Фото: Ukrinform.ua

Що зі мною зробила війна?…

3 Грудня 2020 в 15:08

Війна ламає багатьох… Хтось повертається з травмами тіла, хтось з травмами душі, хтось взагалі не повертається. Ми можемо лише зрозуміти як допомогти тим, хто цього потребує після пережитого на сході. Бо війна триває, а люди заслуговують на нормальне життя “опісля”. 

Багатьом бійцям ставлять діагноз ПТРС. Це посттравматичний стресовий розлад, що може розвиватися внаслідок будь-якої одиничної або повторювальної події, яка негативно діє на психічне здоров’я людини.

Сержант Данило розповів про важкі реалії перебування на передовій, встановлення мізків на місце, ПТСР та що може змусити його повернутись на фронт. Про це все читайте в нашому інтерв’ю.

– Данило, з чого розпочалась твоя історія? Як ти потрапив на фронт?

Я працював кухарем, просто крутив шаурму. В один момент я захотів щось змінити і вирішив піти в армію. Я заздалегідь знав, що піду контрактником, але тоді я ще не розумів на яку лінію фронту мене направлять.

– Тобто ти зразу налаштувався, що потрапиш на війну?

Так, строчників зараз ніхто не бере на фронт, лише контрактників. Я усвідомлював все, що відбувається і з благими намірами — змінювати країну і себе, вирушив на схід.

– Вийшло змінити щось?

Себе змінив. І на цьому напевно все…

– Перед тим як потрапити безпосередньо до фронтової зони, ти проходив якусь психологічну підготовку?

Як такої психологічної підготовки не було. Було лише КМБ (курс молодого бійця), загальні положення, щодо зброї, складу колон та хто, куди саме має рухатись в певних ситуаціях. Ніхто не розказував і не пояснював що потрібно робити, коли біля тебе гинуть люди.

– Ти провів там три роки, де саме ти дислокувався?

Майже весь схід. Покровськ, Авдіївка, вся Донецька область.

– Які ситуації тебе найбільше шокували, почали міняти?

Я як таким “бояком” не був, я був водієм реанімобіля, але більшу частину свого часу я перебував на “передку”. В нас була спеціально споряджена машина, для надання першої медичної допомоги. Я був третім парамедиком і наше завдання полягало в тому, щоб довезти пораненого до лікарів, які рятуватимуть йому життя. Але, я почав розуміти, що щось йде не так, коли на мене одягли “броник”, каску, дали в руки автомат і сказали: “там твоя точка, йди і сиди”.

– Тобто ти окрім роботи парамедиком ще й приймав участь безпосередньо у бойових діях”

Так, я певну частину часу сидів з усіма на “передку”, як тільки починається метушня, дзвенить червоний дзвоник, тебе забирають звідти, а ти забираєш пацана і везеш його до медиків. Але на всякий випадок ти стоїш з усіма і дивишся в приціл. Тобто, якщо будуть стріляти, то ти маєш відстрілюватись.

“А чи був у вас якийсь штатний психолог, з яким ви могли поговорити про всі ці ситуації?”

Єдиним нашим психологом були розмови з хлопцями. Якщо відбувається щось жахливе, то самі хлопці підходять і стараються говорити про то, що тебе мучить, згадували історії з дому, говорили про мам, дівчат. Якісь позитивні історії потрібно було підтягувати в голові, щоб зовсім не падати духом.

– Ти як парамедик, напряму стикався з пораненими, загиблими, як на тебе це вплинуло?

Я не можу конкретно сказати як це вплинуло, я не розділяю для себе до і після. Можливо, я став більш жорстоким. Пропало відчуття огиди до будь-чого. Коли ти кожного дня бачиш частини тіла людей, ти звикаєш до цього всього. Вже потім, можеш сидіти їсти, чуєш тривору, підриваєшся і з повним ротом, дожовуючи, біжиш грузити хлопців в машину.

– Пам’ятаєш свій перший раз, коли зіткнувся зі загиблими?

