Золотий призер “Ігор Нескорених” в Гаазі, ветеран російсько-української війни, один з янголів Інститутської – це все про сихівчанина Ігоря Галушка, який як і ми з вами, їздить сихівськими трамваями і гуляє проспектом Червоної Калини. Журналістка редакції “Сихів.Медіа” поспілкувалась з Ігорем про Ігри та його багатослівний, хоч і мовчазний, вчинок в Гаазі.
З 2014 року Ігор воював добровольцем у складі підрозділу “Азов”, де пліч-о-пліч з побратимами захищав Україну від окупантів. У 2017 році під Мар’їнкою на Донеччині сихівчанин отримав наскрізне кульове поранення голови, рятуючи життя свого товариша. Після поранення проходив тривалу реабілітацію та вчився знову ходити.
З поранення минуло 5 років і 20 квітня 2022 року Ігор здобув “золото” на “Іграх Нескорених” в Гаазі. За медаллю на п‘єдестал Ігор вийшов з прапором України, на якому було написано “Save Mariupol”, та символікою полку “Азов”, щоб привернути увагу всього світу до багатостраждального Маріуполя.
- Коли в твоєму житті з’явився спорт?
Спортом я займався з 7 років. Спочатку це був футбол, потім греко-римська боротьба, бокс, чучуть тайського боксу. Якщо не ходив на тренування, то бігав, займався на брусах, турніках, тобто весь час був в русі.
- Як так трапилось, що ти став частиною команди “Ігор Нескорених”?
Про Ігри я дізнався на лікарняному ліжку, коли побачив інформацію про відбори в національну збірну України. Мені дуже зайшло, бо там хлопці без рук, без ніг бігають і стрибають. І я подумав, що це дуже круто і треба спробувати, саме з цього почалось веслування. Вперше я познайомився з греблею після вже поранення.
Крім цього, тепер я пробую плавати, займаюся кросфітом. На Інвіктусі я грав волейбол сидячи і це прям дуже зайшло. Не назву це груповою терапією, але це точно щось схоже на це. Взагалі, командні види спорту, якщо розслабитись, – це кайф. І я думаю, що з часом ми з друзями, з побратимами, спробуємо щось схоже організувати, коли ти в колі своїх безпечних людей можеш випити каву, поговорити про зброю, про ПТРС і пограти волейбол сидячи.
“Інвіктус – не про перемогу. На Інвіктусі немає опонентів, там є друзі. Єдиний з ким змагаєшся – це ти, зі своїми хочу – не хочу, можу – не можу, буду – не буду.”
- Знаю, що ти не хотів їхати на змагання, чому?
Я не хотів їхати, бо прийшла повномасштабна війна в мій дім, і покидати Україну на 12-14 днів для мене було чимось неправильним. І до кінця я думав, що може не вигорить і ми не поїдемо. Про те, що ми точно маємо їхати я дізнався десь наприкінці березня, але все одно сподівався, що щось зміниться і ми залишимось вдома. Я в останній день збирав речі.
Мені було не до спорту, чесно кажучи. Мої тренування зупинились 24 лютого. Коли я дізнався, що поїду, то сів на греблю три рази, аби потім серце просто не встало. Та і на Іграх часу на тренування практично не було, бо ми постійно спілкувались з представниками різних країн і галузей політичних напрямків щодо того, що відбувається в Україні, щоб ми хотіли, яку допомогу. Тобто, у нас була така більш дипломатична місія, аби розповісти світові про те, що відбувається в Україні.
- Ти задоволений своїми результатами?
Це далеко не найкращий мій результат. Я таке показував, коли тренувався нормально, а це не для змагань, але я ніколи так не викладався. Це вперше, коли мені вкінці відняло ноги, а коли залишалось кілька секунд до кінця, я вже просто опустив голову. Після закінчення часу, коли всі поплескали, у мене просто не залишилось сил і я, навіть, не міг сказати, аби мене підняли. Все, що мені вийшло вичавити з себе – слово “підтримка”.
Ігор, наш медик, і Тарас, член нашої команди, підняли мене і ми разом вийшли на вулицю. Права нога взагалі мене не слухалась, а ліва підкошувалась. Після вулиці я ще подихав киснем і лише за якийсь час мені стало легше.
В мене не було ніякої радості за перемогу. Взагалі, після змагання я не знав, яке в мене місце. Тільки, коли мені почало ставати легше, я запитав в Тараса про те, чи взагалі якесь місце зайняв, а він мені: “Чувак, ти перший”. Не було радості, я просто мовчки розгорнув прапор.
“Ветеранський спорт, спорт захисників України, як явище є і це не про медальки, про п’єдестали. Для мене – це як один з методів реабілітації, соціалізації в житті.”
- Як перемога вплинула на твоє життя?
Наразі я не відчуваю якихось змін в своєму житті після перемоги. Але, безумовно, Інвіктус відіграв велику роль в моєму житті, бо це була значна мотивація підняти сраку і піти в зал, бо я буду представляти Україну на міжнародній арені. Інвіктус, як спільнота, як велика сім’я якоюсь мірою, дуже змінила мене і допомогла. На Інвіктусі я зрозумів, що на змаганнях життя не закінчиться і потрібно рухатись далі, бо якщо захопитись і повернутись додому, то постає питання: “а що далі?”.
- Розкажи, будь ласка, про прапор і символіку “Азову”. Ти ще перед від’їздом з дому планував, що вийдеш на п’єдестал з ними?
Я хотів взяти прапор “Азову”, але мені не вийшло, бо я не мав свого. Про це я подумав уже в останній день, коли збирався на автобус. Аби дістати його ми провели цілу спецоперацію, але про те, що це не прапор я дізнався тільки біля Варшави і дуже злився на себе, бо не вийшло його дістати.
А ввечері перед змаганням, узагалі, трапилась одна ситуація: в мене почалась неврологія і я не міг покрутитись. Доба до змагань, а я не міг зігнутись. Ми звернулись до лікаря, були таблетки, багато таблеток, заморозка. І спорт відійшов далеко, але тримали товариші, тримало те, що потрібно викластись на повну.
Не всі товариші, яким я обіцяв перемогу, живі і я собі подумав, що якщо у мене є можливість щось сказати, то її потрібно використати. Я розумів, що мікрофон мені не дадуть і для того, щоб щось сказати, мені потрібно стати на п’єдестал.
Я не йшов за медалькою на п’єдестал, я йшов, щоб вивісити прапор і це взаємопов’язано. Тому зранку я попросив, щоб на прапорі мені написали “Save Mariupol”.
Думаю, що потрібно говорити про Маріуполь, говорити про Україну, що є не лише Арестович у якого все добре, але і є сувора реальність в якій вбивають наших військових, забирають нашу землю.
- А що з прапором тепер?
Прапор в Києві, у подруги. Це її прапор і вона мені його позичила, я повернув після перемоги.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Спецпроєкт “Варті уваги”. Поет-сихівчанин, який живе серед нас: інтерв’ю з Юрієм Руфом.
