олійник, і цілою низкою акторів Театру Лесі Українки, Театру імені Курбаса, співаками зі Львова та Києва зробили сучасну оперу на основі українського автентичного співу, фрі-джазу, сучасної симфонічної музики, відео-арту та абстрактного живопису.
Ми зробили суперсучасну і вишукану оперу. І якраз у 2021 році, на День захисників і захисниць, була прем’єра у Львівській опері. Ми хотіли далі з цією оперою їхати на гастролі Україною та Європою, але почалося повномасштабне вторгнення, і частина нашої команди пішла воювати, частина почала волонтерити, а частина продовжує займатися мистецтвом, презентувати Україну за кордоном і проводити багато арт-реабілітаційної роботи.
А якщо повертатись до війська, Ви казали, що були у 80-й бригаді. Ви отримали поранення під час оборони Лисичанська. Як Ви пройшли цей етап і що Вам допомогло пройти етап реабілітації?
Насправді найважчим для мене була армійська бюрократія, і після госпіталів ще півроку на милицях ходити на шикування у 80-ку. Беззмістовне проведення часу у військовій частині може загнати в депресію, тому що на війні ти розумієш, що ти воюєш, захищаєш країну, а не просто так, щоб числитися. Ти поранений, ти нічого не можеш робити, але повинен три рази на день ходити на шикування…
Найгірше – це була нудьга. І від цієї нудьги мене врятував мій товариш Грицько Семенчук, український письменник і музикант. Він запропонував разом написати п’єсу “Ма, болить”. І, в принципі, я оцей беззмістовний і безглуздий час, проведений у 80-ці, витратив на те, щоб написати п’єсу. І це вийшла непогана п’єса. Навіть якщо її сприймати не як літературу, а як документалістику, то принаймні, цей час не був безнадійно втрачений.
Тобто можна сказати, що мистецтво вам допомогло?
Так, звичайно. Ти маєш ще один свій світ. Якщо цей світ занадто нудний, ти йдеш у свій багатий, яскравий, уявний світ, і ти розвиваєшся далі, а не деградуєш. Мистецтво – це запобіжник від деградації.
Скільки часу ви працювали над цією п’єсою і що в неї вклали?
Десь півтора місяці. Це на 80% документальна п’єса про персонажів і історії, які я побачив і почув під час мого перебування по різних госпіталях.
Госпіталь – це така собі точка, де пересікаються дуже багато цікавих людей, багато історій, сюжетів – від патріотичних до соціально-побутових. І ця маса дуже цікавих людей розповідає те, що їм найбільш важливо. Раніше вони, можливо, за буденними клопотами не могли осмислити, а зараз вони просто лежать, думають про своє життя. І якісь найважливіші речі про своє життя вони розказують тим випадковим людям, які біля них на сусідніх ліжках. І це дуже важливо почути, подумати і відчути, що для наших людей зараз є важливим – які теми, які питання.
В принципі, у мене так вийшло, оскільки я перебував, звісно, в палатах із хлопцями, то всі вони так чи інакше говорили про жінок, про своїх матерів, бабусь, сестер, дочок, коханих, дружин. І оця більшість п’єси – це розповіді чоловіків про найважливіше, що для них є, про їхніх жінок. А загалом, так, ця п’єса, як і більшість усіх літературних творів, це твір про любов і про самотність.
Розкажіть детальніше про Ваші творчі, ветеранські проєкти, над якими ви зараз працюєте? І от, власне, про проєкт Voices of Defenders. У чому його суть і яку мету Ви у ньому закладаєте?
Я працюю у YMCA Lviv. Це така організація у величезній світовій асоціації YMCA. Я є керівником ветеранських і мистецьких проєктів і в нас є дуже добрі партнерські відносини із YMCA Данії. Ми з ними виграли, від данської організації, можливість проведення трирічного проєкту під назвою “Voices of Defenders”.
Проєкт полягає в тому, щоб посилювати голос і розуміння в суспільстві важливості молодих ветеранів і військових волонтерів. Тому що ми кажемо, що це якраз та найбільш активна група, від якої залежать зміни в нашому суспільстві. У межах цього проєкту дуже важливою його частиною є видання збірки новел “Voices of Defenders” – “Голоси захисників”.
Протягом трьох років ми щороку видаємо збірку новел захисників і захисниць: 10 захисників і захисниць пишуть тексти, інші 10 озвучують їх на аудіо. І, таким чином, ми даємо можливість людям як прочитати паперову книжку, так і вільно прочитати ці тексти в інтернеті, і так само можливість послухати їх на аудіо.
Це історії про диво, перемоги життя над смертю, які трапляються навіть на війні. Кожен, хто вижив, тією чи іншою мірою, є свідком перемоги життя над смертю. І це можливість людині побачити тендітність і силу життя. А ще це важливо тим, щоб образ ветерана, образ захисників не був сформований у якихось високих кабінетах, людьми взагалі не причетними до цього. Образ героя мають творити самі герої, самі ветерани.
Тому ми даємо їм можливість розповідати про себе, про життя, заради чого вони боролися. І в основному — це не професійні письменники, їхні новели дуже легко сприймаються. Ти ставиш себе на їхнє місце.
