Ігор Шолтис – боєць добровольчого батальйону ОУН та наймолодший депутат у Львові. Юнак, який у 19 років покинув все, аби стати у ряди захисників України. Сміливець, який попри молодий вік має, про що розповісти, та знає, як мотивувати. Про Майдан, АТО, травму, свої вподобання та діяльність, яка надихає його та інших.
Ігоре, яким було твоє життя до усіх воєнних подій?
Досить активним. Мешкав на Сихові, на той момент читав репчик. Можу трошки похизуватись, бо в порівнянні з іншим контентом, який тоді виходив у нас на районі, це звучало досить непогано і в 15 років було крутим бонусом до популярності. Мені завжди хотілося, щоб мене впізнавали. Пізніше займався учнівським самоврядуванням, був президентом школи. Здійснив такий квазітеракт – розпилив ненароком перцевий балончик у школі і після цього вже більше не був президентом. Коли закінчив навчання, вступив на геофак у наш коханий ЛНУ.
На геофак? Скільки у тебе освіт?
Я не закінчив, рік там провчився. Якраз наприкінці першого семестру нас зустріла Революція Гідності, і вже як студент, який проявляє свою позицію, поїхав разом зі своїми колегами-сихівчанами на Майдан. Коли звідти повернувся, вже почав думати над ідентичністю українською, про те, що нас відрізняє від росіян, чому сталася окупація Криму. Після цього вступив до Польщі на політологію. Коли не приїжджав додому, а якщо і їхав, то дуже мало тут перебував, ці всі зведення, новини щодо антитерористичної операції, щодо загибелі наших хлопців, щодо перебігу бойових дій мене дуже сильно «стискали».
Я дивився у Польщі ютюб і слідкував за тим, що відбувається у нас на фронті. Мене завжди тривожило, що тут твориться історія моєї країни. Пройдуть десятки років, ніхто з дітей не кине докір, що мене там не було.. Але я зрозумів, що не зможу собі цього пробачити. На річницю Революції Гідності 20-го лютого, на річницю Небесної сотні я прийняв остаточне рішення, що маю туди поїхати.
Скільки тобі років було?
Коли поїхав, мені було дев’ятнадцять. На Революції був ще у сімнадцятирічному віці.
А як твої батьки поставились до такого?
Вони їздили спочатку самі. Мене не хотіли брати, бо я був неповнолітнім. Мені це не сподобалось, і в один день я просто поїхав зі своїми колегами. Батькам розказав, що ми їдемо з благодійним хіп-хоп концертом у Червоноград, звідки гроші полетять нашим хлопцям-майданівцям. Вони запідозрили щось не те.
Розкажи про ключові моменти, які запам’яталися з Революції Гідності?
Найважливіший момент – це коли ми вийшли з автомобіля, яким приїхали до Києва. Здавалося, це як зйомки якогось голлівудського фільму з Віллісом. З однієї сторони дороги ідуть двоє п’яних чуваків зі своїми «дівахами» і щось там співають російською, а з іншої – старший сивий мужчина у касці із повністю чорними плечами від сажі несе шини в бік барикад. Я такий думаю: “Блін, це відбувається у моїй країні”. І це ніби дві окремі реальності. Було теж цікаво, коли на барикадах Грушевського я побачив конкретно обличчя, очі хлопця з внутрішніх військ. Не беркутівців, які за ним стояли, а конкретно цього хлопця. Він від мене був роки, можливо, на два старший, тобто у досить молодому віці. У мене якийсь такий був короткий момент сентиментів, а потім я зрозумів, що ну, чувак, ви по одну сторону – вони по іншу. Ну і було цікаво, коли ми пішли відмиватися від тієї всієї сажі в «Макдоналдс» зранку, а якийсь чорт-бізнесмен почав там горлати: “Що це за бомжі?” і тому подібне. Його дуже оперативно навчили правильно себе поводити.
Ти казав, що коли ти їхав до Києва, то збрехав батькам. А на війні, були моменти, коли тобі доводилося брехати?
Коли прийняв рішення їхати на війну, я казав батькам, але вони до кінця не вірили. Говорили: “поїдеш у вишкільний табір, подивишся і тоді визначишся”. Я кажу: “окей”. І поїхав у вишкільний табір. Повернувся додому, зрозумів, що прямо їм казати не можна. Казав батькам, що їду волонтером у бік Покровська (Красноармійська). І, вже коли був на передових позиціях, день, може, третій-четвертий, у нас у Пісках була позиція на другому поверсі, де був зв’язок і можна було віддзвонитись. Я говорив з татом по телефону, а на сусідніх позиціях наші колеги зі Збройних Сил почали «лупити» з танка по позиціях сепаратистів. Звук був досить гучний, і тато зрозумів, що я на передовій. Кажу: “Я мусив. Я це вважав своїм обов’язком”. Вони, звичайно, були засмучені, але мій вибір підтримали, розділили. Це дуже круто, що у нас стосовно цього була така єдина позиція в сім’ї, у родині.
