12 листопада Українська Греко-Католицька Церква вшановує пам’ять блаженного священномученика Григорія Лакоти, єпископа перемишльського. Його мощі сьогодні знаходяться у Львові в Храмі Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові. На честь святого також збудований храм на вул. Демнянській 10-Б.
Народився Григорій Лакота 31 січня 1883 року в селі Голодівка (тепер с. Задністряни, Самбірського району, Львівської обл.). Він був четвертою дитиною у сім’ї Івана та Євфросинії Лакотів. Батько, Іван Лакота, дванадцять років служив в Австрійській армії. Після завершення служби повернувся до села, одружився із Єфросинією Лаврів та займався сільським господарством.
Хоча діти Івана Лакоти виховувались працелюбними, Григорій прагнув навчатися. Батько підтримав порив сина до науки і віддав його до Народної школи у невеличкому містечку Комарно, яка знаходиться за дев’ять кілометрів від села Голодівки. Там Григорій успішно закінчив початкову школу. Для продовження навчання батько обрав для сина Львівську Академічну гімназію. Під впливом приятеля сім’ї Лакотів о. Якова Косоноцького Григорій вступив до Генеральної Семінарії у Львові та богословського відділу Львівського Університету.
23 серпня 1908 року Григорій отримав дияконське рукоположення, а за тиждень, 30 серпня 1908 року, ієрейські свячення у катедрі м. Перемишля з рук владики Константина Чеховича, єпископа Перемишльського, Самбірського та Сяноцького. Як молодий священик, о. Григорій був призначений помічником пароха в с. Тростянець Немирівського деканату, де швидко здовув повагу та любов серед парохіян за свою сумлінну працю та лагідну вдачу. Владика Чехович, зауваживши його ревне служіння, відкликав його до Перемишля. Там о. Григорій почав працю як особистий капелан владики і вчитель релігії в українській гімназії.
Після плідних двох років душпастирювання, 12 жовтня 1910 р. о. Григорій був направлений владикою Константином (Чеховичем) на вищі студії до Відня в Інститут Св. Августина, з якого він повертається 30 серпня 1913 р. із науковим ступенем доктора богослов’я і стає професором історії Церкви та канонічного права Духовної Семінарії Перемишля, а згодом і духівником для клириків Семінарії.
1 квітня 1911 року митрополит Андрей Шептицький своєю грамотою іменував Григорія Лакоту сотрудником парафії св. Варвари у Відні.
1 жовтня 1918 року о. д-ра Григорія Лакоту призначили на посаду духівника Перемишської духовної семінарії, він стає професором, викладає катехитику та гомілетику. У грудні призначений референтом консисторії. Григорій Лакота організував повну Духовну семінарію Перемишля. За 8 років ректорства він заклав міцні підвалини духовного та інтелектуального розвитку семінаристів. За їхніми відгуками: «Ректор знав кожного семінариста на ім’я та прізвище, мав уявлення про його поведінку, працю, таланти та здібності. Він завжди прагнув до повного довір’я зі своїми вихованцями… Він був зразком українського священика початку XX ст. Високоосвічений богослов, ревний душпастир з особливим замилуванням до обрядів та церковної історії, відданий патріот і сумлінний народний працівник — це ті головні прикмети, які зауважував кожен „питомець“».
Під час Першої світової війни Григорій Лакота обслуговував парафії Гусаків, Болеховичі, Радохів, Мишлятич, щоб не залишити вірних без Служби Божої та Святих Таїнств.
23 жовтня 1916 року повернувся до семінарії заступником професора церковного права.
У 1923 році його заслуги були високо оцінені Апостольським престолом, зокрема Папом Пієм XI. 10 лютого 1926 р. папа Пій XI номінував о. Григорія Лакоту єпископом-помічником Перемишльської єпархії, хіротонія якого відбулася в неділю Мироносиць 16 травня 1926 р. у катедральній храмі Св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Головним святителем о. Григорія Лакоти став перемишльський владика Йосафат Коциловський, а співсвятителями — владика Йосиф Боцян із Луцька та владика Анатоль Вінсент Новак, римо-католицький єпископ Перемишля.
