Сихівчани 21-го століття звикли до комфортно облаштованого району, хорошої інфраструктури, великої кількості магазинів, парків, шкіл та дитячих садочків. Зараз нам здається дивним, коли якоїсь з маршруток довго не видно на дорогах чи певного товару немає в наявності, а спочатку вибратися до центру міста було за щастя. То з чого ж почалося зародження Сихівського району?
Усі чудово знають про існування села Сихів на теренах сучасного району, його у межі Львова включили ще 1952 року. Через три роки до складу Львова увійшла частина території села Козельники, а також південна частина Боднарівки, яка тоді належала до Сокільницького району Львівської області. А вже через десять років (1965-1966 рр.) з’явилося перше планування будівництва майбутньої адміністративної частини міста.
Однак, лише в 1972 році Третя майстерня міста на чолі з головним архітектором проєкту забудови Сихова Євгенією Мінковою приїхали заміряти територію. Тут на них чекали особняки й мешканці, які якраз поралися біля своїх городів та худоби, і ніхто навіть подумати не міг, що от-от на цих місцях постануть багатоповерхівки. Люди, що звикли до життя у власних хатах, тепер за місцем прописки мали отримати однокімнатну квартиру в панельному будинку, адже, щоб забудувати Сихів, немалу частину існуючих на той час осель довелося знести.
Чому Сихівський район в принципі вирішили заселити?
Сихів заздалегідь ідеологічно трактувався як ідеальне радянське поселення. Поселення для уряду, який потребував якнайбільше робітників для немалої кількості заводів, які прагнули збільшити виробництво шляхом розширення штату. У 1970-80-х будівництво районів замовляли саме підприємства, тож Сихів став чудовою площиною населення робітниками для Львівського автобусного заводу, Заводу залізобетонних конструкцій, Львівського ізоляторного заводу, «Іскри» тощо.
Спочатку забудували промислове кільце, оскільки індустрія була першою необхідністю, а згодом, щоб скоротити міграційні відстані з приміських сіл до Сихова, запланували збудувати велике робітниче поселення для 120 тисяч робітників. Воно складалося з трьох планувальних зон, які своєю чергою ділилися на 12 мікрорайонів.
Тож з одного боку, Сихів мав стати пам’ятником соціалізму, а з іншого – архітектори розробляли його як комфортне середовище для робітників.
Окрім Євгенії Мінкової, архітекторами Сихова були Новаківський Ярослав (син відомого львівського художника Олексія Новаківського), якого вважають ідейником і закладачем повоєнного містопланування, скульптор Василь Каменщик, містобудівники Віталій Дубина та Петро Крупа, які працюють до сьогодні.
У 70-тих, коли львівський домобудівельний комбінат реконструювали, і його потужність збільшилась з 60 до 200 тис. м² загальної площі на рік, проєктування Сихівського району почало вдосконалюватися.
Перші макети виглядали так: на одну структуру, розкреслену дорогами, планували набудувати різні типи будинків – 9-, 13- і 15-поверхові. Перша серія житлових будинків була розроблена в архітектурній майстерні Євгенія Іохелеса в Москві і спочатку використовувалася на будівництві міст Прип’ять, Ізобільний, Енеродар. Але львівські архітектори вирішили не слідувати тому самому плануванню і дещо змінили – зробили більші кухні, видозмінили пластику фасаду, додали бетонні елементи лоджії та проходи на першому поверсі. Цікаво, що за першим проєктом Сихівського району тут мав бути підземний трамвай (так зване «львівське метро»), а також басейн, який в зимовий період перетворювався би в ковзанку для хокею та фігурного катання. Проте, це так і не втілили в реальність.
Щодо стилю, то все будувалося в модернізмі, засадами якого є просторові принципи, а технології будівництва є результатом раціональних знань. Тоді політика визначала умови для архітектури, а та мала стати політичним вираженням.
І хоч все створювали для робітників, перші житла складно було назвати казкою: залишки будівельного сміття, відсутність в перший час газу. Вселялися тоді, коли будинки були ще недобудовані, тож будівельні майданчики поруч не вважалися дивиною. Перші сихівчани називали свій район «чужим, незнайомим, дуже великим, необжитим, з недоглянутим простором та однаковими страшними будинками», хоча їхнє враження радше було двояким, адже краще мати власну квартиру, хоч і неідеальну. І що цікаво, у радянській пресі Сихівський район висвітлювали як еталонне поселення ще до того, як його заплановане на той час будівництво закінчили.
Окрім робітників заводів, на Сихів переселялися військовослужбовці та будівельники, які зводили перші оселі району. Тож багато хто познайомився зі своїми сусідами ще до того, як почав жити в будинку.
Загалом Сихів мав стати егалітарним простором, тобто побудованим на рівності. Натомість багато будинків були візуалізацією соціального колажу. Наприклад, найдовший будинок району на вул. Кос-Анатольського, 4, в народі «Берлінська стіна», населили з одного боку переселенцями з Прип’яті, а з іншого – жителями приміських зон Львова. Відповідно, вони по-різному освоювали новий простір: перші об’єдналися з сусідами й зробили спільний сад, а другі поробили окремі грядки, бо звикли, що мали такі у своїх особняках.
Надалі Сихів розвивався за системою «попит-пропозиція». Тобто, якщо спершу збудували лише приміщення першої необхідності, то згодом додавали ті речі, яких не вистачає. Зазначимо, що на той час будівництво здійснювали за трьома ступенями: мікрорайон – район – місто. Отже, про заклади культури(кіно, театри, музеї) чи, до прикладу, спортивні центри Сихів мріяти не міг, бо таке розташовували на рівні міста в його центрі. Таким чином не було причин для того, аби сюди приїжджали мешканці інших районів, тож з транспортом на Сихові теж було геть нелегко. А сихівчани тим часом думали, що живуть у Львові, але Львовом насправді вважали Сихів.
Отже, Сихівський район з’явився як радянське поселення для робітників, яке у проєктуванні й пресі виглядало дуже комфортним, а на ділі радше зупинилося на півдорозі від села до міста. Великий і відмінний за своєю фізичною структурою від інших районів, спочатку він не вселяв у своїх мешканців багато надії, однак вже за кілька десятиліть його визнали найкомфортнішим, і зараз більшість сихівчан можуть не покидати межі району по декілька днів не через відсутність транспорту, а тому, що у них «все є».
Юлія Бойчук
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 80-ті на Сихові: ковзани на озері, варені джинси і фігури тварин