Коли був на фронті, ти відчував підтримку українців?
Складно зрозуміти це, тому що по інтернету чи по дзвінках – це все є твоє оточення. Тобто ти не можеш зробити якийсь об’єктивний зріз суспільних настроїв. Що стосується місцевого населення, в 2015 році, коли я був там, люди, які там мешкали, ще повністю не відчували збитковості цього “русского мира”, цих всіх самопроголошених республік, інституцій. І ми для них були такими людьми, яких зображують у російській пропаганді, тобто якимись карателями.
Як ти це зрозумів?
З поведінки. З того, як люди дивились. Вони могли з тобою привітно спілкуватись, але видно було, що це вимушено. Кожен раз, коли обертався, здавалося, що тобі плюють в спину, що проклинають тебе і твоїх батьків. І з одного боку це було дуже важко – відчувати, що ти лише у своїй мілітарній когорті, а з іншого боку – це чітко визначало, де є ворог, де є друг. У певний момент це просто мене позбавило якогось співчуття до цих людей. Я на них дивився, і мені було все одно, як вони живуть. Я вже собі навіть накручував, що вони самі винні у тому, що відбувається у цій частині України.
Чи було щось, що додавало тобі сили?
Дитячі малюнки, які нам присилали. Одна річ це зв’язок із рідними, який сам по собі є дуже необхідним. Але важливо розуміти, що ти є небайдужим людям ззовні твого кола спілкування. І коли нам зі шкіл різних областей присилали дитячі малюнки з підтримкою, – це була така найбільш душевна частина перебування там… Найбільше мене особисто мотивувало бажання помсти за те, що відбулося на Революції Гідності, і за те, що відбулося на фронті до мого прибуття туди, за героїчну загибель наших хлопців. І мені хотілося просто перебити всіх цих виродків, аби кров’ю викупити справедливість щодо сімей тих хлопців, яких не стало.
До чого бійці звикають у зоні бойових дій?
Позбуваються інстинкту самозбереження. Це найнебезпечніше, коли перших три або п’ять діб тобі страшно, довкола обстріли. Ти не можеш спати, весь час у такому напруженому стані очікування чогось страшного. А потім ти просто звикаєш, бо організм подає сигнал, що він не може так жити вічно. І ти в тих місцях, де тебе послали ходити навприсядки, починаєш ходити на весь зріст, починаєш гратися з вогнем, кидати провокації ворогам. Це, на жаль, стало причиною смертей багатьох наших хлопців, які йшли тараном і забували про свою безпеку. Але, на щастя, командири підрозділів і більш досвідчені побратими за цим дуже слідкують, тому що в тебе дуже широка сфера відповідальності. Якщо тебе поранять, чи ти зажмуришся – це є дуже великою проблемою для твоїх побратимів, яким потрібно тебе витягувати і наражати на небезпеку конкретно своє життя. Мені важко було звикнути до зміни режиму гігієни. Я така людина, яка голову по два рази на день може мити. А тобі кажуть: “Чувак, економ воду”. Були моменти, коли ти по кілька діб, а то й по тижню міг митися вологими серветками. І це норма. Гігієна – ворог скритності, як розповідають наші колеги.
Чого тобі найбільше не вистачало на фронті?
Звичайно, дуже для чоловіків важкий момент – це відсутність жінок. Не йдеться лише про сексуальний характер. Йдеться про те, що тобі хочеться якось в простій звичній обстановці поспілкуватися з представницями протилежної статі, пофліртувати чи ще щось таке. Це дуже важко особливо для людей, які роками одружені. Якщо, банально, були моменти, коли приїжджали дівчата-волонтерки, я собі діставав комплект нової форми небрудної. Зразу вкладався. Виходив такий: “Привіт, дівчата”, щоб показатись. Це завжди було дуже смішно.
Побутує думка, що на війні люди масово зловживають спиртним. Чи було таке у твоїй частині?