Перший раз я був в шоці, мене застопорило на місці, але, люди з боку зразу ляпаса по щоці, “братан роздупляйся, тримай пакет, кладемо і несемо, все нормально”. Я пам’ятаю, це був лютий 2017, в Авдіївці точились запеклі бої, так як в мене був досвід водіння, мене відправили туди. В госпіталі Авдіївки була точка дислокації, там і надавали першу медичну допомогу. Був обід, привозять хлопця (двохсотого), він був в усьому зимовому одягнений, і перш, ніж лікарі до нього доступлять, щоб констатувати причину смерті, парамедики мають його роздіти, зняти все зайве. Все це відбувалось в кареті швидкої. Я знімав каску, зняв її разом з шапкою і скальпом, вся ця рідина разом з мозком просто вивалилась на кушетку. Я стою в ступорі, мені дають в руки пакет, поки лікарі його оглядають, ми гарненько переклали всю цю субстанцію туди і в камеру зберігання.

 – Не було навіть часу оговтатись?

Ні. Ти просто привикаєш до цього всього. З пораненими було так само. Я розумів, що вони кричать, їм боляче, але ти все одно маєш зібратись і ще й його підтримувати ніби: “Старий, зараз тобі зроблять укол, ти відключишся і тебе поремонтують”, або ж приїжджає хлопець без ноги, питає: “Що там? Ноги ще є?”, а ти йому такий: “Та все добре, в тебе є нога”, хоча її там вже не було.

Також от пам‘ятаю ще одну жахливу історію, яка точно закарбується в моїй пам‘яті на все життя. От є такий протокол отримання пораненого, за цим протоколом, як я вже казав раніше, з нього зрізається весь одяг і вже голий-чистий він потрапляє на операційний стіл. А це була ніч, нам подзвонили, сказали, що до нас “двохсотий” їде. Ну власне привезли хлопця, ми давай зрізати з нього одяг, торс оголили – встигли, а ноги нам не дали, бо влетів п‘яний лікар, хірург, розумієш, п‘яний на бойовому чергуванні! Розігнав нас і давай проводити реанімаційні дії, тобто крапельниці, адреналін і т.д., бо хлопець вже був на непрямому масажі серця – воно не билося.

Та вся історія тривала до трьох годин, в бійця влили дуже багато крові, 4 рази запускали серце, але нічого не допомогло. Потім, коли констатували смерть, ми давай знову зрізати той одяг, ті штани. Коли він ще лежав, я помітив, що його нога якось неправильно повернута, по суті, вивернута на 180*, ніхто не надав тому значення, бо всі тоді молились всім богам, лиш би вижив, йому було 18 років і дату я запам‘ятав – то було 7 березня, тому що й подумав “оце так подарунок мамі буде на 8 березня…” Отож, зрізаємо штани, а в хлопця нога перебита в двох місцях і артерія, і вени. Чому ми того не побачили? Бо то було холодно, ще зима по факту, і на ньому були ватні штани – крові не видно, вся одразу впитується у вату. Просто хлопець стік кров‘ю, а якби той хірург дав нам зробити все за протоколом, і ми б зрізали штани одразу, наклали б джут – то хлопака, хоч інвалідом, але б залишився живий…

– Як після того всього ви справлялись з внутрішнім своїм переживанням?

Психологічної підтримки як такої не було. Підходили, говорили: “Так. це було страшно”, або ж: “Йди випий собі валеряночки”. Але це скоріше визначалось, як ти сам з цим усім справишся, коли ти постійно бачив органи, рвані рани, частини тіла, це було важко.

– А як після побаченого було повертатися на “передок”?

Перше страх, адреналін зашкалював, а потім вже з холодним розумом йшов туди розуміючи, що потрібно. Всі розуміли, що це гра в рулетку, попадуть – не попадуть, ніхто не знає. Пізніше був випадок, коли привезли хлопця і його ногу окремо. І тобі дали ту ногу в пакеті зі словами “зробіть щось”, а що ти з цим вже зробиш, якщо там перебиті сухожилля. І ти йдеш кремувати ту ногу. То вже було буденністю.

– Ти пам’ятаєш момент, коли повернувся додому?