Владика Григорій відразу зайнявся джерелознавчими студіями. Упродовж усієї своєї ректорської та пастирської праці владика Лакота ніколи не полишав дослідження історії церкви, зокрема Перемиської єпархії, а також церковних старожитностей.
Григорій Лакота був членом-засновником історично-правничої секції Наукового Богословського Товариства у 1923 р. Свої наукові розвідки учений богослов та історик церкви опрацьовував і видавав друком. Були випущені збірка його проповідей «Поступи на глибину», книги «Подружнє право в новім кодексі церковнім», «Дві престольні церкви перемишські».
«Владика Григорій готував до друку розвідку про історію церковних дзвонів. Сам посвячував дзвони, їздив від місцевості до місцевості, оглядав, малював, вимірював. Саме цю працю він хотів забрати із собою, коли його вивозили з єпископських палат. Вояки вирвали рукопис йому з рук, і доля праці невідома», — розповідає о. Богдан Прах.
Пастирське служіння єпископа Григорія Лакоти припало в дуже непростий час. У період першої більшовицької окупації Західної України (1939–1941 рр.) Перемишльська єпархія була поділена німецько-радянським кордоном на дві частини по річці Сян. Єпископ Йосафат Коциловський скерував єпископа Григорія Лакоту до м. Ярослава і віддав під його управу цілу Західну округу аж до Кракова, а сам лишився під більшовиками. В Ярославі владика Григорій здобув собі загальну любов парафіян міста й околиць своєю лагідністю і покорою. З приходом більшовиків у вересні 1939 року посилився в першу чергу тиск на церкву, а особливо на греко-католицьку. У Галичині проживало майже 3,5 млн. греко-католиків. У 1941 році єпископ Григорій повернувся до Перемишля, де був пресвітером Перемишльської капітули при катедральному храмі. Після німецької окупації Перемишль відійшов до Польщі.
Важкими були часи Другої світової війни, особливо загострилися стосунки між українцями та поляками, але ще більші жахіття розпочалися після війни — комуністичний терор, передусім щодо Української Греко-Католицької Церкви та її духовенства як морального та духовного стержня українського народу.
З 11 на 12 квітня 1945 року органи НКВС заарештували у Львові та в Станіславові митрополита Йосифа Сліпого й інших єпископів. Після псевдособору 1946 року польський уряд рішуче почав переслідувати греко-католицьке духовенство, зокрема кир Йосафата Коциловського та кир Григорія Лакоту.
Владика Григорій мав нагоду переїхати до більш безпечного місця, проте через свою пастирську ревність про спасіння душ, він свідомо вирішив залишитися зі своєю Церквою. Він казав: «Як буде така воля, що нас вивезуть, то може так треба, може нас там чекає хоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить її спасіння, то варто для неї посвятитися…».
25 червня 1946 року польська влада заарештувала владику Йосафата Коциловського, а наступного дня — владику Григорія та інших членів капітули. Їх було вивезено на кордон і передано органам НКВС. Спершу владика Григорій замешкав у будинку родини знайомих свого небожа о. Богдана Репетила. Та вже через місяць єпископа було заарештовано і відправлено до Києва, де відбувся суд.
У Києві через небажання владики Григорія перейти на православ’я радянська влада засудила владику на 10 років примусових робіт у Сибіру в заполярному концтаборі Воркути.
Спершу працював на шахті, а потім через похилий вік та слабке здоров’я виконував роботи на території табору — носив воду, працював двірником, ковалем. Враховуючи дуже суворі кліматичні умови, навіть така робота була фізично дуже важкою і немилосердно нищила організм.
На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити страждання іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот».