Ми не вживали алкоголю. Батальйон ОУН був досить відомим на фронті тим, що там дуже жорстко панував сухий закон. Деколи от буває таке відчуття, що тобі хочеться розрядитись і просто напитись звичайним пивом чи ще чимось. Але ти на передових позиціях і не можеш цього зробити. Я не був надто довго на передовій, але, коли у тебе тягнуться години, тобі хочеться таких речей.
У багатьох бійців після важких травм є дуже велике бажання повернутися на війну. Як ти думаєш, чому так?
Це не тільки після важких травм. Саме перебування там – це вже травма. От люди, яким ставлять провокативні запитання, і деколи вони лунають і від самих учасників бойових дій: «Чому ти не був на фронті?». Люди розказують: «Я народжений для того-то…», «Я професор математики», «Я не народжений для війни». Ніхто ні грама не народжений для війни. Тут штука, що всі повертаються з певними травмами психологічними, залежить тільки від рівня. Бажання повернутися базується на тому, що на передовій відчуття справедливості і чесності є дуже простими – є чорне, є біле. Якщо ти збрехав чи обманув свого побратима – це може розцінюватися, як загроза безпеці цілого підрозділу. За такими речами дуже слідкують і мало хто спроможний порушувати якісь певні закони чи принципи, ще й враховуючи те, що у всіх є зброя при собі.
| 13 вересня 2015 року. Під час переходу у бік країни-агресора бригада, в якій також був Ігор, натрапила на протипіхотну міну розтяжної дії. Бійці отримали тяжкі травми. |
Ти зразу зрозумів, що відбулося. Якою була твоя реакція?
Був шокований і відразу подумав: «Ну все, чувак, походу ти приїхав». Спочатку не міг «роздуплитися», потім почав кричати від шоку і від болю, і потім мене вже почали відтягувати. Тоді підірвалася ще одна граната і ми вже зрозуміли, що «сепарня» запустила свій дрон. Ми були до них близько трьохсот метрів, до наших позицій більше восьмисот, тобто до них ми були ближче. Якось в один момент здалося, що все… Я взяв гранату, ніколи не любив їх носити, але було бажання підірватися, аби не здатися в полон, тому що до добровольців ставилися з особливою жорстокістю в полоні. І повезло просто, що наші прийшли швидше і почали нас витягувати.
Після цього як тобі було? Важче впоратися з фізичними чи психологічними аспектами?
Фізично воно боліло весь час. Впродовж року ти конкретно щодня відчуваєш біль, який треба “гасити” знеболюючими і різними шляхами. Спочатку готовий був на все що завгодно, аби не відчувати цього болю, аби ця вся біда закінчилася. Але мене нормально підтримували, це було дуже класно. Психологічно було дуже важко, тому що я завжди себе в цивільному житті вважав людиною, сповненою лідерських якостей, з чоловічим стержнем і так далі. А тут до тебе приїздять твої знайомі, з якими ти колись тусив, твої друзі, родичі, близькі. Приїжджають, а ти лежиш на цьому ліжку в шпиталі і навіть не можеш самостійно сходити в туалет. Ось це найгірше було. Ти ніби виглядаєш просто безпорадним, і мені від цього було найбільше боляче. В певний момент я попросив в мами, яка весь час була біля мене, щоб вона маякувала моїм, щоб ті не приїздили, бо мені від цього погано. Мої правда теж вперті – не послухали і приїздили, і підтримували.
Тобто твоєму відновленні не сприяли сім’я, друзі? Тобі було легше бути самому?
Мені так здавалося певний момент. Але якби не вони, я би звідти не виліз, я би там просто спився. Це теж досить важка частина життя, коли ти все це заливаєш алкоголем, бо перебуваєш на інвалідному візку або лежиш на ліжку, в тебе тільки два положення тіла. Ти не можеш встати десь, в тебе здорова металева конструкція, вагою в декілька кілограм, впилена в кістки. І що ти можеш робити? Ну окей, ти можеш читати книжки, дивитися фільми, з кимось спілкуватися, але якісь активності в тебе дуже обмежені.
І це не є та стадія, коли люди, особи з інвалідністю з постійним статусом, можуть займатися спортом, тобто, вже адаптувалися. Вони молодці та подають приклад іншим. А тут, тебе конкретно весь час болить, ти не можеш давати навантаження, бо це протипоказання, бо загоєння і вся ця дурня… І блін, тобі просто хочеться їсти фастфуд і “бухати”, я набрав 12 кг за цей рік. Це складнувато, ти весь час п’єш-п’єш-п’єш…
Мені здається, що в такі моменти ліпше себе оточувати може не якимись друзями з колишнього життя чи там сім’єю, а краще з людьми, які були на війні і які тебе зможуть зрозуміти. Що ти про це думаєш?