Так, в мене контракт був на три роки. Я спочатку думав підписувати на п’ять, але потім зрозумів, що спробую три, а там як піде. І добре, що підписав на три, бо я би там збожеволів. Я зрозумів вже коли вийшов, що останні пів року перебував там у депресії, вона не була такою важкою, але все ж. Мене ніхто не підтримував, крім мами, друзям я дзвонив, вони говорили: “Навіщо ти дзвониш”, тобто друзям я був непотрібний.

– Ти згадав про маму. А як вона відреагувала на те, що ти пішов на фронт?

Вона багато чого не знала. Тобто, вона знала, що я пішов в армію, але, що я на передовій вона не здогадувалась. Мама дізналась про це лише тоді, коли мене 9 місяців не було вдома, я приїхав у відпустку, а вона питає: “ти де був?” – Я їй розказую, що там-то і там-то, і тут мені прилітає по потилиці… “Я думала ти під Києвом, ти чому мамі не розказав?”, “Ти чому мамі брешеш?”, ще раз хлясь по потилиці… Потім обійняла, каже: “Добре, що живий”.

– Тобі ж потрібно було дослужувати контракт, як вона тебе відпускала?

Коли збирався вже в подальшому туди, я старався їхати ранесенько, щоб вона ще спала, бо прощатись з мамою було найважче. Вона в мене дуже сентиментальна, і бачити як ото плаче, махає руками за автобусом було надзвичайно важко. Краще я поїду не попрощавшись, так значно легше на душі. Просто оце прощання було жахливе. Ти ніколи не знав чи воно буде останнє чи ні. І оце забобонне “присяду на дорогу”, мені не подобалось, бо я розумів, що знову повертаєшся туди, знову руки в болоті, знову спати в палатці, буржуйки. Повертаючись від маминих пиріжків до тушонки…, якось паскудно на душі було. Думаєш, як вдома було добре. А потім вже знову звикаєш, починаєш планувати свою нову відпустку, сесію. До всього привикається по-новому.

– Після трьох років контракту, по його закінченні, з тобою тут хтось працював?

Після повернення в мене було десь чотири заняття з психологом, який саме і констактував мою депресію, ПТСР, задав деякі супутні питання і на цьому все. Проблема в тому, що я не міг відкритись чужій людині. Тримав все в собі. Коли я перестав ходити до психолога, я почав пити, напивався і шукав чужі вуха, щоб вилити душу і виговоритись. З січня до лютого я пив, в лютому зрозумів, що так бути не може, пішов знову до психолога, з ним все закінчилось на фразі: “Добре поговорили, йду нап’юсь”, він мені сказав: “Сильно не пий”, і на цьому все.

– Тобто професійного підходу до роботи з бійцями, які повертаються звідти немає?

Так, ти правильно кажеш, поки сам себе не візьмеш в руки, тобі ніхто не допоможе. Я старався звертатись до спеціалістів, але як бачиш, багато воно не вирішило. Хлопці не можуть спокійно повернутись в життя. Як таких психологів в армії немає, є психотерапевти, які вже констатують безпосереднє ПТСР. Психологи в армії перебувають на стадії зародження. Зараз хлопці, які вийшли звідти збираються групами і самі шукають собі людину, яка з ними працює, вони так справляються з цим. Як такої, державної підтримки зараз немає, якби вона була, це би було дуже добре, бо насправді, багатьом бійцям потрібна допомога.

Є такі, які суто на ентузіазмі тримаються. Тобто, вони, коли тверезі, нормальні, коли випивають, в них починає їхати дах, і знову заводиться розмова за армію, війну і все, що там було. Це ті, хто в 2014 тільки починав будувати те, що зараз називається Збройні Сили України.

– Я правильно розумію, ті, завдяки кому більша частина України зараз живе мирно, потребують допомоги, якої їм не збираються надавати?

