З кожним роком у світі та в Україні зокрема більшає людей, які стають дотичними до ПТСР – посттравматичного стресового розладу, що виникає після складних для пережиття подій. Важливо розуміти, що мова йде не лише про тих, хто став учасником війни, стихійного лиха чи втратив там рідних. Стрес виникає через багато хвороб, ліки від яких людство досі не придумало – як-от рак, який є причиною кожної шостої смерті у світі. Ми поспілкувалися з жінкою, яка втратила свою матір через цей діагноз та спитали її, як перебороти моральні труднощі та відновити щасливе життя.
-Розкажіть про Ваші стосунки з мамою. Якими вони були?
Мої стосунки з мамою… були просто чудовими. Ми жили удвох, як сестрички. Було відчуття, що вона моя старша сестра, що вона моя старша подружка. З нею завжди можна було порадитися… найбільше мені в ній подобався її оптимізм. Вона… завжди була налаштована до всього оптимістично. Що б не сталося, вона вважала: «Все буде добре, з кожної ситуації є вихід» і так мене налаштовувала.
-Може, є якісь історії, які Вам найбільше пам’ятаються, і завдяки яким ви дійсно думаєте, що ваші стосунки були чудовими, близькими?
Історій не пам’ятаю… Стільки років пройшло. Мені дуже подобалася підтримка мами, наприклад, коли хворіли мої маленькі діти. Вона була медсестрою і вміла підтримати не тільки словами, а й як медичний працівник. Коли дітки хворіли, мама казала: «Та все буде добре», а я відповідала: «Мама, може, викликати швидку?». На що вона: «Та ні, ти що, хочеш в лікарню? Я відчуваю, кілька днів, і вони будуть здорові». До тих слів вона могла дати ще кілька укольчиків, і дійсно, через кілька днів діти були вже здорові.
І тому завдяки моїй мамі в мене не було післяродової депресії, не було депресії з малими дітками, бо я знала, що мама завжди допоможе. І словами, і як медичний працівник.
-І… коли вона дізналася, що захворіла, то теж була оптимістично налаштована?
Ну… так. Вона всіх нас запевнила, що вона… виздоровіє, що вона залишиться у цьому світі, і завдяки її такій впевненій поведінці ми себе теж впевнено почували. Дійсно, я… багато молилася за її здоров’я, але водночас я вірила, що все буде добре. … до останнього. Нас запевнила, що все буде добре.
-Чи змінилися Ваші стосунки, коли це все почалося, або вони, можливо, стали ще більш близькими, чи якось навпаки?..
Ну, так, ми, напевно, стали одна одну більше цінувати. Все одно був ризик, що… ризик втратити одна одну, і… стали ще ближчими.
-Тобто… Ви відчували, було от таке усвідомлення, що ви можете її втратити, чи переважала надія, що все буде добре?
Ну… Надія переважала. З моєю оптимістичною мамою неможливо було по-іншому.
-І навіть до останнього дня? Це сталося якось раптово?
Дивно буде звучати – як це могло статися раптово, коли в людини така хвороба. Але це справді сталося раптово. Я приїхала до мами в гості, сіла молитися “Таємницю щастя” біля мами, і от…мама покинула цю планету.
-І от в перші дні… Якими були Ваші почуття?
Перші дні… Можна сказати, перші хвилини почало дуже сильно мене трусити, і я згадала, що дуже добре при вмираючій людині, і коли людина вже померла, молитися до Божого милосердя. Я взяла вервицю у руки і безперестанно молилася. Коли мама померла, і допоки її хоронили, я безперестанно молилася. Йшла в іншу кімнату – йшла з вервичкою, на цвинтар йшла з вервичкою… І ця вервиця мене спасла. В мене такий спокій був на душі. Як оце, коли людей хоронять, усі плачуть, ридають… Бог мені допоміг спокійно відпустити маму. Це була неділя, одинадцяте березня, а я якось наче була під дією… Не було до кінця усвідомлення, що сталося.
А наступного ранку, в понеділок, вже настав стрес. Не було… не було поруч оптимістичної мами. Я… я не могла молитися. Діти були ще занадто маленькі, щоб мене підтримати. В мене хороші подружки, чотири, і кожен день якась з них дзвонила, по черзі. Я за це дуже вдячна. І щоб полегшити свій біль, я поїхала в Страдч, на Хресну дорогу. І в мене було відчуття, що мама іде там поруч зі мною. Була Служба Божа, молитва на оздоровлення, після тих молитов мені стало легше, адже до того було відчуття, що я захворіла.
