Його “Запорожець” бачив Альпи, а фотоапарат — сотні історій. Автомобіліст Євген Кравс — співзасновник клубу “ЗАЗ-Козак”, учасник ретро-ралі в Монте-Карло та один з найкращих спортивних фотокореспондентів України. Детальніше про захоплення сихівчанина та його мрію влаштувати змагання у Карпатах читайте у матеріалі “Сихів.Медіа”.
Розкажіть, будь ласка, більше про себе. Чим захоплюєтеся?
У мене є два великих захоплення: фотографія та ретро автомобілі. Цим хобі я почав займатися дуже-дуже рано. Через місяць після закінчення школи я купив собі перший автомобіль — “Горбатий Запорожець”. Він був пошарпаний, але “на ходу”.
Вчився фотографувати ще у школі. Одразу після випуску пішов працювати учнем фотографа в один з львівських науково-дослідних військових інститутів. Я мав тоді можливість купити за зарплату та підробіток, який, мабуть, втричі перевищував зарплату, не тільки дорогі джинси, але й автомобіль.
З дому до хлібного магазину мені було йти 5 хвилин, а їхати — 10. Я їздив, оскільки дуже любив кермувати.
У 1983 році став ініціатором створення у Львові авто-фан-клубу “ЗАЗ-Козак”. Колись у нас з автомобілями та деталями до них було досить складно. Був комісійний магазин, де торгували запчастинами до машин. Там збиралися автолюбителі — багато молодих пацанів, які з дорослішими чоловіками не сильно спілкувалися. У старших людей, особливо у тих, які мали інвалідність, була можливість за Радянського Союзу замовляти запчастини по пільгах.
Так історично сформувався клуб, і назвали його “ЗАЗ-Козак”. Завжди, як хтось новий приходив на базар, то питав: “Де тут ті козаки-запорожці?” і так придумали “ЗАЗ-Козак”. Клуб до сьогодні діє, проводить багато різноманітних акцій, це осередок для ретро-автомобілістів.
Перша моя дружина не особливо любила автомобілізм, а от друга… 20 років тому я одружився зі Світланою, яка виявилася хорошою ученицею і підхопила в мене любов до машин. У неї набагато більше фанатизму. Спочатку я їй казав: “Світлано, навіщо тобі права? Я тебе завезу, куди ти захочеш.”. Вона наполягла і купила собі автомобіль. Це був також “Запорожець”.
Ми їздили на ретро-змагання закордон, переважно у Польщу на “Горбатому Запорожці”. Після таких подій завжди є Командорський бал. Під час нього п’ють шампанське, вручають грамоти та нагороди за участь. Випадково ми сиділи поруч зі старшою парою французів, які приїхали на розкішному “Citroёn”. Вони сказали, що мають ще одне таке авто. Це доволі багата сім’я, яка 170 кілометрів за Парижем має свою невеличку фабрику, де працюють вони та декілька найманих працівників. Вони можуть дозволити собі реставрувати ще одне таке авто, але вже не мають бажання доводити його до ладу. Світлана запропонувала їм продати це авто нам. Ми поговорили й забули про цю ідею.
Ми зустрілися з ними ще раз на величезному ретро-фестивалі та дізналися більше про це авто. Пройшло 7 років. Світлана працювала у страховій компанії й час від часу їздила в Польщу. Вона зателефонувала мені й сказала: “Бери евакуатор і їдь на кордон. Я вже тут з машиною”. Через дві години я вже був на місці.
Виявляється, Світлана домовилася, аби цю машину привезли з Франції у Польщу. Переоформила, поставила на спеціальний облік. Пізніше з цими документами вона поїхала до Києва в Інститут автомобілебудування, переоформила. Дружина добре ознайомилася з законом і перевезла це авто без мита. 9 місяців я ремонтував цю машину. Розібрав її до останнього гвинтика, пофарбував, обшив, змінив радіатор. Уявіть собі, це авто 1929 року!
З часом ми дізналися, що ця машина має безпосередній стосунок до Львова. Виявляється, саме такої марки були перші комунальні таксомотори у нашому місті. Називається це авто “Citroёn AC4 Berline de Luxe”. Дуже гарне авто.
Розкажіть, будь ласка, більше про своє друге хобі: роботу фотографом.
Як я вже згадував: я пішов працювати учнем фотографа одразу після школи. Перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий розряд, а потім отримав вищу кваліфікацію фотографа. Далі я почав працювати у газеті “Експрес” редактором відділу спорту і фотокореспондентом.
Я люблю фотографувати все, що рухається. Працював 10 років у футбольному клубі “Карпати”, потім 9 років у ФК “Львів”. Тепер вже вісім років співпрацюю з ФК “Рух”. Люблю цю роботу — коли на мене біжить 10 чоловіків, то всі з відкритими очима, а коли два футболісти стоять, то один може бути із закритими (жартує)
Роботи є дуже багато. Тривалий час, протягом 20 років, я був фотографом нашої національної збірної. Не першим, а тим, хто тимчасово заміняє основного. Втім, роботи я виконував дуже багато. На моєму рахунку 42 виїзних матчів національної збірної, без урахування жіночого та юнацького футболу. Люблю цей вид спорту. Футбол — це також моє хобі.
