Фото: 112

Скнилівська трагедія: спогади очевидиці

27 Липня 2020 в 12:09

Скнилівські трагедія увійшла чорною сторінкою в історію новітньої України поруч з іншими випадками, які змусили з болем і жахом здригнутися українців та інших людей далеко за межами нашої держави.

27 липня 2002 року у Львові на Скнилівському летовищі, під час авіашоу, на якому були присутні близько 10 тисяч осіб, літак-винищувач Су- 27 несподівано врізався у натовп глядачів. Всього за декілька хвилин летовище перетворилося на жахливе видовище в якому змішалися останки тіл людей, уламки техніки, дим від пожежі після вибуху літака було видно далеко за межами Львова. Загинуло 77 осіб, близько 250 зазнали травм та поранень. Причиною трагедії вважають погану організацію, підготовку та проведення авіашоу, а також людський фактор. Винними у жахливому інциденті визнали пілотів літака — Володимира Топонаря та Юрія Єгорова, які вже відбули покарання, їх звинуватили у відхиленні від льотного завдання та непрофесіоналізмі.

Загалом до відповідальності було притягнуто 10 осіб, з них 5 – виправдано. Однак потерпілі та родичі постраждалих були незадоволені таким розвитком слідства, адже багато чиновників вищого рангу не понесли покарання.

Того дня на авіашоу, під час піруетів в небі літак занадто низько опустився до землі, під час невдалої спроби вирівняти його і підняти вгору, він зачепився за дерево та крилом почав косити людей. Все відбувалося досить швидко, люди навіть не встигали зрозуміти, що коїться.

 

 

Наталія Кирик, одна з очевидців трагедії, ще тоді зовсім маленькою дівчинкою прийшла з батьком подивитись на шоу, однак у пам’яті події цього часу залишились назавжди.

«Моя мама працює в Львівському аеропорту, але не безпосередньо з пасажирами чи літаками. За декілька днів до того, хтось з її колег розказав їй, що на території аеропорту на вихідних буде авіашоу, запросив її відвідати його. У мами на суботу були плани з хатньої роботи, тому вона не змогла піти, проте, поїхали я і тато. Ми живемо недалеко від аеропорту, від скнилівського мосту, тому для нас дорога зайняла всього 10 хв.

На місці виставки стояли маленькі літаки і трохи більші, вантажні. Скільки часу ми там провели, не згадаю, але ми встигли обійти всі експонати, пам’ятаю, як тато мене маленьку ставив на крило якогось маленького літачка, двомісного, щось таке. Як ми заходили в великий літак (можливо, він і не був таким великим, але мені дитині здавався він величезним).

Всередині було пусто, крісел не було, він був вантажним. І ще туди пускали в кабіну пілотів. Я сиділа за штурвалом навіть. Взагалі, я сама зараз працюю в аеропорту з літаками, і чомусь мені здається, що це був ІЛ-76. Або модель схожа на нього, я саме цей ніс такий павутинчастоподібний пригадую.

 

 

Так як тато мій є курцем, він витягнув сигарету і закурив десь недалеко біля виставки, на що куратори шоу звернули йому увагу і попросили відійти. Батько каже, що ми відійшли десь в сторону столів з продуктами, які продавались відвідувачам і стояли десь біля дерев.

Далі вже суто мої спогади. Тато мій високого зросту, а мені було 5 чи 6 років. Так як я живу в районі летовища, і з дитинства звикла чути просто шалений гул винищувачів (останні роки, до речі, вже не чутно їх). Я стою біля тата, чую наростаючий гул. Бачу — літак летить, і так низько, і близько до нас, що я перелякалась аж. Я втискуюсь татові між ноги, так щоб затулити вуха, починаю кричати – “Тато, тато, він ж падає!!!”.

А тато сміється з мене, і каже, щось типу: “Та ти мале дурненьке, не розумієшся, то він не падає, то так має бути, він трюки показує”. Далі удар, вибух, в повітрі хмара пилу, нічого не видно, тато хапає мене на руки і десь біжить. Я не дуже розуміла, що коїться, тому не плакала, не кричала, просто сиділа тихо.

Ще такий спогад: тато несе мене, я дивлюсь на свої руки, на якісь частини тіла, не прикриті одягом — а вони всі в бруді, пилі, якихось частинках металу і ніби в олії. Тато каже, що ми бігли звідти, а нам назустріч навпаки, бігли інші люди, дивитись, що сталось. Ми відійшли десь в сторону, тато посадив мене на плечі, каже: “ану подивись, що там робиться”. Я заглядаю, а там вогонь, пожежа, люди кричать.

 

 

На землі на асфальті щось валяється, схоже на кінцівки, чи що. Дивлюсь, а той літак, в кабіні якого ми були, стоїть, але вже без носу. Я тоді так і не зрозуміла, що сталась катастрофа. Не плакала, просто спостерігала. Переказала все татові, він, щоб я не перелякалась сказав, що все добре, що нам пора їхати додому. Батько каже, що ті столи, на яких стояла кола, пепсі, якісь товари на продаж, десантники чи хто, які мали виступати, ламали і використовували як носилки. А зі сцени (я її не пам’ятаю, але тато каже, що там стояла сцена) лунали оголошення з іменами людей і проханням підійти в певну точку.

Коли ми приїхали додому, на лавці перед будинком сиділа перелякана мама, яка в момент аварії була на горищі, розвішувала випраний одяг. Каже, що бачила стовп диму, і що сусіди, чи то радіо, почали казати, що на Скнилові впав літак. Мобільних тоді не було, подзвонити сказати, що ми в порядку можливості не було. Більше подробиць ніяких не пригадую. До мене усвідомлення того, де я була і що я бачила прийшло пізніше, коли я подивилась новини по телевізору.»

 

 

Багато родин в цей день втратило рідних чи друзів. Після трагедії потерпілим була надана одноразова матеріальна допомога, також у 2020 році по 2 тис. грн. отримають 57 людей, торік члени сімей загиблих отримали таку ж виплату. Виплати постраждалим можна назвати мізерними, адже люди мають травми, які вимагають вкладу значних коштів протягом всього життя.

Щороку, 27липня, на місці трагедії, у капличці проводиться богослужіння, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Рани родичів не загояться навіть з часом, а помилки декількох людей забрали життя десятків.

Інна Мошора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Сихові створять мурал до 155-ї річниці з дня народження митрополита Андрея Шептицького.