Всіх людей, які похоронили своїх батьків, питала, а коли їм стало легше? Одні казали – через сорок днів, інші казали через рік. Подзвонила до своєї свекрухи, на той момент… пройшло вже кілька десятків років, як вона похоронила маму, здається, тридцять п’ять, і вона каже: «Ти знаєш, а мені досі нелегко».
В мене чудовий чоловік, він допомагав. Я плакала, говорила. Серед ночі просиналась, і тоді говорила. І він просто був поруч. Обіймав і мовчав, і мені цього було достатньо.
Допомагали Служби Божі. Часто ходила на Літургії за померлих. Мама моя була солодкоїжкою, любила шоколадки. Купляла шоколадки і… приносила на Службу Божу, і ставало легше.
Перший рік часто снилося, що ми разом гуляли всюди. Один такий цікавий сон… Ми йшли разом, гуляли, і мама каже: «Мені вже потрібно вертатися назад». Я пішла в одну сторону, мама в іншу, ще мама сказала на прощання: «Тоді я кожен день буду з тобою». От, я і досі відчуваю її підтримку.
Чи розуміли Ваші діти, що відбулося, адже одній доньці було дев’ять, а другій – сім? Чи треба було їм пояснювати?
Настя, молодша дочка, була в школі. Була зарядка, вона почала під час неї плакати. Вчителька підійшла до неї і каже: «Настя, чого ти плачеш? Тебе хтось образив? Тобі щось болить?». «Ні, просто у мене бабуся померла». Носила фотографію бабусі довго в пеналі, показувала теж вчительці. Ну, вони були маленькі, їм було легше.
Вони… не розуміли, в них не було з нею такого зв’язку, як у мене і у моєї мами. Не розуміли, наскільки то довга розлука. Колись ми всі побачимось.
-А Вам справді здавалося, що це стрес? Ви розуміли, чи не називали це стресом?
Так, це був справді стрес, депресія, яка затягнулася на кілька років. Помилка нас всіх у тому, що ми думаємо, що батьки будуть жити вічно. Оскільки вони завжди з нами. Потрібно цінувати кожну хвилину, бо ніхто не знає, скільки ще залишилося. Зараз мені вже здається, що я замало уваги приділяла мамі. Замало часу ми проводили разом. Замало слів одна одній говорили. Коли мама помирала, вона мені хотіла щось сказати, але шевелилися тільки губи, а звуку вже не було. Це так боляче. Я досі думаю, що ж вона мені хотіла сказати.
–І ні разу не виникало думок звернутися до психолога?
Чесно, виникало, але мені було шкода грошей. Маленькі діти, гроші були потрібні завжди. Але я ходила на курси “Господь зцілює рани” при церкві Різдва
Пресвятої Богородиці. Вони допомогли. В підсумку тих курсів дійшли до висновку, що ми, християни, всі маємо надію, що зустрінемося з нашими померлими родичами. Що це розлука тимчасова. Що вони нам все одно допомагають. Все одно є зв’язок між нами.
–І скільки часу знадобилось на те, щоб Ви, можна так сказати, зцілилися? Чи, може, досі ні?
Ну, зараз набагато легше. Вже зцілилася. Пройшло десять років. Я не пам’ятаю, коли стало легше, чесно. Ще й досі буває, коли хтось розказує про маму дуже детально, мені важко слухати. (У всіх моїх подружок, друзів, знайомих – у всіх є мами.) Тоді мені хочеться кудись втекти. І важко робити людям зауваження, бо розумієш, що кожен хоче виговоритися. Але я часто думаю, чому у них є мама, а в мене немає? Хоча розумію, що в кожного свій біль.
Кілька років треба було приходити до тями. Напевно тому, що моя мама померла у віці 53 роки. Коли люди помирають старенькими, це більш природно. Вони вже самі хочуть туди. Це теж: легше відпустити, коли людина вже хоче туди. А коли люди молодші, борються за життя – їх наче виривають з цього життя.
-Кажуть, що час – це найкращий лікар. Ви погоджуєтеся з тим, що саме з часом стає легше?
