Сьогодні, 6 липня, виповнюється 3 роки з дня загибелі старшого солдата, стрільця зенітника 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександра Спринчане. Сихівчанка Богдана, дружина захисника, розповіла нам про силу, яку вона змогла знайти у собі, щоби продовжувати жити й допомагати українським військовим. У своїх зборах для фронту, турнірах та кожному слові про Сашу вона береже пам’ять про свого чоловіка.
Зустріч з Олександром стала для Богдани порятунком у найтемніший момент життя. За словами дружини, вони обоє переживали складні періоди, коли доля звела їх разом. Після загибелі чоловіка вона втратила не лише коханого, а й підтримку, розуміння та всі сенси.
“Я опинилася на самому дні свого існування, втратила будь-які сенси й не бачила жодних кольорів. Я не відчувала запахів, смаку, не розуміла, де маю бути й не знала, який подальший сенс мого існування. У перші дні з’являлися найкритичніші думки”
пригадує Богдана.
Вона зауважує, що перший рік після втрати провела на дні. Спробувала зануритися у волонтерство, але це ще більше виснажило її. Окрім цього жінка зіштовхнулася з нерозумінням суспільства. Від психологів належної допомоги не отримала.
Справжнє розуміння вона знайшла серед дружин та родин полеглих бійців. Першою була подруга Люда, яка підтримувала мовчки й без осуду. Згодом навколо сформувалося невелике коло однодумців, які пройшли той самий біль. Разом вони намагалися повертатися до життя, підтримуючи одна одну навіть у період зривів.
Фраза одного з побратимів Сашка підштовхнула Богдану до змін. Військовослужбовець зізнався, що чоловік обрав її, бо вважав сильною. Після першого року “на дні” та другого “пошуків відповідей на запитання”, у жінки з’явилася мета — зробити все, щоб пам’ять про Олександра жила.
За її словами, він був дуже доброю та скромною людиною, не хизувався своїм військовим досвідом. Через це його ім’я було невідомим, а Богдана стала його голосом навіть після смерті. Вона почала розповідати про нього, аби суспільство знало, яких світлих та хороших людей ми втрачаємо.
В одній з книг американського журналіста є згадка про Олександра. Після її оприлюднення до сихівчанки почали писати американці зі словами підтримки, яку вона не отримала від українців, які, здавалось би, мали розуміти її горе.
“Люди не розуміють, що біль не має термінів. Не буває “достатньо поплакати”. Коли ти йдеш далі, суспільство часто кидає: “Чому ти ще плачеш?”, або навпаки: “Чому ти живеш далі?” Немає правильного способу горювати”
пояснює Богдана.
З часом дружина бійця вирішила перетворити свою втрату на силу й спрямувала біль у дію. Вона познайомилася з людьми, які під час розмови спитали її, чи вона не має дрона. До цього Богдана не робила масштабних зборів, але вирішила спробувати.
“Я почала збирати на дрони Mavic 3T. Вони дорого коштують, але ця техніка є максимально необхідною на передовій. Я закрила перший, другий, третій збір, і від цього почала відчувати велику силу та енергію. Вона мене наповнювала… Збір триває і досі. Тепер ми будемо купувати уже 22-ий дрон”
ділиться дружина військовослужбовця.
Підтримати збір-розіграш Богдани можна за посиланням. Це не просто допомога, а спосіб підтримати тих, хто зараз тримає кордони та захищає наші життя. Кожен внесок — це ще один крок до перемоги.
“Я хочу, аби хлопці, які перебувають на війні, відчували, що не все суспільство байдуже, що в них є якась опора, що їх чекають живими додому. Тому для мене ось цей збір, який я розпочала ще минулого року у вересні, є дуже важливим. Я відчуваю, що роблю якийсь свій, нехай і маленький, внесок у визволення нашої держави. Я не готова здаватися і ніколи цього не зроблю. За те, щоб я жила далі, заплачена дуже велика ціна”
ділиться Богдана.
Попри біль та втрату дружина Сашка продовжує боротися.
“Він своїми діями, вчинками став для мене прикладом того, як потрібно жити. Саша завжди зберігав у собі добро і повагу до людей, не дивлячись на те, як сильно оточення намагалося його зламати. Раніше я була значно слабшою, але тепер, маючи такий гідний приклад, я вчуся жити заново та формулювати себе новою особистістю, яка несе його цінності та риси. Частинка його завжди житиме в мені”
підсумовує жінка.
Богдана наголошує на тому, що дуже важливо зберігати пам’ять про полеглих бійців. Хвилина мовчання, вечори пам’яті та інші заходи — це не просто формальність, а обов’язок кожного з нас. Захисники віддали за нас найцінніше і ми маємо знати наших Героїв, тих хто боровся за незалежну Україну.
Соломія Добрянська
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Наше кохання почалось з війни і хоч війна його забрала, кохання до нього буде жити вічно”: історія Олександра та Богдани Спринчане
