“Священство – це служіння”: інтерв’ю з ректором та отцем Духовної семінарії Ігорем Бойком

Опубліковано:

Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа, що на Проспекті Святого Папи Івана Павла ІІ 35, отець Ігор Бойко, який у Римі здобув освіту з морального богослов’я, розповів про допомогу італійців Україні, нещодавню зустріч ректорів греко-католицьких семінарій, про поїздки на схід України, а також про діяльність духовної семінарії сьогодні.

Отець Ігор Бойко є священником, ієреєм, доктором морального богослов’я та кандидатом філософських наук зі спеціальності “Етика”.

Отче, скажіть, на кого можна навчатись в Львівській духовної семінарії?

Семінарія – це місце, куди приходять хлопці, які вже мають намір стати священником. Щоб бути священиком і мати можливість служити у храмі, потрібно перед тим пройти відповідне навчання та виховання. Тому більшість випускників нашої семінарії отримують диплом про завершення навчання у семінарії та УКУ. Диплом є визнаним українською та ватиканською державами.

Ви розповідали, що лиш приїхали з Риму. Що цього разу привело Вас туди?

Метою мого візиту до Риму цього разу є участь у щорічній зустрічі Патріаршої комісії у справах духовенства Української Греко-Католицької Церкви, яка проводиться завжди  в різних містах.

Останніми роками ми мали такі зустрічі в Україні, кожного разу в іншій семінарії. З причини пандемії, а потім війни, ми не могли зустрітися в Римі, хоча в наших планах була така зустріч. Проте цього року ми вирішили, що усі ректори греко-католицьких українських семінарій з усього світу – з Аргентини, Австрії, Америки, Канади, Німеччини, з Польщі і України – зможуть приїхати до Риму. 

Ми зібралися в Українській папській колегії святого Йосафата, щоб обговорити стан наших семінарій, процес виховання та навчання під час війни, нові виклики, з якими ми стикаємося як Церква, і як готувати семінаристів, майбутніх пастирів, до роботи з тими ранами, які сьогодні отримує український народ через війну. Ми також обговорювали ситуацію в Україні та відносини між Ватиканом і Україною.

Співпраця між семінаріями, яка вона? Наскільки програми семінарії є уніфіковані на рівні всієї греко-католицької Церкви?

На початку, коли Церква лише вийшла з підпілля, потрібно було якнайшвидше підготувати кандидатів на священство. Навчання тоді було дуже коротким, адже це були найважливіші курси, які хтось міг пройти, опісля відбувалися висвячення, і такий священик приступав до свого служіння. Проте з часом ми зрозуміли, що має бути укладена програма, яка би була уніфікована між усіма семінарами. 

Ця програма була затверджена Синодом Єпископів УГКЦ. Наразі ми можемо сказати, що 80% предметів, що викладаються в українських семінаріях, є уніфікованими для всіх семінарій. Проте 20% залишаються на розсуд кожного окремого закладу, який може доповнювати або акцентувати на певних аспектах. Також існують курси, які можуть вимагати відповідності сучасним тенденціям.

Загалом це підготовчий курс і навчання, яке триває шість років. Тож, це сім років формації та навчання в стінах семінарії, щоби в майбутньому бути хорошими душпастирями.

Теперішні семінаристи, які вони? 

Я гадаю, що семінаристи, які навчаються зараз переживають те саме, що переживає наш український народ. Багато наших семінаристів сьогодні мають рідних на війні, включаючи батьків і братів, що викликає велику тривогу та хвилювання у молодих юнаків. Тому наше завдання, як настоятелів і ректорів семінарій, полягає в тому, щоб зрозуміти, як ми можемо підтримати цих хлопців.

Ми свідомі того, що війна завершиться і наслідки будуть тривалими. Наше завдання виховувати семінаристів та готувати до того, що вони будуть працювати з людьми пораненими війною та лікуватимуть рани.

Наші семінаристи відвідують лікарні та військові госпіталі. Вони супроводжують військових протягом лікування та допомагають. Також відвідують військові частини, де хлопці лише готуються їхати у зони бойових дій. Працюють з сиротами, які втратили близьких на війні збираючи їх на літні табори.

Хочу додати, що священство – це служіння. Це покликання служити Богові та людям, допомагати у складних ситуаціях та бути поряд у радісні моменти. Священник має бути готовий до різних подій у житті людини.

Як повномасштабне вторгнення росіян в Україну вплинуло на роботу семінарії?

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми почали приймати переселенців у семінарії. Семінаристи волонтерили та допомагали переселенцям.

Згадую історію, як до нас з Італії приїхав клоун Марко Родарі, який, взагалі, побував у найнебезпечніших точках світу, де відбувається війна. Коли він дізнався, що в Україні почалось повномасштабне вторгнення, то приїхав одразу через 2 тижні. Він створив справжню казку. Це просто неможливо передати словами. Не тільки діти були в захваті, а й дорослі. Марко створив таку атмосферу любові, що були сльози щастя на очах.

Він створив між дітьми почуття єдності, адже до його приїзду діти ще практично не спілкувались, всі переживали стрес, були одні думки про війну. Після його візиту діти почали об’єднуватись та підбадьорювати один одного.

І це захоплює. Ми повинні не зневірюватись та вірити в нашу перемогу. Важливо, щоб ми молились, вірили та любили. Це також наша зброя.

Отче, Ви допомагаєте певним організаціям привозити гуманітарну допомогу військовим на схід України, якими були ваші останні поїздки?

За час війни я мав нагоду побувати десять разів у Харкові та Харківській області, а також двічі у Херсоні та Херсонській області. 

Розпочалося все ще від початку  повномасштабної війни, коли італійці приїжджали до Львова, щоб підтримувати переселенців, які були і в нашій семінарії, і в різних парафіях та в місцях поселення. Відтак ми почали їздити на Схід. 

Останні дві наші поїздки були під час Великого Посту. Ми були в Харкові, зокрема, на деокупованих територіях, дуже близько до лінії бойових дій. Ми були в одному селі разом із сільським головою, де зібралося багато людей, які повернулися до своїх домівок. Однак, через те, що лінія фронту пролягає лише за 12 кілометрів від цього села, перебування там було дуже небезпечним. Будинки, школи, лікарні, церкви практично зруйновані, але люди хочуть повертатись та продовжувати будувати своє життя там. Ми не можемо багато зробити, але люди вдячні за те, що ті, хто до них їде, не забуває про них.

Насправді це велика солідарність від італійського народу до України у час війни. Зараз, коли ми з вами спілкуємось, італійці їдуть до Харкова та везуть гуманітарну допомогу. 

Авторка: Діана Підцерковна

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дерева пам’яті та подяки загиблим військовим висадили на Сихові. Фото

Сихів Медіа
Приєднуйтесь у TELEGRAM

Оперативно. СихівМедіа

ПРИЄДНАТИСЬ ДО КАНАЛУ ЗАКРИТИ