Тут ветеран ветерану різниця, тому що є, наприклад, класні чуваки, з якими ви служили, але в шпиталях вони можуть бути дуже депресивними. І погансько, коли у вас формується якась така штука: ви розказуєте про зраду, що там в країні повний безлад і всякі такі речі, – це дуже складно. Друга така штука – коли вже якимсь природнім способом ми кучкувалися в тусовки собі подібних. Я познаходив добровольців, з якими ми могли лахати над відірваними ніжками, чи якимсь таким чорним гумором. Для мене це було тоді прийнятно й прикольно, та і зараз теж.
Проте люди з цивільного життя – теж дуже важлива для мене сторінка, особливо, у рік після поранення, вони себе проявили. Я побачив хто є хто: деякі ті, на кого я дуже жорстко розраховував – просто не пізналися в біді, а деякі такі люди, яких я завжди тримав десь на периферії – навпаки показали свої найкрутіші дружні якості.
Наприклад, я там хотів сидіти вдома, мене все дратувало, я був там за комп’ютером: грав в ігри, чи щось дивився, а до мене друг та кілька чуваків просто приходили ввечері й казали: «Все, вставай». Садили мене у візок, вивозили на вулицю. Ну і мама деколи на них була дуже ображена через те, що вони вивозили таким “тюфаком”, а привозили додому веселим і п’яним пацаном».
Ти відчував взагалі на собі якісь симптоми ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад)?
Багато, хто може назвати це розмитою фігнею чи ні, але, насправді, цей розлад є. Він не стосується лише війни, тобто, я знаю людей, які отримали ПТСР після ковіду. Я можу сказати, що там в моїх батьків, або конкретно в дідуся були теж прояви постравматичного стресового розладу після ковіду. З війною це складніше, тому що тут, окрім цих всіх депресій і якоїсь там байдужості чи втрати мотивації, є ще загострене почуття справедливості. Ти можеш десь дізнатися, що в тебе хтось з родичів на Новий рік, перед дванадцятою годиною, в одинадцятій ще дивиться привітання від Путіна.
І ти на цій основі можеш посваритися з цими людьми через російські концерти. Буває просто “битовуха”, що скільки там є різних випадків “поножовщини” чи побиття. І це є проблема взагалі світового масштабу через те, що не проводиться нормальної роботи з учасниками бойових дій. У нас ця проблема в тому, що поняття учасника бойових дій як таке з’явилося з 2014 року і найдоцільніше, аби учасниками бойових дій займалися такі ж люди як вони.
У мене це взагалі такий прикольний флешбек з життя. Батьки привезли мене на реабілітацію в Переяславський район Київської області і там лежали ще дядьки якісь з Афгану, ну і наші хлопці, ще якийсь КГБшник, який воював в Чехословаччині. Я спочатку з ним грав кілька днів у теніс, потім тільки дізнався про це.
Як проходила твоя реабілітація?
Окрім фізіологічних штук, ще є заняття з психологом. На реабілітації там може підійти старша тітонька, років 60, і вона тобі розказує як тебе має попустити після війни. І типу в мене був один момент, коли я зайшов і дивлюся, що ці чуваки сидять: чи орігамі, чи з пластиліну щось роблять. І для них це був вид реаблітації. Вони, в принципі, дуже смиренно до цього ставилися, хоча видно, що це не те заняття, яким би хотілося займатися. Але я кажу: «Ви що хочете сказати, що я хворий, камон, я не буду», і звідти втік.
Я не міг зрозуміти як ця старша жіночка може розказувати про те, як мені жити після того, що я пережив. І раз, на одній з реабілітацій зустрів одного чоловіка, який був професійним психологом до війни. Він пішов на війну, отримав там поранення теж, тобто, вже близькість до мене у цьому є. І, окрім цього, він далі психологічну кар’єру будував, якусь акредитацію в Данії здобув. Я сідаю і розумію, це перша людина, конкретно з цієї когорти психологів, яка розуміє, про що я говорю, який розуміє, що я відчуваю. Я вважаю, що ветеранів найкраще можуть психологічно реабілітовувати самі ветерани.
Ти після повернення додому писав пісні про війну. Як ти думаєш це теж було способом внутрішнього відновлення?