У Воркутинському таборі ОЛП-9 владика Григорій був зразком праведного життя. Своєю смиренністю і святістю він заслужив серед каторжан ім’я «Ангела в людському тілі». Щодня вдосвіта табірне духовенство таємно відправляло Богослужіння і збиралося до владики на духовні розмови.
Влітку 1950 року здоров’я владики значно погіршилося. Його переведено до лікувального пункту в поселенні Абезь. Збереглося свідчення д-ра Сергія Накловича:
«Грудень, зима, ніч, мороз біля — 45 ° До того вітер, а це ще збільшує студінь. (…) Ніччю привезли етап з Воркути, самих інвалідів, майже самих старих людей нездібних не то що до праці, але які навіть ходити не можуть. Всі виснажені, заморені, перемерзлі. лиш шкіра і кости, тільки очі світяться, знак, що люди ще хочуть жити. Етап великий, около 1000 людей. Гонять їх пішком, під конвоєм з псами із станції, віддаленої біля 4 км. від лагеру. (…)
Привели їх ніччю в лагер, коли ми вже спали — невільно нам було вставати — а хто вже зовсім не міг йти, відморозив руки, ноги, ніс, вуха або й ціле лице, та ще до того хворий в гарячці, тих брали до»стаціонара» (шпиталю). До тих «щасливців». що дісталися до «стаціонара» належав і Владика Григорій і то лиш завдяки нашим священикам і вірним, котрі підняли «шум» і крик, що чоловік вмирає»
Священники, що перебували в цьому таборі, підпільно відправляли богослужіння, серед них і владика Григорій. За престол служила звичайна табірна «тумбочка» біля ліжка. Викриття такої таємної відправи загрожувало всім її учасникам суворим покаранням — карцером. Проте відправи відбувалися за кожної нагоди. Навіть у цих нестерпно важких умовах смертельно хворий Владика продовжує свою діяльність — таємно висвячує на священника монаха Євстахія Смаля, про що є запис у документах КДБ, зроблений за доносом таємного агента.
Дмитро Мельник, його товариш по ув’язненню, засвідчив: «Він ніколи не нарікав на свою долю, але мужньо переносив усе. Перед смертю, коли він вже був тяжко хворий, його більше не кликали на допити. Був дуже ослаблений, не міг навіть піднятися з ліжка. Священики казали, що з його особою вони втрачали найдорожчу людину в таборі. Йому завжди приносили Найсвятіші Тайни. Він молився увесь час».
Зі свідчень литовського священника о. Альфрисаса Сварінскаса, який перебував в одному таборі з владикою, відомо, що владика Григорій помер внаслідок туберкульозу легень. Сталося це 12 листопада 1950 pоку у лікувальному пункті в поселенні Абезь.
Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Катанович, апостольський адміністратор. Ті, хто там був, після звільнення згадували, що владика у важкому стані, лежав і лише молився, але усіх, хто його відвідував, лагідно благословляв.
З огляду на великий авторитет серед каторжників, більшовицька влада дозволила похоронити владику Григорія на цвинтарі (могила Д-14), про що є свідчення очевидців: «Мертвих взимку не ховали в могилах. Викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера — навесні тіла йшли на дно. Єпископа поховали на місцевому цвинтарі».
Також його поклали у справжню, з вирізьблену ромбиками, труну, що свідчить про високу повагу в’язнів до владики, адже зазвичай померлих ховали у збитих з дошок ящиках або й зовсім без труни. Священники також попросили гробаря покласти на груди владиці єпископські відзнаки — енкольпіон і панагію. Саме це дало можливість через багато років ідентифікувати останки владики.
Улітку 1996 року вдалося віднайти могилу блаженного владики Григорія Лакоти та підготувати необхідні матеріали для проголошення його святим. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
Анна-Марія Савчак (за матеріалами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УГКЦ)
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Церква Святої Софії — Премудрості Божої у Сихівському районі: історія та символи