З 1992 року я проживаю на Сихові в багатоповерхівці. Сам будував, бо колись це був МЖК (молодіжний житловий комплекс). Раніше на Сихів було складно добратися з будь-якого іншого району, але зараз цієї проблеми немає завдяки трамваю №8. Я в центр міста на автомобілі практично не їжджу, а сідаю на трамвай і скоріше добираюся. Зараз Сихів — взагалі чудовий район.
Який був ваш перший фотоапарат?
Фотоапарат “Vilia” з білоруського заводу, а потім “Zenit”. Зараз працюю з професійним дорогим фотоапаратом “Canon”. Чесно кажучи, то тепер не дуже багато охочих знімати спорт. Це не завжди комфортно. Спортсмени змагаються на стадіоні за будь-якої погоди: дощ, сніг. У наших спортзалах переважно недостатньо освітлення. Всі зараз мають смартфони й можуть зробити фото. Втім, жива фотографія на фотоапарат — зовсім інше. Це не можна порівнювати.
Мені мої фотографії подобаються. У житті кажуть: “Якщо хочеш ходити на роботу, як на свято, то знайди собі хобі, яке стане твоєю роботою і будеш відпочивати все життя”. Ось так все життя я відпочиваю, працюючи фотографом, і за це ще й гроші платять. (сміється)
Яка була ваша найскладніша зйомка?
Емоційно найскладнішою була аварія на Скнилові. Я тоді був черговим фотографом, зі мною був мій син. Дуже багато моїх знайомих казали, що були там і не могли фотографувати. Я, зціпивши зуби, знімав. Після цього навіть мої фотографії з події займали призові місця на конкурсах.
Кожен другий зараз є фотографом і в інтернеті дуже багато знімків. Втім, художня фотографія та знімок для Інстаграму — це різне. Я, наприклад, постійно публікую фоторепортажі у Фейсбуці. Люблю знімати не лише спорт, але й багато чого іншого, переважно репортажі.
Чи є у вас улюблене фото?
Складно сказати, бо моїх фотографій є мільйони. На останньому фотоапараті, який я вже “вгробив”, зробив 3,6 мільйона знімків.
У мене є багато вагомих винагород на міжнародних конкурсах. Наприклад, на конкурсі спорту та спортивної фотографії в Японії у розділі гумор. У ньому брали участь представники 160 країн і моя чорно-біла фотографія отримала золоту медаль.
Чесно кажучи, то я б сам цю фотографію не виокремив. Вона була зроблена під час святкування 50-річчя екс-капітана “Карпат” Ігоря Кульчицького на стадіоні “Україна”. На цьому фото на поле виходять три футболісти — зліва направа. Правильно рахується фотографувати так, як ми дивимося і читаємо книгу, тобто зліва направо, але японці це роблять навпаки. Це проста фотографія і я не знаю, чого вона їм сподобалася. Я думаю, що моя найголовніша та улюблена фотографія ще попереду. Я вже, часом, їх роблю на автоматі й в мене таке враження, що вони вже не мають права не вдатися (усміхається).
Які поради ви могли б дати фотографам-початківцям?
Зараз набагато простіше вчитися фотографувати, ніж це було колись. Рекомендую час від часу заходити в інтернет, де є уроки із фотографії, дивитися, як знімають люди, й пробувати повторювати. Не потрібно переставати удосконалюватися.
Колись для того, щоб оцінити свою фотографію, треба було її зняти, потім проявити плівку, надрукувати. Зараз це набагато простіше. Сфотографував, подивився на екрані. Якщо не сподобалася, то можна видалити й зробити іншу. Проте, якщо людина не аналізує свою роботу і не пробує навчитися на помилках, то у неї нічого не вийде. Не треба шкодувати фотоапарат.
Втім, буває, що в людини просто немає хисту. Наприклад, коли я працював в газеті “Експрес”, то у відрядження поїхали журналісти й щоб не брати ще з собою фотографа, їм давали фотоапарат. Було таке, що вони привозили дуже багато і всі були невдалі.
Мене теж часом запрошують фотографувати, наприклад, бокс. Був у Львові Чемпіонат України з боксу й організатор каже: “Женю, то буде чотири дні. Можеш багато заробити”. Я назвав суму гонорару, яка видалася організаторам завеликою. Найняли двох молодих хлопців, які зробили 12 тисяч фотографій за чотири дні, але з них не було, що вибрати. Стояли на фото люди з піднятими руками, а жодного знімка з ударом в обличчя не зафіксували.
Я люблю фотографувати “все, що рухається”. Окрім спорту, я ще знімаю балет, оперу, подіумні покази мод. Все це репортажі, в яких важливо, щоб фотографія була динамічна. Наприклад, під час матчів я стараюся знімати на мінімально довгій витримці, щоб м’яч вийшов трохи не чіткий, аби можна було побачити рух.
Повернемося до вашого ретро-парку. Які авто є у вашій колекції?