Так, ну я вважав, що це може бути якимось мінімальним внеском у культурну спадщину цього всього періоду. Воно може бути зараз непопулярним, якимось дуже локальним. Але цілком можливо, що за сотню років, наші нащадки це знайдуть, так само, як зараз знаходять маловідомі пісні Української Повстанської Армії. І для мене це було якимсь таким виплеском своїх емоцій. Я міг їх покласти в якийсь конкретний бокс, і презентувати його. Тобто, воно в тебе не лишається в голові. Я не любив писати та щоденники не вів, а от пісні – те, що допомагало мені.
А можеш нам розказати про шоу «ПТСР» на Радіо Районі? Це ти його створив і організував?
Я і побратим Антон Петрівський, про якого я згадував вище, що він мене знайшов у 2016 році. Ми з ним вирішили, що треба запустити шоу, де ми будемо пояснювати цивільним людям, хто такі ветерани. Тобто, в нас є два образи: один сформований проросійською пропагандою, стосовно, що це алкоголіки, насильники, неадекватні люди і тому подібне. Що є, звісно, повною маячнею. Такі люди є і серед шахтарів, і пекарів, айтішників, і журналістів зокрема теж.
Це одна штука, а друга: коли наше середовище україноцентричне сакралізує образ ветерана, і якщо ти ветеран, то ти маєш бути зразком для всіх верств суспільства. Дехто собі викривлює те поняття, вже якщо ти ветеран, то ти не можеш випити чарку на вихідних з другом, бо є взірцем для молоді. Якщо ти ветеран, то маєш бути християнином, таким ортодоксальним. Це віддаляє нас від того, що ми такі самі люди, як і всі. Просто у нас був цей період в житті, ми його пережили. Головне завжди тримати його десь напоготові під серцем, але не витягати назовні.
«ПТСР» націлений на те, що ми розповідаємо про різні грані активностей тих соціалізованих ветеранів. Ми показуємо класні приклади того, як після війни можна стати успішною і просто крутою людиною. Збираємо там, когорту, дійсно активних чуваків і чувіх, чиїх життя на війні не закінчилося, які можуть допомагати цій справі звідси. Зокрема це теж містить дуже крутий компонент реінтеграції для інших ветеранів, які бачать: «блін, вони ж змогли, якого милого це твориться зі мною. Тобто, в нас є і дуже поранені ветерани, які були чи будуть у проєкті. У нас люди, які втрачали своїх близьких на війні, і якщо вони змогли з цим впоратися та йти далі, нести важливість цієї теми в маси, то чому це не може зробити будь-хто інший. Ми вважаємо, що цей проєкт має стати пізнавально-розважальним. Він має позбавити людей ось цих стереотипів: або поганого уособлення ветерана або надто сакралізованого.
Можеш ще розказати про свою політично-громадську діяльність?
Ну, я вчився на політології ще до того, як пішов у лави добробату ОУН. Чи я про це думав, коли йшов на передок? Ні, передок у мене пов’язаний з Революцією, а сьогоднішнє депутатство з тим, що я вчився на політології. Так чи інакше я будував би політичну кар’єру, мені це було цікаво. Я розумів, що є інструмент, з яким ти можеш впливати на те, що відбувається навколо тебе. Тому закінчив політологію, балотувався в депутати Львівської міської ради, вийшло пройти, здобути мандат. Трохи складно, тому що я відірваний від цих бюрократичних, деяких підприємницьких речей, які відбуваються. Я просто вирішив, що мені, навіть будучи в Раді, не можна повністю змінити ядро своєї особистості. Якщо ти йдеш з певними ідеологемами, відстоювання конкретних речей, ти маєш їх дотримуватися.
Наприклад?
Йдеться про інтереси ветеранів російсько-української війни. Для мене це важливо: соціальний їхній захист, безпека, тобто боротьба з наркобаригами і всією цією наволоччю нашого району. Я зрозумів: щоб домогтися якогось рішення в громадському секторі, тобі потрібно когортою чоловіків штурмувати когось, шукати виходи або лупцювати когось на вулиці. Через це пізніше були якісь проблеми з правоохоронцями. З мандатом є можливість здійснювати це в більш оперативний спосіб, із залученням якоїсь примітивної документації.
Але це не заважає нам далі працювати на вулицях, я можу ці речі поєднувати. Мені важливо, що коли я заходжу в Раду, у мене завжди одна нога там, інша нога ще є на вулиці. Це дуже важливо тримати контакт з громадським середовищем, тому що деякі люди, які здобувають мандати, просто відмежовуються від свого попереднього життя.
Каминська Софія, Кос Софія,
Запотічна Ірина, Колісник Софія