Так, стає легше з часом. І стає легше, якщо не зациклюватися на проблемі, а радіти життю. Старатися знайти радість у всьому, що оточує. Дарувати свою підтримку, свою любов близьким людям. Мене рятувало те, що я знаю точно, що моя мама б не хотіла, щоб я плакала. Я плакала часто, але так, потрохи. Якби мама була, вона б мені сказала: «Ну, що ти нюні розпустила? Ти в мене сильна. Мені не подобається, як ти плачеш».
Вона завжди так казала?
Навіть так. Коли ми жили у повній бідності, коли в мене були юнацькі проблеми, мама в той момент працювала з дітками онкохворими. Вона казала: «Ти не маєш права плакати. Тому, що в тебе немає проблем. Сходи до лікарні і подивися на тих діток, які у них проблеми. Вони борються за життя. От вони можуть плакати. А чого тобі плакати?».
Моя мама не любила чорного кольору. І після її смерті я мало носила чорний колір. По-перше, він мене вводив в депресію. А, по-друге, мама того точно не хоче. Це їй не допоможе, а мені зробить ще гірше. Мені треба так одягатися, щоб себе краще почувати і жити далі.
–Ви розповідали про подружок, про молитву. Чи були ще якісь способи, які допомагали Вам, і завдяки таким діям Вам ставало легше?
Дуже важко пригадати. Ну, напевно, найбільше молитва. Мені дуже подобається молитва «Сім небесних замків». Молитися 40 днів при запаленій свічці. Це дуже сильні, гарні молитви. Це коли ти допомагаєш і померлій душі, і одночасно собі.
Друзі ще старалися допомогти, але я не хотіла їх сильно втягувати у свої проблеми. Я не хотіла, щоб вони мене розуміли. Бо я розуміла, що може зрозуміти мене тільки та людина, яка втратила маму. А я тоді хотіла, і зараз хочу, щоб їхні мами жили довго.
-Можете дати якісь поради людям, які потрапляють у схожі ситуації? Що їм робити, щоб не загнати себе в депресію?
Пам’ятати, що життя продовжується. Пам’ятати, що наші померлі хочуть бачити нас щасливими. Хочуть, щоб ми усміхалися, раділи життю. Брали з цього життя все найкраще, вели здоровий спосіб життя. Не варто зациклюватися на тій проблемі.
Ще згадала, що мені допомогли курси крою і шиття. Мама, напевне, відчувала, що мені треба кудись направити свої думки, щоб не думати про її болячку. І вона сказала, що дуже мріє, щоб я пішла на курси крою і шиття. Я пішла, ще коли мама хворіла. А закінчила вже коли мама померла. І вони мені справді допомогли. Потрібно було вчитися, виконувати домашні завдання… І я згадувала, що тим мамі приношу радість, коли шию. Виконую її мрії. Так само і людям побажаю теж направляти свою енергію кудись, допомагати іншим людям. Пам’ятати, що наші проблеми насправді є маленькими, і є люди, у яких набагато більші проблеми.
Колись мені моя начальниця сказала, що батьків хоронити природно, неприродно хоронити власну дитину. Я на неї тоді образилася. Думала, вона так говорить тому, що її батьки живуть. Але потім пройшов час, і я її зрозуміла. Справді, батьків хоронити природно. Когось раніше, когось пізніше. І дай Боже, щоб всі діти мали можливість хоронити батьків. Не природно, коли помирає рідна дитина. Це набагато більший біль.
Коли я згадувала про свій біль, то одночасно згадувала про людей, які мають набагато більший. І мій здавався такий маленький-маленький. Також я згадувала про Настину однокласницю, яка втратила маму, маючи шість рочків. І тоді думала собі: «Мені соромно плакати. Цій дитині набагато важче.» Все-таки мені тоді був 31 рік. Я була вже дорослою особистістю. В мене чоловік, діти. Завжди треба пам’ятати: коли дуже боляче самій, подумати, кому я можу допомогти? Кому ще важче? І тоді свій біль виходить на другий план.
-Як Ви почуваєтеся зараз?
Зараз набагато краще. Вже дорослі дітки, які можуть допомогти і підтримати. Чоловік допомагає, підтримує. Моя мамуся далі підтримує. Я досі згадую її, її оптимістичні слова: «Все буде добре».
Юлія Бойчук, Марина Блохіна, Ольга Бабишена, Яна Гавришко
