Щодня ми проходимо безліч маршрутів, з дому на роботу, з роботи в магазин і знову додому. Та чи задумувались ви хоч раз, на честь кого названі вулиці, чим той чи інший діяч заслужив це почесне право? Ми підготували для вас 10 цікавих фактів про людей, на честь яких названо вулиці Сихівського району.
Василь Стус – поет-шістдесятник, літературознавець та правозахисник
Був вчителем української мови та літератури в Донецькому місті Горлівка. Протестував проти знищення української культури. Із 47 років життя 13 Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції. «Хто проти тиранії — встаньте» — вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Це сталося 4 вересня 1965 року, а рівно через 20 років у цей день Стус загинув в ув’язненні.
Олександр Довженко – кінорежисер, кінодраматург та художник
Олександр Довженко зняв 14 фільмів, написав майже 20 кіносценаріїв і кіноповістей, створив більше 20 новел та оповідань. Його фільм “Земля”, який вийшов у 1930 році став справжнім шедевром у світі кіно, незважаючи на те, що радянська влада заборонила його через 9 днів після прем’єри. Сюжет розкривав період колективізації в УРСР та показував зв’язок людини з рідною землею. Олександр залишив заповіт, написаний незадовго до смерті у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
Іван Кавалерідзе – скульптор, сценарист, кінорежисер, драматург та художник кіно
“Український Мікеланджело”, як називали Івана, жив мистецтвом. Саме Кавалерідзе створив пам’ятник Григорію Сковороді, який стоїть на Контрактовій площі в Києві. За 5 років він переробляв його аж 6 разів. За часів німецької окупації Києва деякий час очолював відділ культури Київської міської управи. Це давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини, підтримати київську інтелігенцію, зберегти від пограбування культурні цінності. Одного разу на пропозицію гостя в есесівській формі створити бюст Гітлера відповів, що ліпить лише з натури. А пізніше з’ясувалося, що то був радянський агент. «Найщасливіший день сьогодні, – писав він у щоденнику в 1977-му. – Чому? Бо він є і я живу!».
Віктор Чукарін – гімнаст, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР та чемпіон Олімпійських ігор
Саме його у 1952 році німецький журнал “Der beste Turner der Welt”першим визнав найкращим гімнастом світу. Проте, окрім неймовірних досягнень, Віктор пережив і полон, і допити, і концентраційні табори. Після початку німецько-радянської війни пішов на фронт добровольцем, внаслідок чого потрапив у полон біля Полтави, пройшов через 17 концентраційних таборів, у тому числі Бухенвальд. Наприкінці війни полонених разом із Віктором зігнали на заміновану баржу і відправили в море. Завдяки тому, що їх помітили та вчасно врятували англійці, вдалось вижити до того, як плавуча в’язниця вибухнула.
Антін Манастирський – художник, іконописець та графік
Саме виховання в атмосфері духовності та любові до рідного краю вплинуло на створення полотен, на яких відображалась народно-пісенна творчість. У його картинах можна простежити, що основним джерелом натхнення ставали пісні та поезія. До шедеврів митця варто зарахувати проілюстровану ним Біблію, яка побачила світ у 1926 році. До неї майстер створив понад 50 малюнків й оформив обкладинку.Також у творчій спадщині художника є низка картин, назвами яких стали рядки народних пісень. Наприклад: «Ой під гаєм, гаєм», «Засвіт встали козаченьки»,«Ой там, під горою», «На могилі» та інші. «Все життя я мріяв, щоб думи мої, які я втілював у своїх картинах, були близькі і зрозумілі народові», написав свого часу Антон Манастирський.
Борис Антоненко-Давидович – письменник, публіцист, мовознавець, політв’язень радянського режиму.
Дитячі роки провів у Брянську, згодом в Охтирці. Закінчив місцеву гімназію. Навчався в Харківському (фізико-математичний факультет) і Київському (історико-філологічний факультет) університетах, однак через матеріальні нестатки навчання не завершив. Служив у лавах Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана. Перехворівши на тиф, у 1920-му повернувся в Охтирку. Працював у редакціях, писав оповідання, нариси, рецензії, замітки. Був членом літературного об’єднання «Ланка». В 1933-му, в умовах масових арештів Його засудили до вищої міри покарання, яку згодом замінили на 10 років таборів. У 1948-му повернувся в Україну, однак знову потрапив під арешт і отримав довічне заслання в Красноярський край. Після смерті Сталіна був реабілітований, поновлений у Спілці письменників. Багато друкувався, став автором роману «За ширмою», мовознавчої праці «Як ми говоримо» та низки інших творів. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.
Павло Полуботок – військовий і політичний діяч, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України
Полуботок мав чималу бібліотеку, колекціонував картини, ікони, зброю та речі декоративно-ужиткового мистецтва, жертвував на церкви. У нього жив бандурист, який супроводжував його у походах. Історик Микола Костомаров стверджував, що у другій половині 19 століття портрет Павла Полуботка висів у багатьох селянських оселях Лівобережжя. А поширення набула промова, нібито виголошена гетьманом перед Петром І. «Знаю, що мене, за московським вичаєм, чекають кайдани…а мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю». Існує легенда про “Золото Полуботка”, згідно з якою гетьман у 1723 році залишив велику кількість золота на зберігання під відсотки в одному з англійських банків.
Кирило Трильовський – адвокат, політичний та культурний діяч, журналіст, видавець
Основоположник і один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму. Кирило був людиною дії, займався різноманітною діяльністю та брав участь у багатьох заходах. Проте справа завдяки якій він став відомим – це організація січового руху Галичини й Буковини. 5 травня 1900 року у селі Завалля (зараз Івано-Франківська область) він заснував перше українське пожежно-руханкове (спортивне) товариство під назвою “Січ”. Вони займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українських патріотичних ідей, освітою селянства, співпрацювали з українськими організаціями та вели пропаганду здорового способу життя.
Гнат Хоткевич – композитор, бандурист, педагог, письменник та драматург
Автор понад 600 музичних творів. Ще за життя його літературна спадщина була видана у восьмитомнику творів. Народився у Харкові. Незважаючи на постійний запит на його працю, ніколи не був заможним. Отримав технічну освіту у Харківському технологічному інституті, деякий час працював на залізниці. Заснував декілька унікальних театральних труп, акторами в яких були неписьменні селяни. Трупи успішно гастролювали містами не лише України. Хоткевич досконало грав на бандурі, написав підручник з гри на цьому інструменті. У хорі Микола Лисенка він виконував соло на бандурі й став відомим віртуозом. Хоткевич був теоретиком народної музики в Україні. Заявив про себе, як ініціатор збереження мистецтва кобзарів за допомогою запису їхньої музики на фонограф. Шалена критика в радянській пресі, заборона його музичних творів, звільнення з роботи – кинули Гната Хоткевича та його родину в злидні. А у 1938 році його за фальшивими звинуваченнями за «участь у націоналістичній шпигунській організації» органами НКВД розстріляно.
Микола Пимоненко – художник-живописець. Пимоненко, хоч і народився і проживав у місті, завжди відчував особливу любов до неповторної краси села. Її він і відображав у своїй творчості. Василь був не лише художником, але й спостерігачем, який змальовував лише те, що бачив на власні очі. Ще з дитинства він завжди носив з собою альбом з олівцями, фіксуючи кожну деталь. Його творча спадщина вражає – понад тисяча картин, що зберігаються у визначних музеях України та за кордоном, зображаючи життя українського народу кінця XIX – початку XX століття.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сихів на стінах: історії героїв і мрій у муралах району