І ще одна місія цієї збірки: ми перекладаємо її на англійську та данську. Хочемо, щоб іноземці розуміли, за що воюють і що захищають наші хлопці та дівчата. Їм складно зрозуміти, адже в них давно не було війни і вони навіть не уявляють собі, що тут відбувається… Також хочемо поширювати ці новели насамперед серед ветеранської спільноти, тому що воїн завжди зрозуміє воїна.
Ви казали, що мистецтво зараз є дуже важливим. Тобто його взагалі можна назвати окремим фронтом?
Дивлячись в якому контексті називати… Я знаю, що хлопці «заводяться» на всякий мистецький, культурний, економічний фронт. Можливо, фронтом це і не варто називати, але це саме те, за що ми боремося. Ми боремося за ідентичність.
Ідентичність – це відчувати себе причетним до тієї чи іншої культури. І якраз, що ми захищаємо на цій війні? Ми захищаємо можливість називати себе українцями, можливість говорити своєю мовою, можливість читати своїх письменників, можливість ставити свої п’єси, знімати свої фільми, бути українцями. А це, власне, і є культура. Це наша українська культура, яка творилася сотнями поколінь до нас і яку ми зараз продовжуємо творити. Ми осмислюємо те, що нам передали у спадок, і шукаємо сучасні, адекватні, несподівані нові мистецькі форми, щоб ця культура була сучасною і цікавою. Щоб новим поколінням хотілося теж бути українцями, ставати до нашого гурту і продовжувати нашу роботу та боротьбу.
Можете виокремити, що зараз ветеранів надихає продовжувати боротися і що навпаки демотивує?
Найбільше надихає боротися розуміння, що це війна на тотальне знищення і усвідомлення того, що буде, якщо ми програємо. Якщо ми програємо, це буде геноцид гірший, ніж був 100 років тому. Росіяни усвідомлюють, що українців не можна залишати живими, тому через століття, навіть через десятиліття ми повстаємо і хочемо бути завжди незалежними.
Тому, якщо ми програємо, нас тотально знищать.
Найголовніший наш ворог – це не так москалі, як безнадія. Найбільше демотивує, коли ти стаєш до роботи, а хтось не ні. Коли ти намагаєшся будувати, а з цієї будови половина лежить і дивиться, як ти будуєш, а половина ще й краде з неї.
Ми рухаємося до суспільства, у якому частка ветеранів буде дуже великою. Як нам всім навчитися один одного підтримувати та допомагати?
Це дуже проста людська відповідь – поважати себе і поважати людину біля тебе. Завдяки тому, що в нас є багато ветеранів і усвідомленню, що ці люди ризикували своїм життям, здоров’ям і добробутом своїх рідних, просто для того, щоб ти міг жити своє буденне життя, тебе спонукає відчувати цю повагу. А ця повага до ветеранів вчить тебе повазі взагалі до всіх людей навколо. І це теж наш шанс, як суспільства, стати кращими. Це те, що може нас витягнути на вищий рівень.
Яким ви бачите майбутнє ветеранського руху?
Хотілося б, звичайно, щоб була ветеранська солідарність. Такої кількості молодих, активних, вмотивованих людей водночас із глибоким досвідом, із розумінням важливості життя, зараз немає ні в одній країні.
Після війни, після нашої перемоги, у нас буде дуже висока частка активних і впевнених людей, які розуміють, чому потрібно берегти життя і розуміють, що треба робити його кращим. Це наш шанс прорватися і стати однією з найбільш переспективних країн світу.
Як ви ставитеся до людей, які досі споживають російський продукт, тобто більш культурний, це музика, фільми, якийсь контент?
Ставлюся, як до посібників окупантів. Як я кажу, наша лінія фронту проходить по звивинах мозку. Наша війна – це все ще національно-визвольна боротьба. Люди, які поширюють рускій мір, є або відвертими ворогами, або посібниками окупантів. Тут все дуже просто.
Вони просто поширюють рускій мір не територіально, захоплюючи наші території, вбиваючи наших людей, а інформаційно. Просто забираючи нашу увагу, наші думки, бажання творити щось для України в інших людей і насамперед нашої молоді. Це посібники окупантів.
І на завершення про плани. Які у вас плани творчі чи, можливо, особисті ?
У планах в мене розібратися із моєю роботою і мати трохи особистого часу та продовжити проект “Voices of Defenders”. І в нас є в планах наступна збірка ветеранських новел “Stories of Warriors”. Це вже не тільки від молодих ветеранів, а й від чинних військовослужбовців будь-якого віку. Далі хочу поширювати ці новели, розповіді українських воїнів в інших країнах світу, щоб розуміли, за що ми воюємо.
Тому що єдине, що ми можемо протиставити російській пропаганді, в якої є набагато більші ресурси, ніж у нас, це тільки правду і тільки правдиві розповіді наших захисників і захисниць, і можливість чесного, щирого спілкування з іншими воїнами і з іншими людьми.
Анна Баранчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Він мав бути там”. Історія про наймолодшого полеглого Героя зі Львова Павла Думанського
