Багато з нас хоч раз, десь у школі чи у дворі пробували позмагатися “рука на руку”. Хто ж кого “покладе” – перемогти було справою честі і з того часу друзі вважали переможця найсильнішим у компанії. Але про армреслінг, як спорт, знають нині не так багато.
А тим більше вперто не хочуть сприймати жінок у цій справі. Попри те, що армреслінг вже давно вийшов за межі очікуваного: українські спортсмени неодноразово принесли своїми здобутками славу країні на різних престижних турнірах за кордоном. Одна з цих успішних спортсменів – 30-річна сихівчанка Анна Гранатова, бронзова призерка чемпіонату світу, 8-разова чемпіонка України у ваговій категорії до 50 кг. Про те, чому важливо шукати себе протягом усього життя, про свій важкий шлях до успіху, та жіночий армреслінг як вид спорту в цілому Анна розповіла в інтерв’ю для “Сихів.Медіа”.
- Як ви потрапили у такий, не дуже жіночий, як може здатися на перший погляд, вид спорту?
Насправді, дуже випадково. Прийшла в зал у 14 років просто потренуватися та подивитися. І все якось так закрутилося(сміється). Брат займався важкою атлетикою та я й подумала “а чому б і мені не спробувати?”, але через 3 місяці там з’явився стіл для армреслінгу і ми почали пробувати “рука на руку” і я зрозуміла, що мене тягне на щось таке. Це якісь такі дивні емоції, але дуже приємні.
- Як ваші друзі/родичі поставилися до такого захоплення?
Ну спочатку казали “ой, то не серйозно”, “а нашо тобі то?”, але тепер підтримують, кажуть, що пишаються. Але всеодно це прийшло з часом, коли вони побачили, що я цим живу і мені це дійсно приносить задоволення, а не просто якесь підліткове захоплення, яким швидко перегорають.
- Чи не заважало ваше захоплення навчанню? Як ви ставитесь до думки про те, що спортсмени не дуже виділяються розумом.
Тут все залежить від людини, насправді, і зовсім не важливо спортсмен це чи ні. Я б, навпаки, сказала, що фізичні навантаження тільки стимулюють розумову діяльність. Я маю три вищих освіти, і всі закінчила навчання досить таки добре, тому що я шукала себе.
- Які саме освіти ви маєте?
Це юридична, психологічна та фізкультура і спорт. Чому не працюю за освітою?( усміхається) Не моє. Закінчила юридичний – не могла знайти хорошу роботу без зв’язків, закінчила психологічний – те саме. Минулого року закінчила магістратуру в університеті фізичної культури та працюю тренером з армреслінгу, на даний момент мої учні – це люди з інвалідністю. От якось так і вийшло, що знайшла себе в тому, що переслідувало все життя.
- Розкажіть про свій спосіб життя, графік. У спортсменів він, мабуть, відрізняється від інших людей.
Це ще один стереотип, насправді. Спортсмени такі ж люди, як і всі. Ми теж можемо з’їсти шматочок торта чи бургер з Макдональдса. Що стосується мого харчування – воно нічим не відрізняється від звичайних людей. Бургери, картопля фрі і т.д не до душі мені, тому я рідко це їм. Переважно це якась гречка, курка, яйця і продукти, які мають велику кількість білка. Перед змаганнями інколи можу посидіти на дієтах, щоб трішки скинути і бути в цій категорії 50 кілограм.
- Як часто ви тренуєтесь? Та чи є у місті, зокрема на Сихові, хороші умови для тренування?
Я тренуюсь майже кожного дня в залі “Колізей”, що на вулиці Полуботка. Він відкрився трошки більше року тому і поки є найкращим для мене. Там, в принципі, є всі умови для тренування.
- А як взагалі відбувається ваше тренування? Ви даєте навантаження лише на руки чи на інші частини тіла також?
В більшості випадків так. Це робота з вагами: гирями, гантелями в залі чи вдома, підтягування з власною вагою чи додатковою. Є загальні вправи на різні групи м’язів: біцепс, трицепс, спина. А є спеціалізовані тренажери, де прокачуємо м’язи кисті, займаємося з пронатором, супінатором. Ще є спаринги, де відпрацьовуємо техніку, підтягуємо слабкі місця. Доводиться спарингуватися з хлопцями, бо сильних дівчат немає. Когось перемагаю, у когось програю.
- Чи зіштовхувались ви з гендерною нерівністю у цьому виді спорту? Якісь незрозумілі фрази, що жінкам тут не місце і т.д?
Саме у спорті – ні, поза ним бувало. У нас всі дуже люб’язні один з одним і сприймають один одного як сильного конкурента. Знайомі інколи казали, що це не жіноче діло, що нашо тобі того, але я ніколи нікого не слухаю і все роблю так, як мені підходить.
- Аню, які травми можуть виникнути в армреслінгу і наскільки часто це трапляється?
Ну тут як і в будь-якому іншому спорті доволі часто, через необережність, наприклад. Найпоширенішими травмами є переломи і розриви зв’язок, вони, до речі, досить складно лікуються, тож із цим потрібно дуже обережно поводитися.
- Як часто спортсмени вдаються до різних хитрощів задля перемоги і чи важко судити такі змагання?
Дуже часто. (усміхається). Є люди, які хочуть виграти будь-яким методом і це їхнє право, насправді, але я проти цього. По- перше, я не вмію, а по-друге, я не бачу сенсу в цьому. Якщо ти маєш стати кращим – ти станеш. Беруть вище захват, хтось перетягує центр на себе, можуть стартувати швидше, і не завжди це помічають судді. Потрібно бути набагато сильнішим, щоб не залежати від цього в разі неуважності експертів. Зайдеш в незручне для себе становище на старті – вважай програв. Є різні стилі, тому нав’язати свою манеру – вже означає отримати чималу перевагу.
- Ви займаєтесь армреслінгом з 2007 року і досі кайфуєте від нього. Як ви думаєте, наскільки довго ви ще будете у цьому спорті та чи є якась крайня точка успіху для вас?
Цей вид спорту тим і прекрасний, що ним можна займатися дуже довго. Мені це подобається. Я кайфую. Я живу тим. От якщо про мету – хочу виграти чемпіонат світу ну і звання заслужений майстер спорту, як і в будь-кого із спортсменів.
Вікторія Вітер