Я всі свої автомобілі подарував дружині. В мене є робоче авто 25-річної давності “Peugeot 206” на щодень. Світлана має три “Запорожці”, “Mercedes” та “Cinroen”. До слова, один “Запорожець” перероблений під спортивний, один повністю ідеальний і ще один, на якому ми їздили в Монте-Карло. Це було щось страшне. До цієї поїздки я боявся їздити зі своєю дружиною. Ну знаєте, як це буває. Перед цим, я як їхав з нею, то впирався ногами. Коли ми разом в машині і я за кермом, то вона мені каже, що я неправильно їду, а коли вона, то я їй це кажу (сміється).
Під час перегонів у Монте-Карло ми їхали по засніжених перевалах в Провансі. Тепер я можу читати газету сидячи, поки вона за кермом (жартує). Вже страшнішого, ніж було там, не буде. Під час цієї поїздки були дуже різкі перепади температури. Внизу в Монте-Карло 18 градусів тепла, а в горах мінус 5 градусів і так тисячу кілометрів ми проїхали за три дні.
Як ви вирішили взяти участь у ретро-ралі?
Наша історія з ралі в Монте-Карло почалася ще у 2012 році. Я з дружиною представляли Україну в комітеті історичних автомобілів ФІА і були з презентацією в Монте-Карло, де зібралося 25 країн. Україна була учасником цієї наради. Ми робили презентацію про Україну і пояснювали, чому нашому “Запорожцю” треба взяти участь у змаганнях, бо за їхніми правилами він не міг цього зробити. Пізніше ми ще надсилали листи від Української федерації автомобільного спорту.
Потім долучився Щипков з Київського клубу відроджених ретроавтомобілів. Коли виповнилося 60 років “Горбатому Запорожцю”, ми подали в черговий раз заявку і сталося чудо. Нам сказали приїжджати на змагання.
Щоб взяти участь, потрібно було заплатити 3 тисячі євро. Це досить дороге задоволення, бо треба добратися туди, витратитися на бензин, техогляд, підготувати авто. Житло та харчування вже були безплатні. Ми знайшли спонсорів та почали підготовку авто і тренування в горах. На зустріч пішов наш обласний “Автодор”. По наших львівських гірських дорогах ми провели певні навчання, аби перевірити авто. До Монте-Карло наш “Горбатий Запорожець” їхав не своїм ходом, а на лафеті.
Загалом з України брали участь три “Горбаті Запорожці” зі Львова, Києва та Тернополя. На тому, що зі столиці – їхав відомий український гонщик Сергій Малик, який був учасником ралі “Дакар”. Він дуже добре виступив і зайняв перше місце у нашому класі. Ми змагалися з автомобілями, у яких двигун був у три рази міцніший.
Головне було не перемогти, а — доїхати. Здолати маршрут — це вже перемога! Стартували 300 автомобілів, а трохи більше ніж 100 не перетнули фінішну пряму. У цих перегонах брали участь люди понад 10 років поспіль і не могли ніяк перемогти, хоча вже знайомі з трасою.
Треба вміти правильно читати карту. У перший день перегонів ми збилися з дороги. Дружина була за кермом, а я — штурманом, і ми пропустили правий поворот. Я кажу, що треба повертатися, а Світлана відповідає: “Коли буде правий поворот, то ми розвернемося і виїдемо на свою трасу”. Але, як виявилося, правого повороту дуже довго не було. Через 20 кілометрів від повороту ми побачили села з лавандовими полями, як на картинках в інтернеті. У результаті ми запізнилися на 2,5 години та проїхали зайвих 130 кілометрів. У кожному авто був спеціальний сенсор, за допомогою якого за нами слідкували. Ми думали, що нас дискваліфікують, але обійшлися лише штрафними очками. Судді посміялися і сказали: “Головне, що ви доїхали”. Ми втішилися і на другий день вже їхали в горах.
Це були дуже складні перегони. Хто там не побував, той не може називати себе справжнім автогонщиками. Сьогодні ви бачите на мені жовтий костюм, такого ж кольору, як і авто, на якому ми брали участь у ретро-ралі. Наступного року, у 2023-му, ми приїхали з поляками на “Peugeot 206” на гонку і нас впізнавали. Казали: “О, то ті жовті міньйони з України”.
Це частина нашого життя. Не жаль тої великої суми грошей, яку ми витратили, хоча можна було за ті кошти поїхати в круїз Середземним морем. Ми з дружиною були тоді дуже щасливі. Це було за два місяці до повномасштабного вторгнення. Сподівалися, що війни не буде. Зовсім інший настрій був. У нас була ейфорія, тому що Україна була вперше так представлена й вдало виступила.
Чекаємо того часу, коли війна закінчиться перемогою. Після цього ми хочемо влаштувати подібні ретро автоперегони у наших Карпатах. У нас тепер чудові дороги. Ми вже маємо домовленість з автомобільним клубом Монако, аби вони відправили сюди заявки. Наша країна готова приймати змагання і ми будемо над цим працювати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дівчата з Маріяполісу стали Чемпіонками України з важкої атлетики
Зазначимо, що повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