Так, їх ніхто не лікує, і не збирається. Ті, що повернулись тоді в 2014, живуть понині зі страхом в середині. Я знаю випадки, коли поруч зриваются пітарди, а пацан падає на землю боячись обстрілу, або посеред ночі, жінка спить, а чоловік підривається і починає щось шукати. Вона в нього питає в чому справа, а він шукає щось, бо почув якісь шорохи. Дуже багато було випадків, коли хлопці різались і стрілялись прямо на передовій через те, що дівчата не дочекались і зраджували, не витримували того всього.

Розумієш, кожен там має своє місце і завдання, всі задіяні в роботу. А буває таке, коли тобі посеред операції, в момент максимальної концентрації, дзвонить дружина і каже, що або ти повертаєшся, або “я подаю на розлучення”, ясне діло, що ні про яку зосередженість мова йти вже не може. Нерви здають в усіх, як у тих, що воюють, так і тих, що чекають вдома. Звісно, є певний відсоток людей, які там лише через гроші, але є ті, що патріоти.

– А кому легше?

Всім однаково важко. Всі переживають, страждають. Просто є ті, хто менше це все бере до серця, їм легше справитися зі смертю і всім, що там твориться.

– Ти себе до якої частини відносиш?

Я скоріше той, хто близько до серця не сприймає. В мене не було дівчини, в мене було менше думок про це. Скоро звик до тих реалій, крові, “двохсотих”. Я патріот, люблю свою країну. Я з тих людей, які не рвуться за кордон, хочу тут щось міняти і робити, але, розумію, що сам я це не зроблю.

– Було в тебе відчуття команди? Що разом ви можете поміняти все?

Було, лише перші тижні. Далі ти починаєш розуміти як влаштована система, яка ієрархія, хто під ким ходить і всі ці багатоходівки.

– Багатоходівки на іншу сторону?

Про іншу сторону – це окрема історія. На нашій стороні також побудована певна ієрархія, тобто, простий солдат може бути просто побитий в якійсь частині, йому можуть не дати вихідних. Війна – це бізнес, а особливо, наша війна. Все було розраховано наперед, і ти коли потрапляєш туди, починаєш розуміти як все влаштовано. Ті, що стоять вище, вони їдять не тушонки, а мясо, сплять не в палатках зимою, а можуть знімати собі квартиру, вони практично не бувають на “передку”.

– Тобто це люди, які не воюють а заробляють?

Так, для когось війна, а для когось мати рідна…

Були випадки коли продавались позиції. Мені розповідали, що приїжджали хлопці на позицію і їм кажуть обживатись, а земля і місце не придатне для цього. Тобто, позиції ворога знаходяться наверху, а твої на низу, і прямий обстріл може вестись без перешкод. Хлопці обживаються, ввечері стається обстріл, і все… Хлопців більше немає. Важко, коли попереду в тебе безпосередній ворог-агресор, а в тилу тебе можуть загризти “щурі”, які з тобою разом служать.

– Зараз ти не схожий на людину, яка запиває все пережите алкоголем, що повернуло тебе до нормального життя?

Після чотирьох місяців запою, я зрозумів, що так бути не може, що потрібно трохи зупинитись. Тим більше мама поставила мене перед фактом, або я перестаю пити або вона мене виганяє з хати, тоді до мене дійшло, що потрібно мінятись. Якраз в той момент мій знайомий працював охоронцем у мережі ресторанів, він запропонував мені роботу. Так як в мене за плечима була армія, то була можливість влаштуватись знову на роботу. Він сказав побрийся, помийся, приведи себе в порядок, і я тобі влаштую співбесіду. Так я потрапив на роботу охоронцем.

Можливо, якби не ці всі фактори, я б і далі пив. Не знаю, де я би зараз був.

– Можливо важке питання для тебе, проте все ж…Ти б ще раз повернувся туди?

Так… Але не зараз. Я хочу прожити трохи життя для себе. Бо в мене зараз немає нічого, ні дівчини, ні сім’ї, я світу толком не бачив. Проте, я б повернувся туди, щоб помститись. Багато хлопців з якими я служив, не повернулись додому. Я хотів би закінчити те, що ми почали…

“Повернутись, щоб закінчити ту війну…” — Данило, сержант 66-го ВМГ

Над інтерв’ю працювали:
Христина Онисько
Максим Скленар